Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 6

Мати чомусь не дуже здивувалась і охоче згодилася на нашу пропозицію. Цієї ж ночі мої речі було спаковано, і Пеготті отримала гроші, що їх мала сплатити братові за два тижні мого перебування там.

Незабаром настав день від'їзду. Цей день прийшов скоро навіть для мене – мене майже лихоманило від очікування, бо я боявся, що якийсь землетрус або вибух вулкана, чи ще якась природна катастрофа може втрутитися та перешкодити нашій експедиції. Ми мали поїхати візником уранці після сніданку. Що завгодно заплатив би я, якби мені дозволили лягти напередодні спати у плащі, в шапці й чобітках.

Навіть і тепер боляче згадати мені, як поспішав я залишити свій щасливий дім; боляче мені думати, як мало підозрював я, що залишаю його таким назавжди.

Та я щасливий згадати, що коли візник під'їхав до воріт, моя мати стояла там і цілувала мене на прощання, вдячна ніжність до неї і до свого старого дому змусила мене мимоволі заплакати. Мені подобалося, що мати плакала разом зі мною, і я відчував биття її серця біля свого.

Я щасливий згадати, що коли візок рушив, мати моя вибігла з воріт і спинила нас, щоб ще раз поцілувати мене. Щасливий я, коли пригадую, як ніжно і засмучено наблизила вона своє обличчя до мого для поцілунку.

Коли вона лишилася сама стояти на дорозі, містер Мердстон підійшов до неї і начебто почав докоряти їй за надто ніжні почуття. Я озирнувся на них і був дуже здивований – яке йому взагалі до цього діло? Пеготті, яка теж озиралася на них, була геть незадоволена – це було написано на її обличчі, коли вона розвернула його назад.

Якийсь час вдивлявся я в обличчя Пеготті і розмірковував над таким можливим випадком: а що, коли б мене загубили, як хлопця в казці? Чи міг би я тоді знайти дорогу додому за ґудзиками, що їх розсипає за собою Пеготті?

ІІІ. Я зазнаю змін

Візникова кобила була, мабуть, найледачішою шкапою у світі. Вона чвалала, схиливши голову, наче їй подобалося, щоб люди чекали на поклажу, яку вона везла. Мені здалося навіть, що вона іноді сміялася з думки про це, але візник пояснив, що то коняка просто кашляє. Візник куняв, опустивши голову, як і його кобила, та правив, поклавши руки на коліна. Я сказав "правив", але я певний, що візок доїхав би до Ярмута і без візника, бо кобила йшла сама. Візник був не балакучий, він тільки насвистував.

Пеготті тримала на колінах кошик з харчами, що їх нам цілком вистачило б, якби ми зібрались поїхати аж до Лондона. Ми добре їли, добре спали. Щохвилини Пеготті засинала, схиляючись підборіддям на кошик і не випускаючи його з рук. Нізащо не повірив би, якби не почув це на власні вуха, що одна квола жінка може так голосно хропти.

Ми так часто звертали зі шляху, ночували в корчмах, спинялися в інших місцях, що я зовсім утомився і дуже зрадів, коли побачив Ярмут. Здався він мені занадто розбухлим і мокрим. Я дивився на широку долину обабіч ріки. Ніяк не міг я второпати: коли земля справді кругла, як сказано в моєму підручнику з географії, то як може бути на землі такий плаский край? Але потім я вирішив, що Ярмут, очевидно, розташований на одному з полюсів – тоді це було б зрозуміло.

Під'їхавши ближче, ми побачили неосяжну далину прямої, зовсім пласкої рівнини. Я натякнув Пеготті, що якісь кургани чи щось таке трохи поліпшили б цей краєвид. Краще було б також, сказав я, коли б море і земля були б виразніше відділені одне від одного, а місто не змішане було б з припливом, як сухар з водою. Але Пеготті відповіла незвично різко, що хай речі стоять, як вони стоять, і що вона пишається, називаючи себе ярмутським оселедцем.

Ми виїхали на вулицю – дуже дивну вулицю, як на мене. Запах риби, смоли, прядива та дьогтю шибав у ніс. Навколо походжали моряки, гриміли по бруківці повозки, і я відчув, що даремно ганьбив таке метушливе місце. Я сказав про це Пеготті, і вона з великим задоволенням вислухала мої слова і відповіла, що добре відомо (гадаю, тим, хто мав щастя бути природженим ярмутським оселедцем), що Ярмут – найкраще місце у світі.

– Ось він, мій Емі! – крикнула Пеготті. – Такий став великий, що й не впізнати.

Та й справді, Гем чекав на нас у корчмі. Неначе старий знайомий, спитав він мене, як я почуваюсь. Я з ним був знайомий трохи менше, ніж він зі мною, бо після вечора мого народження він ніколи не повертався до нашого будинку. Але ми відразу заприятелювали, коли він посадив мене собі на плечі, щоб віднести додому. То був здоровенний, міцний парубок, шість футів заввишки, широкоплечий, кремезний. Але було в нього просте дитяче обличчя, біляві кучері на голові робили його схожим на ягня. Вбраний він був у полотняну куртку й у такі тверді зашкарублі штани, що здавалося, ці штани можуть стояти на землі самі, хоч би в них і не було пари ніг. Не можна сказати, щоб на голові в нього була шапка, замість неї було щось схоже на осмолену покрівлю старої хати.

Гем ніс мене на спині, а під пахвою у нього була невеличка скриня з нашими речами; другу скриню несла Пеготті. Так минали ми провулки, закидані трісками й купками піску. Ми йшли повз газові заводи, повз джгутові фабрики, повз верфі, повз майстерні, де лагодили човни, повз величезні двори, де розбирали старі кораблі на дрова, повз майстерні такелажників і кузні, повз інші подібні місця. Нарешті, ми добралися до тієї нудної пустелі, яку я й раніше побачив здалеку. Тут Гем заявив:

– Ось і наш дім, мастере Деві!

Я дивився туди й сюди, скільки сягало око. Я поглядав на берег, на море, на річку, але жодного будинку не побачив. Якась чорна барка або інше старе судно стояло високо на суші, з неї стирчав залізний димар. Але нічого іншого, схожого на людське житло, я не бачив.

– Ви ж не про це кажете? Не про оцей корабель чи що?

– Так, це він, мастере Деві, – відповів Гем.

Коли б то був палац Аладдіна, яйце птаха Рок, героя арабських казок, чи ще щось подібне, то й тоді мене не більше захопила б романтична можливість жити там. Були тут чудові двері, прорізані в борту, з маленькими віконцями і з дашком. Але найчарівніше було те, що я мав жити у справжньому судні, яке, безперечно, мандрувало морем сотні разів і яке ніколи не призначалося для житла на суходолі. Це головним чином привабило мене. Коли б то справді був дім, збудований для житла, то він здався б мені малим, незручним і самотнім. Але що могло бути більш захопливим, ніж жити на суші в кораблі?

Всередині було красиво, чисто й охайно. Там стояв стіл, голландський годинник і комод, а на комоді – таця із намальованою на ній жінкою з парасолькою, яка прогулюється з войовничого вигляду дитиною, що котить обруч. Тацю підтримувала від падіння Біблія, бо якби вона впала, то розбила би всі чашки, тарілки і чайник, що згруповано стояли поряд із книгою. На стіні висіло кілька загальновідомих кольорових картин з Писання в рамі та глазурі. Щоразу, коли я потім бачив у бродячих торговців такі картини, перед очима моїми відразу поставала вся хата брата Пеготті. Авраам, вбраний у червоне, приносить в жертву Ісаака в синьому; Даниїл у жовтому одязі входить у печеру зеленого лева – такі були найвиразніші з картин. Над маленькою полицею над каміном висіло зображення люгера[2] "Сара Джен", збудованого в Сандерленді; справжня дерев'яна корма була припасована до малюнка – художній витвір, що поєднував малярську майстерність з теслярською. Здавалося, нічого кращого не могло бути в світі. У сволок вбиті були якісь гаки, що їх призначення я тоді не зрозумів. Скрині, коробки і схожі споруди стояли біля стін, замінюючи собою стіл.

Все це я побачив з першого ж погляду, щойно переступив поріг – така вже, мабуть, особливість дитячого віку. Пеготті відчинила маленькі двері і показала мою спальню. Ніколи не бачив я нічого більш принагідного, ніж ця спальня. Містилася вона в кормі корабля; було там маленьке віконце – той отвір, в якому раніше був вал стерна; облямоване мушлями дзеркальце висіло на стіні на такій висоті, щоб мені було зручно; стояло маленьке ліжко, саме таке, щоб тільки я і міг уміститись; і букет водоростей у синьому глечику на столі. Стіни були білі, як молоко, а ковдра така барвиста, що очам боляче було дивитися на неї. Одна обставина привертала особливу увагу в цьому чарівному будинку – запах риби. Запах цей проникав усюди: навіть коли я витягав хустку витерти носа, то й вона була пройнята запахом омарів. Я пошепки сказав про це Пеготті. Вона пояснила, що її брат промишляє омарами, крабами і раками. Вже після того побачив я купу цих тварин у маленькій коморі надворі, де складали казани й глечики. Омари, краби і раки, дивно зчепившись між собою, жадібно хапали все, що траплялось їм під клішні.

Ще за чверть милі від будинку, сидячи на спині в Гема, я побачив, що нам робить реверанси якась дуже ввічлива жінка в білому фартусі, яка чекала на нас біля входу до будинку. Зустріла нас також прегарна (такою здавалася вона мені тоді) дівчинка з синім намистом на шиї. Я хотів був поцілувати її, але вона втекла та сховалася десь. Незабаром ми розкішно пообідали вареною камбалою, топленим маслом і картоплею (мені ще гостинно дали котлету). Коли ми вже сіли за стіл, увійшов волохатий чолов'яга з дуже добрим обличчям. Він назвав Пеготті "дівчинкою" і щиро поцілував її в щоку. Тому я не мав сумніву, що то був її брат. Так воно й було. Його познайомили зі мною, назвавши містером Пеготті, господарем будинку.

– Радий бачити вас, сер, – сказав містер Пеготті, – ми люди прості, сер, але готові до ваших послуг.

Я подякував йому та відповів, що вже напевно буду щасливим у такому гарному місці.

– Як почувається ваша мама, сер? – спитав містер Пеготті. – Чи була вона в доброму здоров'ї, коли ви від'їздили?

Я дав йому зрозуміти, що мама була в найкращому здоров'ї, якого тільки можна побажати, і веліла вклонитися йому. Останнє я вже вигадав сам із ввічливості.

– Дуже вдячний їй за ласку, – відказав містер Пеготті. – Ну, сер, коли ви побудете тут тиждень-другий з нею (він кивнув головою на свою сестру), Гемом і маленькою Ем'лі, то ми пишатимемося з вашого товариства.

Виконавши таким чином обов'язки гостинного господаря, містер Пеготті пішов митися до казана з гарячою водою, зазначивши, що "холодна вода ніколи не змиє бруду з його обличчя".