Каньйон з чистого золота - Сторінка 3

Ця та ще три форелі, спіймані з невеличкими інтервалами, і пішли йому на сніданок. Йдучи до схилу через струмок, він зупинився на камені, вражений несподіваною думкою, і замислився.

"Краще піду пройдуся вниз по струмкові, — мовив старатель. — Хтозна — чи не вештається тут якийсь негідник?"

Але пішов таки через струмок, приказуючи: "Все ж таки треба було сходити й перевірити". Та коли він узявся за роботу, то думка про обережність швидко вилетіла в нього з голови.

Коли стемніло, чоловік розігнувся. Його поперек болів від довгої напруженої праці в зігнутому положенні. Потираючи рукою затерплі м'язи, він мовив: "От чорт забирай! Ну що ви на це скажете? Знову геть-чисто забув про обід! Якщо не пильнуватиму, то незабаром перетворюся на здихлю, що харчується двічі на день".

"Жила — то така клята штука, що швидко змусить людину забути не лише про обід, а й про сніданок — однозначно", — філософськи зазначив він, заповзаючи під ковдру. Лягаючи спати, він знову не проминув гукнути в напрямку пагорба: "Доброї ночі, пані Жило, доброї ночі!"

Вставши з першими променями сонця і наспіх поснідавши, чоловік заходився працювати. Його наче лихоманка охопила. З кожним намитим ковшем, який давав дедалі більший улов, вона не вщухала, а навпаки — лише посилювалася. Щоки його розчервонітися — і зовсім не від спекотного сонця. Старатель працював, геть забувши про втому і час. Наповнивши ківш землею, він прудко біг униз, щоб промити його; не встигав він його промити, як уже знову, засапавшись, очманіло біг угору, щоб знову його наповнити.

Чоловік уже перебував за сто ярдів від озерця, і перевернуте V починало набувати певних пропорцій. Ширина золотоносної ділянки невпинно зменшувалася, і старатель раз по раз подумки продовжував збіжні лінії, що мали зійтися далі вгорі. Вершина перевернутої літери була його метою, і він уперто йшов до неї, наповнюючи ківш за ковшем.

"Якраз два ярди угору за отим кущем толокнянки і один ярд праворуч", — нарешті виснував чоловік.

Потім його охопила спокуса. "Це ж так просто, як двічі по два", — мовив він, полишаючи свій тяжкий труд і видираючись схилом до здогадної вершини V. Наповнивши ківш, він поніс його донизу, щоб промити. Золота в ньому і близько не було. Старатель почав копати вглиб і вшир, наповнивши та промивши десятки ковшів, але не отримав у винагороду жодної зернинки золота. Розлютившись на себе за те, що піддався спокусі, чоловік почав немилосердно і брутально лаяти себе й принижувати. Потім він повернувся назад і знову взявся копати вздовж збіжних ліній.

"Заспокойся, Білле, заспокойся і не роби поспішних кроків, — став він умовляти себе, як малу дитину. — Короткий шлях до мети — не твоя стезя, і тобі давно пора вже це затямити. Будь розумнішим, Білле, будь розумнішим. Працюй спокійно і не поспішаючи — ось твій девіз. Тож дотримуйся його. І тільки його".

Відстань між протилежними ямками скорочувалася, свідчачи про те, що сторони літери V збігалися; але з кожним разом копати доводилося дедалі глибше. Золотий слід вів у глиб пагорба. Щоб узріти блискітки в ковші, доводилося заглиблюватися на тридцять дюймів. Земля з глибини двадцять п'ять та тридцять п'ять футів давала порожні ковші. А на підніжжі літери, біля води, золото лежало буквально під корінцями трави. Що вище піднімався старатель по схилу, то глибше залягало золото. Вирити яму три фути завглибшки було завданням не з легких, а до уявної вершини їх треба було викопати іще силу-силенну. "Іще неясно, як глибоко під землю вона пірне", — зітхнув чоловік, на мить перервавшись і розтираючи зболілу спину.

Згоряючи від лихоманкової пристрасті, з ниючим попереком і ниючими м'язами, вгризаючись у м'яку коричневу землю кайлом та лопатою, трудився чоловік на схилі пагорка. Перед ним спускався рівненький схил, порослий квітами, від яких ішов солодкий аромат. За собою ж він залишав спустошення та руйнування. Схоже було, що на гладенькій поверхні пагорба вискочив якийсь жахливий висип. Старатель рухався повільно, як слимак, загиджуючи красу своїм бридким слідом.

Хоча золотоносний шар ховався дедалі глибше під поверхню, тим самим збільшуючи кількість роботи для старателя, останній знаходив утіху в кількості золота в ковші, що дедалі зростала. Двадцять центів, тридцять центів, п'ятдесят, шістдесят — такою була вартість здобичі, а коли почало сутеніти, ківш дав рекорд: на долар золота з лопати землі.

"Б'юся об заклад: така вже моя лиха доля, що припхається сюди завтра якийсь надміру цікавий конкурент, щоб попастися на моєму пасовиську", — сонно пробурмотів старатель, підтягуючи ковдру собі під бороду.

Раптом він смикнувся і рвучко сів. "Білле! — різко вигукнув він. — Ось послухай мене, Білле, завтра вранці обов'язково поброди і подивися — чи нема кого тут. Уторопав? Завтра вранці — і не забудь!"

Чоловік позіхнув, поглянув на схил пагорка і гукнув: "Добраніч, пані Жило!"

Наступного ранку він випередив сонце, бо, коли його промені впали на нього, він уже встиг поснідати і видряпувався по стіні каньйону з того боку, де вона осипалася і таким чином давала можливість вибратися нагору. Нагорі ж він озирнувся і побачив, що він тут сам-один, а довкола, куди не кинь погляд, — ані душі. Скільки сягало око, перед ним, одна за одною, здіймалися гори. Вони бовваніли на фоні білих піків Сьєри — найвищого кряжу цього станового хребта Західного світу, що вивищувався до самісіньких небес. На півночі та півдні чітко вимальовувалися поперечні гірські системи, які вносили певний дисонанс в основний напрямок цього гірського моря. У західному ж напрямку гірські хребти поступово, один за одним, сходили нанівець, перетворюючись на пологі пагорби, які, у свою чергу, мало-помалу перетворювалися на величезну долину, якої йому не було видно.

І в усьому цьому могутньому застиглому сплескові земної поверхні ніде не було знати ані найменшої ознаки людини чи слідів її діяльності. Чоловік вдивлявся вдаль довго і прискіпливо. Одного разу йому здалося, що в цьому ж каньйоні він побачив на великій відстані слабку подобу диму. Придивившись знову, він вирішив, що то — рожевий серпанок, відтінений звивистим вигином каньйону.

"Агов, пані Золота Жило! — гукнув старатель, і каньйоном пішла луна. — Виходьте на поверхню! Я йду до вас, пані Жило, вже йду!"

Через важкі шкраби на ногах чоловік виглядав незграбно, але із запаморочливої висоти він зістрибнув легко, як гірський козел. Камінь, що піддався під його ногою на самісінькому краєчку урвища, аж ніяк не вивів його з рівноваги. Здавалося, він точно знав той час, протягом якого поворот каменя може перерости в катастрофу, і тому встигав використовувати цю хитку опору для миттєвого дотику, що давав йому можливість безпечно рухатися далі. Там, де поверхня була такою крутою, що встояти вертикально не можна було й півсекунди, чоловік ані миті не вагався. Його нога спиралася на цю зрадливу поверхню лише на якусь неймовірно малу частку секунди, що могла стати фатальною, — і він, відштовхнувшись, уже нісся далі. А там, де про короткочасну опору навіть мови не могло бути, чоловік проскакував, чіпляючись то за виступаючий камінь, то за впадину, то за чахлий кущик. Нарешті, несамовито заволавши і зробивши шалений стрибок, він спричинив зсув ґрунту і завершив свій спуск, сидячи верхи на кількох тоннах обваленої землі та гравію.

Його перший вранішній намив дав більше двох доларів крупнозернистого золота. Це трапилося в центрі літери V. Далі по обидва боки ліній уміст золота різко падав. Поперечні ж лінії ставали дуже короткими. А самі ж бокові сторони перевернутого V містилися одна від одної на відстані всього-на-всього кількох ярдів. До точки збігу залишалося пройти кілька ярдів угору. Але золотоносна порода дедалі більше заглиблювалася в землю. Після полудня старателю вже доводилося викопувати п'ятифутові пробні ями, щоб дістатися до золотоносного шару.

А на той час сам золотоносний шар перетворився на розсипне родовище, і чоловік вирішив, що після знаходження жили повернеться сюди для її розробки. Але зростаюча золотоносність ковша почала його бентежити. Під вечір вартість намивів зросла до трьох-чотирьох доларів. Чоловік ошелешено почухав потилицю і поглянув угору по схилу, де в кількох футах від нього стирчав кущ толокнянки, що позначав приблизне розташування вершини літери V. Він кивнув і мовив пророчим тоном: "Одне з двох, Білле, одне з двох. Або пані Жила розсипалася і заглибилася в пагорб, або вона буде такою багатою, що ти не зможеш забрати її всю із собою. Ото буде жах!" І старатель захихикав, роздумуючи над такою приємною дилемою.

Ніч заскочила його на березі струмка, коли він, напружуючи очі в темряві, що ставала дедалі густішою, намивав останню порцію золота.

"От якби у мене ще й ліхтарик електричний був, — подумав старатель, — то я зміг би працювати допізна".

Тієї ночі чоловік ніяк не міг заснути. Багато разів він зосереджувався і заплющував очі, щоб прискорити прихід сну, але в крові його пульсувало таке пристрасне бажання, що він час від часу розплющував очі і зморено мимрив: "От якби скоріше розвиднілося!"

Нарешті він заснув, але розкліпив очі, як тільки зблідли зорі, а коли почало сіріти, він уже поснідав і видряпувався схилом до таємничого житла пані Золотої Жили.

У першій поперечній розкопці вистачило місця лише для трьох ям — таким вузьким став золотоносний шар і таким близьким був той золотий фонтан, до якого він ішов ось уже чотири дні.

"Спокійно, Білле, спокійно", — умовляв він сам себе, розчищаючи поверхню для останньої ями, у якій бічні лінії літери V мали, нарешті, зійтися в одну точку.

"Я вас міцно вхопив за талію, пані Жило, і тепер ви від мене нікуди не втечете", — час від часу повторював старатель, заганяючи заступ у землю. Він заглибився на чотири, п'ять, шість футів. Копати стало важче. Ось заступ скреготнув об розсипчасте каміння. Він підняв уламок і уважно до нього придивився.

"Струхлявілий кварц", — виснував старатель і заступом розчистив дно ями від землі, що нападала згори. Потім заходився длубати кварц кайлом, і з кожним ударом розбите каміння розліталося навсібіч. Потім він узяв у руки лопату і розгорнув подрібнену масу.