Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 3

Згори раз у раз було чутно тупотіння ніг і зойки, що їх не могла, мабуть, приховати вата. Коли звуки ці ставали гучнішими, леді починала мучити свою випадкову жертву, щоб вимістити надмірне хвилювання. Вона струшувала його за комір, куйовдила йому волосся, смикала сорочку, затикала йому вуха. Ці зізнання частково стверджені були тіткою Гема, яка побачила його о пів на першу, незабаром після того, як він визволився від гнівної леді; його тітонька казала, що він був тоді такий червоний, як і я.

Готовий пробачити всяку образу, містер Чілліп знову вийшов з кімнати породіллі. Він бочком прослизнув у вітальню і якнайлюб'язніше звернувся до моєї бабусі:

– Маю честь вітати вас, мем.

– З чим? – гостро відказала моя бабуся.

Містер Чілліп знову підупав духом після такої суворої зустрічі. Щоб умилостивити жорстоку леді, він уклонився і посміхнувся.

– Помилуй боже цього чоловіка, що він робить! – нетерпляче скрикнула бабуся. – Чи він уміє говорити?

– Заспокойтеся, моя дорога пані, – якнайм'якіше мовив містер Чілліп. – Вже немає причин турбуватися, пані. Заспокойтесь.

I досі вважають за диво, що бабуся моя не почала трусити лікаря та не витрусила з нього всі потрібні слова. Вона тільки потрусила власною головою, але зробила це так енергійно, що містер Чілліп мимоволі затремтів.

– Дозвольте, мем, – відповів містер Чілліп, щойно трохи збадьорився, – я щасливий... вітати вас. Усе вже минулося... все вже минулося, мем... і добре минулося.

Містерові Чілліпу потрібно було хвилин п'ять, щоб виголосити свою промову. Весь цей час бабуся свердлила його очима.

– А як вона? – спитала бабуся, погойдуючи на руці капелюшок.

– Їй, мем, скоро буде зовсім добре, сподіваюся, – відповів містер Чілліп. – Так добре, як може бути молодій матері за таких сумних домашніх обставин. Не може бути жодних заперечень проти того, щоб ви побачилися з нею, мем. Це має на неї добре вплинути.

– А вона? Як вона? – різко запитала моя бабця.

Містер Чілліп ще більше схилив голову набік і глянув на бабцю, як ручна пташка.

– Немовля, – пояснила бабуся, – як вона?

– Мем, – відповів містер Чілліп. – Я гадав, що ви знаєте. Це хлопчик.

Бабуся моя ні слова не вимовила. Вона схопила свій капелюшок за стрічки, замахнулась ним на містера Чілліпа та пішла геть. Вона зникла, як незадоволена фея, або як одна з тих надприродних істот, що мені, за місцевим повір'ям, судилось їх бачити. Зникла і ніколи більше не поверталася.

Я лежав у колисці, мати – у своєму ліжку, а Бетсі Тротвуд Копперфілд лишилась назавжди в країні снів і тіней, у тому присмерковому краї, звідки я тільки-но прибув. Місячне проміння, котре падало крізь вікно в нашу кімнату, осявало ще багато таких самих прибульців і курган над прахом колись живої істоти, без якої я б ніколи не з'явився на цей світ.

ІI. Я спостерігаю

Оглядаючись далеко назад, у несвідомість мого дитинства, я насамперед бачу мою матір, з її прекрасним волоссям і юними формами, та Пеготті, без усяких форм, з очима такими темними, що здавалося, вони затемнювали всі сусідні частини її обличчя, з грубими руками і щоками такими червоними, що мене завжди дивувало, чому пташки не клюють їх замість яблук.

Здається мені, я пригадую, як вони обидві зменшуються перед моїми очима, нахиляючись і стаючи навколішки на підлогу, коли я ступаю від одної до іншої. Лишилось у мене враження, невід'ємне від пізніших спогадів, як я торкався вказівного пальця Пеготті, коли вона простягала його до мене, і палець цей був жорсткий від шиття, немов маленька тертушка для мускатних горіхів.

Можливо, що це тільки моя фантазія. Проте я гадаю, що пам'ять більшості людей може заглиблюватися значно далі, ніж це вони собі зазвичай уявляють. Так само здається мені, що дуже багато зовсім малих дітей мають надзвичайну силу спостережливості. Та й справді, я гадаю, що більшість дорослих людей, які мають добру пам'ять, не набули її впродовж подальшого життя, а тільки не втратили з дитинства. Тим більше, що такі люди зазвичай зберігають загальну свіжість, ніжність і здатність радіти, що також є спадщиною їхнього дитинства.

Мені можуть докоряти, що я заблукав далеко від основної теми моєї розповіді. Але в цій повісті ви часто помічатимете, що я був дуже спостережливою дитиною і добре пам'ятаю свої дитячі роки.

Отже, озираючись у несвідомість мого дитинства, я насамперед пригадую мою матір і Пеготті. Що ще я можу згадати? Подивімось.

Ось із туману виринає наш будинок – не новий для мене, але дуже знайомий з найперших спогадів. На нижньому поверсі – кухня Пеготті, що виходить вікнами на задній двір; там височить на жердині голубник без голубів; у кутку стоїть велика собача буда без собаки; там гуляє безліч курей, які здаються мені страшенно високими і ходять навкруги загрозливо та люто. Півень злітає на сідало і кукурікає; він звертає особливу увагу на мене, коли я дивлюся на нього крізь вікно кухні; я аж тремчу, такий він лютий. А щодо гусей за бічною хвірткою, які женуться за мною, витягаючи довгі шиї, то їх я бачу й уві сні… Отак, мабуть, чоловік, оточений хижими звірами, бачить у своїх снах левів.

Ось довгий коридор, що здається мені нескінченним. Веде він від кухні Пеготті до головних дверей. У цей коридор виходить дверима темна комора, повз яку треба швидко пробігати вночі, бо я не знаю, що ховається там серед діжок, глечиків та старих чайниць, коли ніхто не стоїть там зі свічкою, випускаючи затхле повітря із запахом мила, пікулів, перцю та свічок одразу. Потім дві вітальні. У першій ми – моя мати, я та Пеготті, постійна наша співрозмовниця, – сидимо вечорами, коли немає гостей, і роботу скінчено. У другій – кращій – вітальні ми сидимо в неділю; це урочиста кімната, але не така затишна. Сумні думки навіває на мене ця кімната, бо Пеготті розповідала мені, – не знаю коли, але, мабуть, цілі віки тому, – як тут готувалися до похорону мого батька, і як сюди приходили люди в чорних убраннях. Тут також одного недільного вечора мати прочитала Пеготті та мені, як Лазар воскрес із мертвих. I я так налякався, що потім мене не раз піднімали з ліжка і показували спокійне кладовище перед вікном спальні, де мертві всі спокійно лежали в своїх могилах під величним промінням місяця.

Не знаю я нічого зеленішого, ніж трава на цьому кладовищі; не знаю я затишнішої тіні, ніж тінь його дерев; не знаю нічого спокійнішого, ніж його могильні камені. Там пасуться вівці, коли вранці я стаю навколішки у своєму маленькому ліжку і дивлюсь у вікно; бачу я червоне світло, яке освітлює сонячний годинник, і думаю про себе: "Чи радіє сонячний годинник, що знову може показувати час?"

Ось наша лава у церкві. Яка в неї висока спинка! Поблизу – вікно, з якого можна дивитися на наш будинок, і Пеготті під час ранкової служби частенько дивиться крізь нього, бо Пеготті боїться, чи не напали на наш дім грабіжники, чи не спалахнула там пожежа. Та хоч очі Пеготті і блукають навколо, але вона дуже гнівається, коли я роблю так само. Пеготті сердито поглядає тоді на мене та нагадує, що я мушу дивитися на священика. Але не можу я весь час дивитися на нього! Я знаю його і без отих білих цяцьок на ньому і боюся, що він здивується, чому це я так уп'явся в нього очима. Він може ще припинити відправу і спитати, чого мені треба – що ж тоді буде? Озиратися не можна, але щось же треба мені робити. Я кидаю оком на матір, але вона вдає, ніби не помічає мене. Я дивлюся на якогось хлопчика на хорах, і той робить мені гримаси. Дивлюся на сонячне проміння, що падає у відкриті двері. Ось бачу, як вівця, що, мабуть, відбилася від отари, – ні, не грішник, а справжній баран – сумнівається, чи не зайти йому до церкви. Відчуваю, що коли я дивитимуся на нього ще трохи, то не зможу опиратися спокусі сказати щось уголос; що ж тоді буде зі мною! Я відвертаюся до меморіальних дощок на стіні і намагаюся думати про містера Боджерса, котрий нещодавно помер у нашій парафії. Я думаю про те, який біль відчувала місіс Боджерс, коли лікарі сказали, що надії вже немає. Чи покликали вони містера Чілліпа? Невже й він нічого не міг зробити? Якщо так воно і було, то чи подобається містерові Чілліпу, що йому нагадують про це кожного тижня? Від містера Чілліпа погляд мій переходить на кафедру. Ото було б чудове місце для ігор; з неї можна було б зробити замок, а якийсь інший хлопець нападав би на мене, а я жбурнув би йому в голову оксамитову подушку з китицями... Очі мої поволі заплющуються; мені здається, що священик наспівує колискову пісню, і ось уже я не чую нічого, шумно падаю зі свого місця, і Пеготті несе мене додому напівмертвого.

Ось бачу я фасад нашого будинку; решітчасті вікна відкриті навстіж, щоб впустити в спальню солодке повітря, понівечені старі гнізда граків усе ще гойдаються на високих берестах у глибині нашого саду. Ось я в саду, за тим двором, де стоїть порожній голубник і собача буда. Тут повно метеликів, високий паркан, ворота й замок. Достиглі плоди звисають з дерев – мабуть, ніде нема розкішнішого саду; мати моя збирає плоди в кошик, а я стою поруч і потайки поїдаю аґрус, вдаючи саму невинність.

Здіймається страшенний вітер, і літо зникає миттю. У зимовому присмерку ми граємось і танцюємо у вітальні. Втомившись від танцю, моя мати сідає в крісло, і я дивлюсь, як вона намотує свої світлі кучері на пальці. I ніхто краще за мене не знає, як вона радіє зі своєї краси, як вона пишається нею.

Такі мої найперші спогади. Я пригадую, що ми обоє трохи побоювалися Пеготті та в усьому їй корилися. Такі були мої перші висновки. Одного вечора ми вдвох із Пеготті сиділи перед каміном у вітальні. Я читав Пеготті про крокодилів. Чи вже дуже виразно я читав, чи бідолашна моя нянька так глибоко зацікавилась, але пригадую, що у неї після всього склалося туманне враження, ніби крокодили – це такі овочі. Я втомився читати й страшенно хотів спати. Але на знак високої нагороди мені дозволили сидіти, доки мати моя не повернеться від сусідки. I я скоріше б згодився померти на своєму посту (ще б пак!), ніж піти до ліжка. Я дійшов до такого рівня млявості, що Пеготті перед моїми очима роздувалася й виростала до велетенських розмірів. Я підтримував собі повіки двома великими пальцями і напружено дивився на неї, на її роботу, на маленький восковий недогарок, що ним вона навощувала нитки (яким стариганом здавався він мені, цей недогарок, такий зморщений і порепаний!), на маленький будинок з солом'яною покрівлею, де жила рулетка, на її робочу скриньку з покришкою, на якій був намальований собор Святого Павла з рожевим куполом, на мідний наперсток на її пальці, на неї саму, яку я так любив.