Капітан Фракасс - Сторінка 7

Всіх, кого ми щойно описали, маляр зібрав би за столом, і глядачеві достатньо було б одного погляду, щоб побачити їх — у грі світлотіней, в різних позах, з властивим кожному колоритом і багатьма деталями, яких немає в нашому описі, і так уже надто довгому, бо хоч ми й намагалися зробити його якнайкоротшим, але ж треба було познайомити вас із цією трупою комедіантів, що так несподівано появилися в безлюдному замку Сігоньяка.

їли спочатку мовчки: великі апетити, так само, як і великі пристрасті,— безмовні! Та" ось угамували перший, най-дошкульніший голод, і язики розв'язалися. Молодий барон щиро хотів бути в очах Серафіни та Ізабелли закоханим і романтичним, одначе він не наїдався вволю, певно, з того дня, коли його відлучили від груді, і тепер їв — ба ні, глитав! — усе з величезною жадністю, ніхто й не повірив би, що барон уже повечеряв. Педанта розважала ця молодеча ненаситність, і він підкладав та й підкладав на його тарілку то крильця куріпок, то шматки шинки, які одразу ж зникали, мов пластівці снігу на розжареній лопаті. Вельзевулові теж страшенно хотілося їсти; він подумав, що нам'яти йому вуха трудно, бо ж їх немає, і ніхто не утне з ним грубого жарту, прив'язавши каструлю до хвоста, оскільки без хвоста не може бути й самого такого жарту, гідного скоріше хлоп-чаків-бешкетників, аніж добре вихованих людей, якими видавалися гості за столом, заставленим невидано соковитими й духмяними наїдками, і, втішаючи себе цією думкою, долаючи страх, наважився покинути свій неприступний пост па карнизі буфета. Ховаючись у тіні, припавши животом до підлоги, розпластавшись так, що суглоби лап стирчали у нього, мов лікті, над тулубом, достоту чорна паптера, яка вистежує газель, кіт непомітно підповз до столу. Потім дістався до стільця, на якому сидів Сігоньяк, став на задні лапи і, намагаючись привернути увагу хазяїна, почав усіма десятьма кігтями перебирати у нього на коліні, наче грав на гітарі. Поблажливий до свого покірливого друга, який стільки голодував, а проте вірно служив йому, барон розділив з Вельзевулом свій успіх, кидаючи під стіл кістки та недоїдки, які той приймав з палкою вдячністю. Міро, який слідом за ІГєром прошмигнув у бенкетну залу, теж дістався не один ласий шматок.

Життя ніби знову повернулося в цю мертву оселю, де знову були світло, тепло і гомін. Актриси, випивши по краплі вина, цвірінькали, мов горобці напровесні, вихваляючи одна одну. Педант і Тиран сперечалися про достоїнства комедії і трагедії: один вважав, що набагато трудніше розсмішити порядних людей, аніж налякати їх няньчиними казочками, єдина перевага яких — їхня старовинність; другий же твердив, що всяке блазенство, до якого вдаються комедіографи, принижує їхніх авторів. Леандр дістав із кишені маленьке люстерко й дивився в нього з таким самозамилуванням, як небіжчик Нарціс33 у воду струмка. Всупереч своїм театральним ролям, Леандр не був закоханий в Ізабеллу, його мрії сягали вище. Він сподівався, що аристократичними манерами й усією своєю принадністю приверне увагу якоїсь влюбливої багатої вдови, що її запряжена четвериком карета під'їде до театру, забере його і відвезе в чудовий замок, а там, перед столом з найвишуканішими стравами, на нього чекатиме в манливому домашньому вбранні вона, чарівна красуня. Чи здійснилася коли-небудь ця його мрія? Леандр казав, що таке було... Скапен заперечував, і вони весь час сперечалися. Клятий слуга, шкодливий, паче мавпа, запевняв, що хоч як старається бідолаха прясти очима й кидати в ложі нищівні погляди, хоч скільки сміється на всі тридцять два зуби, дриґає ногами, випинає груди, причісує гребінчиком кінський волос перуки і до кожної вистави міняє білизну, відмовляючись од сніданку, щоб заплатити пралі,— словом, хоч як він пнеться, а досі йому не пощастило викликати ні найменшого потягу до себе у жодної знатної дами, навіть підстаркуватої, з бурими плямами і волосатими бородавками.

Побачивши тепер, як Леандр видивляється на себе, Скапен задля розваги спритно відновив давню суперечку, і розлючений джигун тут же запропонував піти знайти в багажі скриньку з любовними, напахченими мускусом А смирною, листами від цілого натовпу маркіз та баропес, які нетямилися від кохання до нього; і треба сказати, що хлюст не просто так собі похвалявся, бо в той час розпусних звичаїв чимало знатних дам захоплювалось кумедниками і штукарями. Серафіна сказала, що була б вона такою дамою, то веліла б відшмагати Леандра канчуками за його нахабство та базікання, а Ізабелла поклялася, що наприкінці вистави не вийде за нього, якщо він не буде скромніший. Сігоньяк захоплювався Ізабеллою, правда, він не міг толком сказати про це, бо хворобливий сором стискав йому горло, але ж замість уст промовляли його очі. Помітивши, яке враження вона справила на молодого барона, дівчина відповідала йому ніжними поглядами,, на превелике невдоволення Матамори, потай закоханого в неї, хоча й без ніякої надії, зважаючи на його комічне амплуа. Хтось інший, меткіший і рішучіший, ніж Сігоньяк, не пропустив би слушної нагоди, але наш бідолашний барон, живучи в своєму захирілому замку, не навчався придворних манер і, хоча йому не бракувало ні освіченості, ні розуму, в цю хвилину мав досить дурний вигляд.

Десять пляшок вина були вже порожні, Педант благоговійно перехилив останню, допиваючи краплі, що лишилися на дні; Матамор зрозумів цей жест і подався до воза, щоб принести ще. Барон уже трохи охмелів, одначе не міг утриматися, щоб не випити повний келих за здоров'я театральних принцес, і це геть доконало його.

Педант і Тиран пили, як закоренілі пияки, котрі ніколи не бувають ні зовсім тверезі, ні зовсім п'яні; Матамор був по-іспанському стриманий, він і жив, мов бідний лицар, у якого на обід — три в'ялі оливки, а на вечерю — серенада на мандоліні. Ця помірність мала поважну причину: хвалько боявся, що коли багато їстиме й питиме, то втратить свою феноменальну худорбу, а то ж було найкраще його комедіантське знаряддя. Поправився б він — змарнів би його дар божий, так що існування Матамора — то й було постійне вмирання з голоду в такому ж постійному страху, який примушував його раз у раз дивитися на пряжку свого пояса, аби впевнитися, чи він, бува, не погладшав з учорашнього дня. Тантал34 з власної волі, непитущий актор, страждалець за худорбу, манекен, по якому можна було б вивчати анатомію, він майже не їв, і коли б постив так во ім'я бога, то давно вже був би в раю, як Антоній та Макарій 35.

Дуенья їла й пила з величезною жадністю; щолепа її весь час ходила ходором, брезклі щоки й підборіддя ворушились. А Серафіна та Ізабелла раз у раз позіхали, мов наввипередки, і, не маючи під рукою віяла, прикривали рог гарненькими пальчиками. Сігоньяк, хоча й був напідпитку, помітив це і сказав їм:

— Любі панночки, вам, я бачу, страшенно хочеться спати, хоч ґречність і примушує вас не піддаватись. Я був би радий дати кожній з вас окрему спальню, оббиту шпалерами, простору, з умивальнею, та ба, мій убогий замок геть занепав, так само, як і мій рід, бо я вже останній, хто з нього лишився. Тож віддаю вам свою кімнату — вона, здається, єдина, де ве тече зі стелі; з вами буде ще пані Дуенья, ліжко там широке, ви поміститесь утрьох, одна ніч мшіе скоро. А чоловіки влаштуються тут на кріслах та лавах... І не бійтеся, коли ворушаться шпалери, завиває в димарі вітер і миші водять свої хороводи — місце тут і справді досить похмуре, але привидів нема, запевняю вас.

— Я граю Брадаманту36 й нічого не боюсь. І страшка Ізабеллу заспокою,— сказала, сміючись, Серафіна.— А наша Дуенья сама трохи чаклунка, якщо заявиться диявол, то йому буде з ким погомоніти.

Сігоньяк узяв світло і провів жінок у спальню, яка й справді вразила їх своїм незвичайним виглядом: хисткий пломінчик каганця метлявся од вітру, й по балках стелі стрибали химерні тіні, а в темних кутках немовби чаїлися, скоцюрбившись, потворні чудовиська.

— Чудова декорація для п'ятого акту трагедії,— мовила Серафіна, озираючись довкола; а Ізабелла, майже відчуваючи, як її огортають вологі сутінки, мимоволі здригнулася почасти від холоду, почасти від страху.

Три жінки, не роздягаючись, пірнули під ковдру. Ізабелла лягла посередині: не дай бог, з-під ліжка висунеться волохата лапа якогось привида чи домовика, то хай вона спочатку натрапить на Серафіну або Дуенью. Хоробріші подруги скоро заснули, а боязлива дівчина довго лежала, втупивши очі в забиті двері, ніби за ними були цілі юрби привидів і всяких нічних жахів. Одначе двері не відчинились і ніякий привид у білому савані не вийшов звідти, брязкаючи ланцюгами, хоча якісь незбагненні звуки й долинали з порожніх покоїв; зрештою сон насипав золотого піску під повіки боязливої Ізабелли, і незабаром до сопіння двох подруг приєдналось і її рівне дихання.

Педант спав як убитий, уткнувшись носом у стіл навпроти Тирана, а той хропів, аж шибки дрижали, й бурмотів крізь сон якісь александрійські вірші37. Матамор обперся головою об спинку крісла, ноги витягнув до каміна н поклав на підставку для дров і, закутавшись у свій сірий плащ, спав, схожий на загорнутого в папір оселедця. Леакдр, боячись зіпсувати зачіску, голову тримав прямо, але спав дуже кріпко. Сігоньяк теж примостився у вільному кріслі, одначе події цього вечора так схвилювали його, що заснути віп ніяк не міг.

Не буває так, щоб дві молоді жінки, вторгаючись ужиття юнака, не порушили його, не потривожили, особливо коли той юнак доти жив самотньо в сумній доброчесності, позбавлений усіх радощів, скривджений лихою мачухою, яку називають бідністю.

Можуть сказати, що це неймовірно — юнак прожив двадцять років без жодної любовної інтрижки; але Сігоньяк був гордий і, не маючи можливості появлятися в товаристві так, як це личило б його імені й становищу, сидів дома. Йому могли б допомогти батьки, хлопець не посоромився б звернутися до них, але вони давно померли. І він з кожним днем глибше поринав у відлюддя й забуття. Правда, під час своїх самотніх прогулянок він, траплялося, стрічав Іоланту де Фуа, яка верхи на білому іноходці в супроводі батька та молодих вельмож гналася за оленем. Це блискотливе видиво часто з'являлося в його снах; тільки що спільного могло бути між тією знатною й багатою красунею і ним, заиеналим, бідним, безталанним дворянчиком? Стрічаючи Іоланту, барон зовсім не збирався якось потрапити їй на очі, навпаки, він як тільки міг намагався одразу ж зникнути — боявся, що в неї викличе сміх і його жалюгідний, пом'ятий фетровий капелюх з пером, об'їденим пацюками, й поношена бахмата одіж, і стара смирна шкапа, якій би возити сільського священика, а не дворянина,— боявся, бо ж нема нічого болючішого для благородного серця, ніж стати посміховиськом в очах того, кого любиш.