Каньйон з чистого золота - Сторінка 5

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

То була борозна на його голові, проорана другою кулею.

Він розлючено підійшов до мерця.

"Яка ж ти сволота! — накинувся він на нього. — Яка ж ти сволота! Але я дав тобі чортів — на тому світі вистачить! Я навіть тебе пристойно поховаю. Ти б для мене такого ні за що не зробив".

Підтягнувши труп до краю ями, старатель зіштовхнув його вниз. Мрець із глухим звуком гепнувся на дно і завмер на боці, а голова його повернулася обличчям догори. Старатель зазирнув усередину.

"Ех ти — у спину мені стріляв!" — мовив він докірливо.

Кайлом та лопатою закидав він яму, а потім навантажив золото на коня. Для однієї тварини вага була завелика, тому, діставшись табору біля озерця, він переклав частину вантажу на свого їздового коня. Та все одно йому довелося полишити частину свого устаткування: кайло, лопату, ківш, зайву їжу, кухонне причандалля та всяку всячину.

Сонце було в зеніті, коли чоловік повів коней крізь завісу з лоз та плющів. Тварини безпорадно плуталися в густій рослинності, а щоб вони мали змогу видертися на величезні валуни, їх доводилося попихати. Одного разу кінь під сідлом сильно упав, і чоловік зняв з нього поклажу, 4юб той міг підвестися. Коли кінь, піднявшись, подибав уперед, його хазяїн висунув голову із заростей і пильно подивився на схил пагорба.

"Гидотний слимак!" — гукнув він і зник.

Почувся тріск гілляччя та плющів. Дерева та кущі захиталися сюди-туди — то крізь них продряпувалися коні. Час від часу лунали брязкіт підків об камінь, прокляття або різка команда. А потім почувся голос чоловіка:

Зупинись та поглянь на ці гори чудові!

І не бійся всевладної сили гріха!

Свій рюкзак із гріхами залиш за порогом,

Бо сьогодні уранці зустрінешся з Богом.

Зупинись і озирнись,

Та й на гори по-ди-вись!

Пісня стихла й розтанула вдалині, і разом із запалою тишею до затишної місцини повернувся її дух. Ручай знову задрімав і зашепотів; знову почулося сонне гудіння диких бджіл. Через насичене ароматами повітря попливли пушинки тополь. Між деревами засновигали метелики, а над усім цим запанувало сліпуче сонце. І лише сліди копит на лугу та розрита поверхня пагорка нагадували про шалений вихор життя, що потривожив мир і спокій цього затишного куточка — і полетів геть.