Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 50

Містере Джек Мелдон, перед вами довга подорож і незнайома країна, але багато чоловіків випробували обидві ці речі, і багато ще випробують. Вітри, які надиматимуть ваші вітрила, привели тисячі й тисячі людей до щастя, вони привели тисячі й тисячі людей щасливо назад!

– Це бентежить, – сказала місіс Марклгем, – з якого погляду на це не дивитися, але бентежно бачити гарного молодого чоловіка, знайомого з дитинства, коли він від'їздить на інший край світу, залишає всіх своїх знайомих і не знає, що чекає на нього попереду. Молодий чоловік справді завжди заслуговує на постійну підтримку й опіку, – шановна пані глянула на доктора, – якщо він робить таку жертву.

– Час швидко йтиме для вас, містере Джек Мелдон, – вів далі доктор, – швидко йтиме він для всіх. Дехто з нас навряд чи може сподіватися привітати вас при поверненні. Лишається тільки надіятися на це, як я і роблю. Я не докучатиму вам добрими порадами. Ви впродовж довгого часу мали перед собою хороший приклад в особі вашої кузини Енні. Наслідуйте її добрі якості, як тільки можете!

Місіс Марклгем потрусила віялом і головою.

– Прощавайте, містере Джек, – сказав доктор, підводячись; і ми всі підвелися слідом за ним. – Бажаю вам щасливої подорожі, блискучої кар'єри за кордоном і радісного повернення додому!

Ми всі випили за це, всі потиснули руку містерові Джеку Мелдону. По цьому він поспішно попрощався з дамами, пішов до дверей і сів до карети під громовий випал вигуків наших хлопців, що з цією метою зібралися на моріжку. Поспішно займаючи своє місце в їхніх рядах, я опинився дуже близько від карети, коли вона від'їздила, й серед галасу і гамору побачив, як містер Джек Мелдон зі схвильованим обличчям проїздить з гуркотом повз нас, тримаючи в руці щось вишневого кольору.

Пролунав ще один залп на честь доктора, ще один – на честь докторової дружини, хлопці розсіялися, а я повернувся до докторового дому. Там усі гості скупчилися навколо господаря, пригадуючи, як містер Джек Мелдон від'їхав, як мужньо стерпів він розлуку тощо. У розпалі цих розмов місіс Марклгем скрикнула:

– Де Енні?

Енні там не було. Енні не відповідала на гукання. Всі ми юрбою вискочили з кімнати й побачили, що місіс Стронг лежить у залі на підлозі. Спочатку зчинилася велика тривога, але потім помітили, що вона тільки непритомна, і треба вжити звичайних заходів, щоб привести її до тями. Доктор поклав її голову собі на коліно, відгорнув кучері з її лоба й мовив, озираючись навкруги:

– Бідолашна Енні! Вона така чутлива. Розлука з давнім приятелем її дитинства, з улюбленим її кузеном спричинилася до цього. Ах! Який жаль! Я дуже сумую.

Розплющивши очі й побачивши, де вона, місіс Стронг підвелася та поклала голову на докторове плече, ніби ховаючи обличчя. Ми пішли до вітальні, залишивши Енні з доктором та її матір'ю. Але вона сказала, що їй тепер краще, і що вона хоче бути з нами. Тому вони ввели її, бліду й слабку, до нас і посадили на канапу.

– Енні, люба моя, – сказала їй мати, поправляючи вбрання. – Дивися! Ти загубила бант. Чи не буде хтось такий ласкавий розшукати стрічку, стрічку вишневого кольору.

Йшлося про одну зі стрічок, що їх місіс Стронг носила на корсажі. Всі ми заходилися шукати – я сам нишпорив у всіх закутках – але ніхто не міг знайти цю стрічку.

– Чи не пригадуєш, де ти її загубила, Енні? – спитала її мати. На блідих досі щоках Енні полум'ям спалахнув рум'янець, коли вона відповіла, що нещодавно бачила стрічку, але не варто шукати її.

А проте стрічку почали шукати знову і знову не знайшли. Вона благала не шукати більше, але розшуки тривали ще довго, аж доки Енні цілком не поліпшало, й гості зібралися додому.

Повільно йшли ми додому – містер Вікфілд, Агнес та я. Ми з Агнес милувалися місячним промінням, а містер Вікфілд майже не підводив очей від землі. Коли ми нарешті підійшли до дверей нашого будинку, Агнес помітила, що забула у Стронгів свій ридикюль. Радіючи прислужитися їй хоч чимсь, я побіг назад.

Я увійшов до їдальні, де забула Агнес свій ридикюль. Там було порожньо і темно. Але двері до докторового кабінету були розчинені, і там горіло світло, тому я пішов туди сказати, чого мені треба, й попросити свічку.

Доктор сидів у своєму кріслі біля каміна, а його юна дружина влаштувалася на маленькому стільці біля його ніг. Лагідно усміхаючись, доктор читав уголос якісь рукописні пояснення чи обґрунтування якоїсь теорії зі свого нескінченного словника, а вона дивилася на нього знизу вгору. Але ніколи раніше не бачив я в неї такого обличчя. Яке прекрасне воно було, яке бліде, яке зосереджене на чомусь далекому, яке сповнене диким, невимовним жахом перед невідомим. Очі були широко розкриті, її каштанове волосся спадало густими кучерями на плечі, на біле вбрання, що на ньому бракувало загубленої стрічки. Хоч я виразно пригадую її погляд, але не можу сказати, що висловлював він. Навіть тепер не можу, хоч і більше розумію. Покута, смиренність, сором, гордість, любов і вірність – я бачу всі почуття, і серед них бачу жах перед чимсь невідомим.

Мої кроки і мій голос змусили її підвестися. Я потурбував також і доктора, бо, коли повернувся зі свічкою, я побачив, як він по-батьківському пестить їй голову й говорить, що безсердно мучити її цим питанням, що краще піти їй спати.

Але вона поквапливо й наполегливо попросила дозволити їй лишитися тут. Вона невиразно бурмотіла, що цієї ночі хоче відчувати його довіру до неї. А коли вона провела мене поглядом до дверей і повернулася до нього, я побачив, як вона обхопила руками його коліно і з таким самим виразом дивилася на нього, поки він продовжував читати.

Все це дуже мене вразило, і я пригадав цей вечір згодом, коли минуло багато часу; а втім, мені ще доведеться розповісти про це.

XVII. Дехто з'являється

Від часу моєї втечі я ще не мав нагоди згадати в цій розповіді про Пеготті. Але, звичайно, я написав їй листа майже відразу після прибуття до Дувра, а потім, коли бабуся формально взяла мене під свою опіку, я написав ще другого, дуже довгого листа, в якому виклав усі подробиці мого життя. Вступивши до школи доктора Стронга, я написав своїй няньці знову, детально розповівши про свої щасливі умови та перспективи. З грошей, що їх мені подарував містер Дік, я загорнув у конверт півгінеї для відправлення поштою до Пеготті. Так сплатив я свій борг, і це була найбільша приємність для мене. Більшої втіхи я не мав би, витративши подаровані гроші. Тільки в тому листі наважився розповісти я їй про молодого чоловіка з віслюком.

На ці послання Пеготті відповідала з такою самою швидкістю, але не з такою ґрунтовністю, як клерк торговельної контори. Вона вичерпала всі свої розумові здібності, щоб належним чином зобразити почуття, які схвилювали її душу після звістки про мою втечу. Чотири сторінки невиразних і уривчастих речень, без початку і кінця – якщо не зважати на клякси – не спроможні були полегшити її стану. Ці клякси вражали мене більше, ніж дива ораторського мистецтва; вони-бо показували, що Пеготті зросила сльозами весь папір. Чого ж іще я мав бажати?

Проте я зрозумів без великих труднощів, що Пеготті все ще була налаштована проти моєї бабусі, і видно було з усього, що їй нелегко змінити свою думку стосовно цієї особи. "Дивно, – писала вона між іншим, – що ми ніколи нічого доброго не чули про міс Бетсі, а ось ви говорите, що виходить зовсім не те. Оце так наука". Пеготті, очевидно, побоювалась міс Бетсі, бо засвідчувала свою повагу в несміливих і нерішучих фразах. Вона переймалася також і щодо мене, вважаючи дуже ймовірною мою другу втечу з Дувра. Це видно було з того, як вона не раз натякала, що може забезпечити мені проїзд диліжансом до Ярмута.

Одна звістка в листі Пеготті змусила мене дуже засумувати. Нянька писала, що всі меблі в нашому старому будинку було продано з аукціону, що містер і міс Мердстон виїхали невідомо куди, а будинок продають або здають в оренду. Бог свідок, я не був прив'язаний до будинку, поки там залишалися Мердстони, але прикро було мені подумати, що давнє наше гніздо зовсім занедбане, що сад заріс травою і гниле листя рясно вкриває стежки. Я уявляв собі, як вітер тепер виє навколо стін нашого будинку, як дощові краплини дріботять у вікна, як місяць малює привидів на стінах спорожнілих кімнат. Ще раз згадав я про дві могили на кладовищі під деревом. І здалося мені, ніби будинок наш теж помер і зникло з землі все, пов'язане з пам'яттю моїх батьків.

Інших новин не було в листах Пеготті. Містер Баркіс був, за її словами, чудовий чоловік, хоч усе ще трохи бережливий; але в усіх нас є свої вади, а в Пеготті їх теж чимало (хоч я й досі не знаю, в чому вони полягали). Маленька спальня в будинку містера Баркіса завжди до моїх послуг, і він засвідчує свою глибоку повагу до мене. Містер Пеготті здоровий, а місіс Геммідж усе ще сумує, а маленька Ем'лі не передає мені поцілунку, але каже, що Пеготті може сама мені його передати, якщо схоче.

Усі ці новини, як і слід було, я передавав своїй бабусі, вважаючи тільки за потрібне мовчати про маленьку Ем'лі; до неї ж бо, як я розумів, бабуся ніяк не могла мати дружніх почуттів. У перші місяці мого перебування в школі доктора Стронга міс Бетсі частенько приїздила до Кентербері і майже завжди несподівано, мавши намір, як я гадаю, спіймати мене на гарячому. Але, на щастя, вона завжди знаходила мене за книжками і завжди чула про мене тільки найкраще. Всі казали їй, що я швидко посуваюся вперед у школі. Тому раптові візити моєї бабусі незабаром припинились. Я бачився з нею тільки по суботах, один чи два рази на місяць, коли дозволяли мені їздити до Дувра. Містер Дік щодругої середи приїздив до мене в поштовому диліжансі, який зупинявся біля нашого будинку рівно о дванадцятій годині дня, і гостював у нас до наступного ранку.

В усіх цих випадках він незмінно привозив із собою шкіряний портфель з письмовими матеріалами, потрібними для продовження його мемуарів. Він зауважував, що час роботи над документом вже спливає, і він має передавати його до друку.

Містер Дік особливо любив імбирні пряники. Щоб зробити його візити ще приємнішими, бабуся вповноважила мене відкрити для нього кредит у кондитерській; щоправда, хазяїн крамниці заздалегідь дістав від міс Бетсі вказівки не збільшувати ні в якому разі цей кредит понад один шилінг на добу.