Капітан Фракасс - Сторінка 6

Вона мала приємне, ще майже дитяче личко, гарні шовковисті темно-pjrci коси, очі, затінені довгими віями, невеличкий рот бантиком і в усьому вирізнялася дівочою скромністю, скоріше природною, аніж удаваною. Корсаж із сірої тафти, оздоблений чорним оксамитом і стеклярусом, спускався на спідницю такого самого кольору; підкрохмалений збористий комір здіймався ззаду над її рівною, білою шиєю, де легенькими буклями кучерявилось волосся, а круг коміра був надітий разок намиста з фальшивих перлів; і хоча спершу вона привертала до себе погляд менше, ніж Сера-фіна, зате утримувала його довше. її врода не засліплювала, вона причаровувала, а в цьому є свої неабиякі переваги.

Субретка цілком заслуговувала на прозвисько morena, як іспанці називають чорнявих жінок. Смуглява шкіра її мала золотисто-коричнюватий відтінок, мов у циганки. Жорсткі кучеряві коси були чорні, наче крила ворона, а жовтувато-карі очі блищали диявольським лукавством. її великий рот був трошки відкритий, і між яскраво-червоними губами раз у раз білою блискавкою спалахувала низка зубів, які зробили б честь молодому вовкові. А ще вона була худа, неначе висушена вогнем пристрасті та розуму, але худорба її — молода і здорова — тільки тішила око. Не лишалося сумніву, що вона й у житті могла одержувати і передавати любовні записки так само спритно, як і в виставі; якою ж впевненою у своїй чарівності мала бути жінка, котра вдавалася до послуг такої Даріолетти23! Не одне освідчення, попавши до її рук, не дійшло до тої, кому призначалось, і не один баламута, побачившії її, забув про своє освідчення й загаявся в передпокої. Вона була з тих жінок, яких подруги вважають некрасивими, але для чоловіків вони чарівні і немовби .зроблені з тіста, замішаного з. сіллю і приправленого перцем та ще всякими присмаками, що не заважає їм бути по-лихварськи холодними і незворушними, коли йдеться про їхні інтереси. Одягнена вона була в чудернацьке, синє з жовтим, плаття і дешеву мереживну накидку.

Тітонька Леонарда, благородна матір трупи, була одягнена в усе чорне, як і належить іспанській дуеньї. Серпанкова оборка чепчика оточувала її повне обличчя з кількома складками біля підборіддя, безбарвне, немовби стерте за сорок років гримування. _ Бляклий колір його, схожий на жовтизну слонової кості і старого воску, свідчив, що то хвороблива повнота, ознака скоріше похилого віку, аніж здоров'я. З-під в'ялих повік хитро поглядали очі, немов дві чорні плями на безкровному лиці. Біля губів у кутиках рота легенькою тінню темніло кілька волосків, хоч вона ретельно й виривала їх щипчиками. Майже нічого жіночого не лишилося на тому обличчі, в зморшках якого, коли б кому заманулося пошукати, можна було б знайти сліди багатьох усяких пригод. З дитинства ставши акторкою, Леонарда добре пізнала всі тонкощі і всю мінливість цього ремества — вона послідовно грала всі ролі, аж до дуеньї — ролі, на яку дуже нелегко погодилось її жіноче кокетство, бо ж воно ніколи неохоче помічати руйнівного впливу часу. Леонарда мала талант і, хоча й стара вже була, вміла викликати оплески глядачів навіть поряд з молодими і гарненькими акторками, які, бачивши це, дивувалися, що стару відьму сприймають так захоплено.

Отакий був жіночий склад трупи. В ній були всі головні персонажі комедії, а коли, траплялося, когось бракувало, то по дорозі підбирали чякого-небудь мандрівного актора чи просто аматора, що був щасливий зіграти хоч маленьку роль і в такий спосіб наблизитися до театру. Чоловічий склад — то був уже описаний Педант, повертатися до якого нема потреби, та ще Леандр, Скапен 24, трагік Тиран і хвалько Матамор.

Леандр, самим своїм становищем зобов'язаний обертати найлютіших гирканських 25 тигриць на смирних овечок, дурити Труфальдіно, перемагати Ергастів 26 і з гордістю, тріумфально проходити через усі п'єси, був чолов'яга років тридцяти, який, одначе, видавався набагато молодшим, бо дуже ретельно дбав про свою зовнішність. Непроста це річ — зображати перед глядачками коханця, оту загадкову і прекрасну істоту, яку кожен створює по-своєму, відповідно до "Амадіса" і "Астреїц27. Отож Леандр мазав собі писок спермацетом і щовечора присипав тальком; брови, з яких він виривав щипчиками непокірні волоски, здавалося, були наведені тушшю. Старанно начищені зуби блищали, мов перли, і він раз у раз, до речі й но до речі, виставляв їх, оголюючи рожеві ясна і нехтуючи грецьке прислів'я, яке запевняє, що нема нічого дурнішого від дурного сміху. Його товариші казали, що навіть поза театром він трохи красився, аби оживити очі, Чорне, старанно завите волосся спадало по щоках довгими блискучими кучерями, котрі від дощу трохи розпустились, і він, скориставшись із тої нагоди, накручував їх на палець, показуючи при цьому ніжну білу руку, на якій сяяв діамант, надто великий, щоб бути справжнім. Виложистий комір відкривав круглу білу шию, поголену так ретельно, що на ній не було ніякого сліду порості. Хвиля досить чистого білого серпанку спадала від камзола до штанів, перев'язаних безліччю стрічок, які, видно, він дуже беріг. Леандр навіть на стіну дивився так, наче вмирав од кохання, а коли просив напитися, голос його ставав просто млосний. За кожним реченням він зітхав, говорячи навіть про щось зовсім звичайне, підморгував, мав томний вигляд і робив такі міни, що можна було вмерти зо сміху; але жінки вважали, що це пречудово.

У Скапена лице було наче лисяча мордочка — загострене, хитре і лукаве, брови здіймалися кутом, угору над бистрими, рухливими очима, жовті зіниці яких поблискували, мов цятки золота на живому сріблі; в зморшках, що зібралися, схожі на гусячі лапки, біля кутиків його очей, крилося повно брехні, хитрощів і підступності; тонкі викривлені губи весь час ворушилися, виставляючи в двозначній посмішці гострі хижі ікла; а коли він скидав свою шапочку в білі й червоні смужки, під зачіскою бобриком вимальовувались обриеи дивно гулястого черепа. Рудувате волосся його звалялося, мов шерсть у вовка, і це ще доповнювало схожість із підступним звіром, яка проступала у нього па виду. Кортіло глянути на руки цього хитрюги, побачити, чи нема на них мозолів од весел, бо скидалося, що він таки й справді якийсь час писав свої мемуари в океані, пером завдовжки п'ятнадцять футів 28. Його потворний голос з раптовими переходами од високих тонів на низькі, з чудернацьким пронизливим вищанням спантеличував і примушував мимоволі сміятися; в його рухах, несподіваних, рвучких, немовби спричинених дією якоїсь прихованої пружини, було щось недоладне й бентежне, вони, здавалося, мали скоріше утримати співрозмовника, аніж виразити якусь думку чи почуття. То були витівки меткого лиса, що, вдаючись до всяких хитрощів, кружляє під деревом, а па верхівці того дерева сидить тетерук, заворояено стежить за хижаком і от-от уиаде додолу.

Він був у сірому балахоні, з-під якого часом виглядали смуги театрального костюма — певно, Скапен не встит переодягнутися після останньої вистави, а може, гардероб його був такий убогий, що актор носив той самий одяг і в житті, й на сцені.

Що ж до Тирана, то це був предобрий чоловік, якому природа, безперечно, задля жарту, дала всі зовнішні прикмети жорстокості. Ніколи ще така лагідна і добра душа не була втілена в такій відразливій оболонці. Кошлаті, завширшки з два пальці, і чорні, як вугілля, брови, що сходилися на переніссі, кучеряве волосся, густа борода аж до очей, якої він ніколи не стриг, щоб, граючи Іродів та По-ліфонтів 29, обходитися без штучної, темне, мовби вичинена шкіра, обличчя надавали йому такого грізного і страшного вигляду, якого художники люблять надавати катам і їхнім поплічникам, малюючи на картинах муки святого Варфоломія 30 або усікновення голови Іоанна Хрестителя. Громовий голос, від якого деренчали шибки і підстрибували склгянки на столі, посилював жах, навіяний зовнішністю цього опудала, одягненого в старомодний чорний оксамитовий камзол; і коли він, гучно завиваючи, починав читати вірші Гарньє та Скюдері31, це неодмінно викликало страшенний успіх. До того ж він був такий товстий, що вільно міг заповнити який завгодно трон.

А Матамор був худий, виснажений, чорний і сухий, достоту повішеник улітку. Його шкіра скидалася на пергамент, наклеєний на кістки, здоровенний ніс, загнутий, як ото дзьоб у хижого птаха, тонкий та блискучий, наче ріг, поділяв пополам витягнуте обличчя, ще довше від того, що внизу його була гостра борідка. З цих двох профілів, приліплених один до одного, насилу виходило обличчя, а очі, щоб поміститися на ньому, косо, мов у китайців, піднімалися до скронь. Підбриті брови чорними комами вигиналися над неспокійними очима, а довжелезні напомаджені вуса були закручені дугою вгору і кололи небо своїми гострими кінцями; відстовбурчені вуха стирчали, немов ручки на горшку, й частенько ставали мішенню для щиглів та ляпасів. З такою недоладною зовнішністю він був більше схожий на карикатуру, аніж на живу людину, здавалося, що то зображення, вирізьблене якимось вигадливим дотепником на грифі триструнної скрипки або намальоване з тих фантастичних химер-нелга-жерців, котрі обертаються по вечорах навколо ліхтарів біля крамниць із пиріжками, приваблюючи покупців. Кривляння хвалька і шибайголови стали зрештою звичкою актора — він уже й поза сценою ходив, розставляючи циркулем ноги, задравши голову, одною рукою підпершись у бік, а другу поклавши на руків'я шпаги. Вигнутий на кшталт кіраси камзол — жовтий, оздоблений зеленою крайкою, з широкими рукавами і поперечними прорізами на іспанський лад; накрохмалений комір, що тримався на дротах і картоні, широченний, ніби круглий стіл, за яким могли б сісти до учти дванадцять лицарів 32; короткі штани, зібрані в складки і перев'язані шнурками з металевими наконечниками; білі юхтові чоботи, в яких його півнячі ноги бовталися, як флейти у футлярах, коли їх несе сільський музика; здоровенна рапіра, з якою він ніколи не розлучався, хоч її ажурне руків'я важило добрих п'ятдесят фунтів,— такий смішний був наряд цього дивакуватого чоловіка. Для більшого шику Матамор носив іще накинутий зверху плащ, з-під якого, задираючи нижній його край, випиналася рапіра, а на витягнутому сірому фетровому капелюсі актора — згадаємо, щоб уже нічого не пропустити,— красувалося двоє півнячих пер, розхилених у різні боки, мов гребінь шолома рогоносця.

Мистецтво письменника поступається перед мистецтвом маляра, бо воно може показувати речі тільки послідовно.