Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 23

Здавалося мені, що містер і міс Мердстон були лише химерними картинами у вогні, які зникнуть, коли загасне полум'я. Здавалося мені, що в пам'яті моїй нема нічого справжнього, крім моєї матері, Пеготті й мене.

Пеготті штопала якусь панчоху, поки видно було, потім вона натягла панчоху на ліву руку, наче рукавичку, взяла голку в праву руку, готова знову штопати, коли полум'я спалахне яскравіше. Не можу добрати, чиї то панчохи завжди штопала Пеготті, звідки брався такий невичерпний запас панчіх, що потребували штопання? Відколи пам'ятаю себе, вона завжди займалася саме цим рукоділлям і ніколи жодним іншим.

– Цікаво мені знати, – сказала Пеготті, яка іноді раптом починала цікавитися найнесподіванішими речами, – що сталося з двоюрідною бабцею Деві?

– Боже мій, Пеготті, – мати моя навіть підвелася від здивування, – які дурниці ви говорите!

– Та мені справді цікаво знати, мем, – наполягала Пеготті.

– Але чому ця особа спала вам на думку? – спитала моя мати. – Хіба ж нема нікого іншого в світі?

– Не знаю вже, як це сталося, – відповіла Пеготті. – Може, я така вже дурна, але думки мої ніколи не можуть обирати слушних людей. Люди пригадуються мені і забуваються, або зовсім не пригадуються і не забуваються, як їм заманеться. Цікаво мені знати, що з нею сталося!

– Химерна ви жінка, Пеготті, – відповіла моя мати. – Можна подумати, ніби ви хочете, щоб вона приїхала до нас ще раз.

– Боронь боже! – скрикнула Пеготті.

– А коли так, то не говоріть про такі страшні речі, – сказала моя мати. – Міс Бетсі замкнулася в своїй хатині над морем і залишиться там. У всякому разі малоймовірно, щоб вона потурбувала нас знову.

– Ні! – замислено підтвердила Пеготті. – Ні, це зовсім неймовірно. Але цікаво мені знати, якщо вона помре, то чи залишить вона щось Девідові?

– Помилуй мене боже, Пеготті, – відказала мати, – яка ж ви дурна жінка! Та ви ж знаєте, що її образило саме навіть народження бідолашного хлопчика.

– Здається мені, що й тепер вона не схоче пробачити, – натякнула Пеготті.

– А чому б їй тепер хотіти пробачити йому? – трохи різко спитала моя мати.

– Тому що тепер у нього є братик, – промовила Пеготті.

Мати негайно заплакала і спитала, як насмілилася Пеготті сказати таку річ.

– Так хіба ж оце бідолашне невинне малятко в колисці заважало колись вам чи комусь іншому, ревнивиця ви! – сказала вона. – Краще вам вийти заміж за містера Баркіса, візника. Чому ви цього не зробите?

– Я б тоді зробила щасливою міс Мердстон, – зауважила Пеготті.

– Яке у вас погане ставлення до людей, Пеготті! – відповіла моя мати. – Ви заздрите міс Мердстон, як може заздрити хіба що така смішна істота, як ви. А ви хотіли б самі тримати у себе всі ключі та хазяйнувати в коморі? Це мене не здивувало б. Адже ви знаєте, що вона це робить тільки через свою добрість і з найкращими намірами. Ви це знаєте, Пеготті, ви це добре знаєте!

Пеготті промимрила щось подібне до "знаємо ми ці найкращі наміри". Вона вважала, що тут вже забагато добрих намірів.

– Я знаю, на що ви натякаєте, злючко, – сказала мати. – Я розумію вас чудово, Пеготті! Ви це знаєте, і мені дивно, чому ви не згораєте від сорому. Не змінюйте тему і вже не викручуйтеся, зараз ми говоримо про міс Мердстон. Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що, на її думку, я занадто безтурботна і занадто...

– Гарненька, – додала Пеготті.

– Хай хоч і так, – відказала моя мати, стримуючи усмішку, – і коли вона така дурненька, що говорить ці речі, то хіба ж слід мені дорікати їй за це?

– Ніхто так не каже, – зазначила Пеготті.

– Ще б пак, сподіваюся, що ні! – відказала моя мати. – Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що з цієї причини хоче звільнити мене від різноманітних турбот, бо я, на її думку, не пристосована, і я справді думаю, що навряд чи я пристосована до них. І хіба ж вона день і ніч не метушиться в будинку... І хіба ж вона не робить усе і не залазить в усякі місця – до вугільного льоху, до комори і ще не знаю куди, в не дуже приємні місця... і невже ви станете вигадувати, ніби це вона не з любові робить?

– Я нічого не вигадую, – сказала Пеготті.

– Вигадуєте, Пеготті, – заперечила моя мати. – Більше нічого ви і не робите. Ви весь час вигадуєте. Ви тішитеся своїми вигадками, і коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона…

– Я ніколи не говорила про них, – заперечила Пеготті.

– Ні, Пеготті, – відказала моя мати. – Але ви вигадуєте! Ось про що я вам говорю. Це найгірше, що ви робите. Вам подобається вигадувати. Я оце сказала, що зрозуміла вас, і ви це самі бачите. Коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона й удаєте, ніби зневажаєте їх (бо в глибині свого серця ви не зневажаєте, Пеготті), то ви не гірше за мене знаєте, які ці наміри добрі і як виявляє він їх в усьому! Коли здається, що він буває суворим з певною особою, Пеготті, – ви розумієте, і Деві теж, певно, розуміє, що я не натякаю ні на кого з присутніх, – то він це робить тільки для блага цієї певної особи. Він справді любить певну особу, бо він любить мене і діє він так виключно для добра певної особи. Він краще за мене вміє розуміти всі речі. Я бо дуже добре знаю, що я слабка і легковажна істота, а він – твердий, суворий, серйозний чоловік. I я йому завдаю, – тут сльози закапали з очей моєї матері, – я йому завдаю багато болю. I мені слід бути дуже вдячною і коритися йому навіть у своїх думках. I коли я не роблю цього, Пеготті, то я дорікаю сама собі і розгублююсь, і не знаю, що мені робити.

Пеготті занурила підборіддя в п'ятку панчохи і мовчки дивилася на полум'я в каміні.

– Так ось, Пеготті, – сказала моя мати, змінюючи тон, – не будемо сваритися, бо я цього не витримаю. Ви – справжній друг мій, якщо взагалі є в мене ще друзі у цьому світі. I коли я називаю вас смішною істотою або ще чимсь таким, Пеготті, то я лише хочу сказати, що ви – мій вірний друг і завжди були, від того самого вечора, коли містер Копперфілд уперше привіз мене сюди, а ви вийшли до воріт привітати мене.

Пеготті не забарилася з відповіддю і ратифікувала угоду дружби, обійнявши мене так міцно, як ніколи. У той час я не розумів, чому сталася така бесіда, але зараз я певний, що добра жінка завела всю цю добру розмову тільки для того, щоб моя мати могла втішитися перемогою в невеличкій суперечці. Спосіб цей виявився дуже дієвим – пригадую, що мати в той вечір вже не сумувала, а Пеготті кидала на неї менше стурбованих поглядів.

Коли ми попили чаю, викинули попіл з каміна і зняли нагар зі свічок, я прочитав Пеготті розділ з книжки про крокодилів, як спогад про старі часи. Книжку цю витягла вона зі своєї кишені; ймовірно, що вона її завжди носила з собою. А потім ми заговорили про Салем-Гауз, що змусило мене знову згадати про Стірфорса, а спогади про нього були улюбленим предметом моїх розмов. Дуже щасливі були ми. Цей вечір, що йому судилося назавжди закрити цей том мого життя, ніколи не зникне з моєї пам'яті.

Майже о десятій годині ми почули рипіння коліс. Всі ми позскакували з місць. Мати моя поспішно сказала, що вже пізно, а міс Мердстон вважає, що дітям треба рано лягати спати і, мабуть, мені краще йти до ліжка. Я поцілував її та пішов із свічкою нагору, доки вони не встигли ввійти. Коли я йшов до тієї спальні, де я був колись ув'язнений, моїй дитячій уяві здалося, що вони принесли з собою додому холодне повітря, яке здуло, мов пушинку, давній домашній затишок.

Ніяково було мені вранці йти вниз снідати, бо я не бачив містера Мердстона з того самого дня, як вчинив свій пам'ятний злочин. Але я не мав іншого виходу. Разів два чи три, повернувшись на півдорозі та навшпиньках утікши до своєї кімнати, я нарешті таки зійшов і з'явився у вітальні.

Він стояв перед каміном спиною до вогню, а міс Мердстон розливала чай. Коли я ввійшов, він твердо глянув мені в обличчя, але ніяк інакше не реагував на мій прихід.

Після секундного вагання я підійшов до нього і вимовив:

– Прошу пробачити мені, сер! Я дуже шкодую про свій вчинок і сподіваюся, що ви пробачите мені.

– Радий чути, що ти шкодуєш, Девіде, – відказав він.

Рука, що він подав мені, була саме та, яку я вкусив. Я мимоволі затримав погляд на червоній смужці на ній. Але я почервонів ще більше, ніж та смужка, побачивши зловісний вираз його обличчя.

– Як ваше здоров'я, мем? – звернувся я до міс Мердстон.

– Ах, боже мій! – зітхнула міс Мердстон, простягаючи мені чайну ложку замість пальців. – Як довго триватимуть канікули?

– Місяць, мем!

– Від якого дня?

– Від сьогодні, мем.

– О! – мовила міс Мердстон. – Отже, один день уже минув!

Вона завела календар канікул і щоранку викреслювала по одному дню. Вона робила це насуплено, доки не дійшла до десяти, але, перейшовши до двозначних чисел, почала виявляти ознаки надії, а ближче до кінця стала навіть жартівлива.

Саме в цей перший день я мав нещастя нагнати на неї (хоч взагалі їй не властива була така слабкість) дикого жаху. Я ввійшов до кімнати, де сиділа вона з моєю матір'ю. Немовля, якому було лише кілька тижнів, лежало на руках моєї матері. Дуже обережно я взяв його до себе на руки. Раптом міс Мердстон так несамовито скрикнула, що я мало не впустив дитину.

– Люба моя Джейн! Що сталося? – скрикнула мати.

– Боже мій! Кларо, чи ви бачите? – вигукнула міс Мердстон.

– Що, моя люба Джейн? – спитала моя мати. – Де?

– Він схопив її! – крикнула міс Мердстон. – Хлопець схопив дитинку!

Вона тремтіла від переляку, але якось знайшла в собі сили скочити до мене і забрати дитинку з моїх рук. Після цього вона зомліла і стала така слабка, що їй мусили дати вишневої наливки. Очунявши, вона урочисто заборонила мені торкатися мого брата, що б там не було! А бідолашна моя мати, якій хотілося зовсім протилежного, слабко підтримала заборону, кажучи:

– Безперечно, ви маєте рацію, моя люба Джейн!

I ще один випадок стався, коли це любе немовля – воно справді любе було для мене, бо ж у нас була одна мати – стало невинною причиною гніву міс Мердстон. Ми сиділи втрьох, і мати моя, дивлячись в очі немовляті, що лежало в неї на руках, сказала:

– Деві! А йди-но сюди! – і глянула мені в очі.

Я побачив, як міс Мердстон відклала свої чотки.

– Кажу вам, – ніжно мовила мати, – вони цілком схожі. Мабуть, вони схожі на мої.