Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 48

Мати моя також дуже вбога людина. Ми живемо в убогому житлі, мастере Копперфілд, але ми вміємо бути вдячними. Колишня посада мого батька була мізерна й вбога. Він був могильником.

– Що він тепер робить? – спитав я.

– Він тепер на небесах, мастере Копперфілд, – відповів Урія Гіп. – Але ми вміємо бути вдячними. Ось, приміром, чи не повинен я дякувати долі, що мені пощастило служити у містера Вікфілда?

Я спитав його, як довго служить він у містера Вікфілда.

– Я служу тут уже чотири роки, мастере Копперфілд, – сказав Урія, закривши книгу після того, як дбайливо зробив відзначку на місці, де зупинився. – Я поступив сюди рівно за рік після смерті мого батька. Я маю дякувати своєму добродію. Містер Вікфілд дав мені змогу вивчити вітчизняні закони, і без його великодушного сприяння ми б нічого не могли зробити, бо мої й матері моєї кошти – дуже мізерні.

– Отже, вивчаючи вітчизняні закони, ви сподіваєтеся згодом стати адвокатом?

– З дозволу божого, мастере Копперфілд.

– Може статися, ви ввійдете в товариство з теперішнім вашим хазяїном, – сказав я, щоб зробити йому комплімент, – і тоді ця контора існуватиме під фірмою "Вікфілд і Гіп" чи ба навіть "Гіп, спадкоємець Вікфілда".

– О, ні, мастере Копперфілд, – заперечив Урія, хитаючи головою, – я занадто мізерний і вбогий для цього.

Справді, він нагадував різьблену голову на стовпі біля мого вікна, коли смиренно сидів, уп'явшись у мене очима, розтуливши рота так, що огидні зморшки прорізалися на обох його щоках.

– Містер Вікфілд – надзвичайна людина, мастере Копперфілд, – сказав Урія. – Поживіть з ним більше і ви пізнаєте його значно краще, ніж я можу розповісти словами.

Я відповів, що абсолютно певний цього. Проте, на жаль, я недовго знаю містера Вікфілда, хоч він – давній друг моєї бабусі.

– О, так, мастере Копперфілд, – сказав Урія. – Ваша бабуся – дуже мила леді, мастере Копперфілд!

Висловлюючи свій ентузіазм, Урія Гіп виробляв найогидніші гримаси, і цього разу увага моя була прикута лише до зміїних викривлянь його шиї; тому я не міг добре оцінити комплімент моїй бабусі.

– Дуже мила леді, мастере Копперфілд, – повторив Урія Гіп. – Вона, здається, дуже любить міс Агнес, мастере Копперфілд?

– Ви не помиляєтеся, – сміливо відповів я, хоча нічого не знав про взаємини бабусі з міс Агнес, хай бог мене простить!

– Сподіваюся, що ви теж любите її, мастере Копперфілд, – вів далі Урія. – Я певний цього!

– Її не можна не любити.

– О, спасибі, мастере Копперфілд, за це зауваження! Воно таки слушне. Хоч я дуже мізерний і вбогий, але знаю, що воно таки слушне! О, спасибі, мастере Копперфілд!

Переповнений почуттям, він швидко скочив зі стільця, на якому сидів, і почав лагодитися йти додому.

– Мама чекатиме на мене, – сказав він, добувши годинника з кишені, – і вона хвилюватиметься. Бо хоч ми дуже вбогі й смиренні, мастере Копперфілд, але ми любимо одне одного. Якби ви завітали до нас колись увечері й випили чашку чаю в нашій хатинці, то мати пишалася б вашим візитом так само, як і я.

Я відповів, що буду щасливий відвідати їх.

– Спасибі, мастере Копперфілд, – відказав Урія, ставлячи свою книжку на полицю. – Сподіваюся, ви житимете тут іще деякий час, мастере Копперфілд?

Я відповів, що маю намір жити в містера Вікфілда до закінчення школи.

– О, звичайно! – вигукнув Урія. – Слід гадати, що саме ви, мастере Копперфілд, станете компаньйоном у цій конторі!

Я запевнив, що зовсім не мав таких намірів, і що подібні плани стосовно мого майбутнього не розглядались; але, незважаючи на всі заперечення, Урія Гіп люб'язно повторював:

– О, так, мастере Копперфілд, у цьому вже немає ні найменших сумнівів! О, справді, мастере Копперфілд, це безперечно!

Нарешті він склав усі свої речі, і, збираючись вийти з контори, спитав, чи може він погасити світло. Щойно встиг я відповісти "так", як він миттю загасив світло. На прощання він потис мені руку, і в темряві мені здалося, ніби я відчув дотик мокрої риби на своїй долоні. Потім він ледве відчинив двері на вулицю і вислизнув з контори, залишивши мене навпомацки шукати дорогу до своєї кімнати. Зрештою я впав, перечепившись через його стілець. Саме тому, я гадаю, цілу ніч снився мені Урія Гіп. Приснилося мені, між іншим, ніби він повів будинок-барку містера Пеготті в піратську експедицію, піднявши на щоглі чорний прапор з написом "Практичні настанови Тідда", і під диявольським прапором віз він мене і маленьку Ем'лі до іспанських морів, щоб там потопити.

Турботи мої трохи розвіялися, коли наступного дня я прийшов до школи. На третій день мені стало ще краще, а згодом, тижнів за два, я цілком призвичаївся до докторської школи і почувався як удома в колі нових товаришів і друзів. Щоправда, я був незграбний у дитячих іграх і відставав у навчанні; але я сподівався, що звичка зробить мене спритнішим у першому, а тяжка праця – у другому. Отже, я заходився старанно працювати і здобув схвалення. За короткий час життя в конторі Мердстона майже зовсім зникло з моєї пам'яті, мені навіть здавалося іноді, що ніколи не було такого періоду в моєму житті. Тим часом теперішнє моє життя, здавалося мені, тривало вже довго.

Школа доктора Стронга була чудовим навчальним закладом. Вона так само відрізнялася від школи містера Крікля, як добро відрізняється від зла. Наукове й моральне виховання підпорядковано було тут суворій системі. Директор в усьому виявляв цілковиту довіру до своїх учнів і завжди підкреслював, що повністю покладається на їхнє сумління й природжене почуття честі. Учні в свою чергу виправдовували сподівання свого вчителя. Ми всі були твердо впевнені, що на нас покладається обов'язок загальними силами підтримувати честь і гідність закладу, в якому ми виховувалися. Ми любили школу, – я певно любив і кажу за інших, бо ніколи не зустрічав хлопців з протилежним ставленням, – пишалися нею і намагалися вчитись якнайкраще. Ми мали достатньо часу для ігор і багато свободи взагалі. Але завжди про нас добре говорили в місті, і ніхто з вихованців, скільки пригадую, не давав жодних підстав для скарг на доктора Стронга та його учнів.

Дехто зі старших учнів жили на повному утриманні в доктора, і від них я довідався про деякі подробиці його біографії. Доктор Стронг одружився тільки рік тому з гарною молодою леді, яку я побачив у нього в кабінеті. Одружився він з любові, бо прекрасна леді не мала за душею ні шилінга, і до того ж у неї була ціла купа бідних родичів (так розповідали наші хлопці), що готові були витягти останню копійчину в доктора Стронга. Завжди він був замріяний, і ця обставина, як мені розповіли, пояснювалася тим, що доктор Стронг увесь час відшукував грецькі корені. Через свою наївність і неосвіченість я спочатку вирішив, що тут ідеться про ботаніку, що доктор шукає коріння якихось рослин, і це збігалося з тим, що він завжди ходив, уп'явшись очима в землю. Лише згодом я зрозумів, що йдеться не про ботаніку, а про філологію. Доктор Стронг відшукував корені грецьких слів, бо мав намір скласти словник грецької мови. Адамс, перший учень у старшому класі, уславлений своїми блискучими успіхами в математиці, вирахував, коли буде завершена докторова праця при його темпах. За цими підрахунками виходило, що новий грецький словник буде закінчений через тисячу шістсот сорок років від останнього, шістдесят другого дня народження доктора.

При всьому цьому доктор був шкільним ідолом. Та як можна було не обожнювати цього найдобрішого з людей. Довірливість його була така, що він міг би зворушити навіть кам'яні серця урн на мурі. Коли гуляв він туди й сюди на зеленому моріжку перед будинком, граки й круки хитро дивилися на нього і всім своїм виглядом демонстрували, що вони краще розуміются на світських справах, ніж він. Коли будь-який волоцюга підходив досить близько до побитих черевиків доктора й розповідав йому якусь байку про своє нещастя, то цей волоцюга був забезпечений на наступні два дні. Всі вчителі й учні знали це, тому вважали своїм обов'язком гнати геть усіх волоцюг, щойно вони з'являлися біля двору. Доктор не підозрював цього, хоча частенько траплялося, що така церемонія відбувалася за кілька кроків від нього. За межами своєї науки він був беззахисний, мов вівця, і кожен негідник міг безкарно стригти його. Він ладен був віддати свої останні гетри. І справді, в школі щодо цього гуляли смішні чутки, хто їх розповів – не знаю, але я ніколи не мав сумнівів у їх реальності. Одного зимового ранку доктор Стронг віддав свої гетри якійсь жебрачці, що вчинила величезний скандал на сусідніх вулицях, тягаючи від дверей до дверей гарненьке немовля, загорнуте в ці гетри. Гетри були впізнані відразу всіма, їх-бо вся округа знала не гірше, ніж собор. Легенда додавала, що не впізнав їх тільки сам доктор Стронг. Коли за деякий час гетри виставлені були у вікні одної підозрілої корчми, де їх виміняли на пляшку джину, доктор, проходячи повз цю вітрину, захопився ними, розхвалював їхній цікавий візерунок і стверджував, що вони кращі за його.

Приємно було бачити доктора з його гарненькою молодою дружиною. Він пестив її, як батько. Часто гуляли вони в саду, де росли персики, і нерідко спостерігав я їх у кабінеті чи вітальні. Місіс Стронг, очевидно, піклувалася про свого чоловіка і любила його дуже ніжно, хоча ніколи не помічав я, щоб вона приймала занадто жваву участь у роботі над його словником. Важкі уривки з цього твору доктор носив у своїх кишенях чи в підкладці капелюха і завжди пояснював своїй дружині суть відшуканих коренів, коли вони гуляли разом.

Місіс Стронг подобалася мені з багатьох причин: по-перше, вона полюбила мене з того самого ранку, як я вперше побачив її в кабінеті доктора Стронга; по-друге, вона брала жваву участь у моїх справах; по-третє, вона дуже любила Агнес і майже щодня приходила до нашого дому. Була якась цікава скутість між нею і містером Вікфілдом, що ніколи не минала, – мені здавалося, що молода жінка боїться його. Заходячи до нас увечері, вона завжди уникала його пропозицій провести її додому й бігла зі мною. І частенько, коли ми весело бігли вдвох через двір собору, не сподіваючись зустріти нікого, ми зустрічали містера Джека Мелдона, який завжди дивувався, побачивши нас.

Мати місіс Стронг була леді, яка викликала велику повагу в мені.