Капітан Фракасс - Сторінка 60

Бліде тьмаве світло пробивалося крізь жовті шибки вікон, які мали освітлювати сходи й виходили у двір, чорний та глибокий, мов шахта. Мало не задихнувшись од смороду помийних відер, Мерендоль нарешті дістався до останнього поверху. Двоє чи троє дверей видніли на сходовій площадці, над якою нависла брудна тинькована стеля, геть вкрига непристойними малюнками, паскудними написами й усякими закарлючками, намазюканими кіптявою запаленої свічки,— малювання, цілком гідне таких нетрів.

Одні двері були прочинені. Мерендоль штурхонув їх носаком, щоб не торкатися рукою, і, не церемонячись, увійшов до кімнати, яка була житлом бандита Жакмена Лам-пурда.

Від ядучого диму йому защипало в очах і в горлі, він, наче кіт, який, жеручи пташку, проковтнув пір'я, закашлявся й добрих дві хвилини не потрапив говорити. А тоді дим крізь відчинені двері вийшов на площадку сходів, туман порідшав, і прибулець зміг трохи огледітись у кімнаті.

Це лігво, далебі, варто описати докладніше, бо порядний читач навряд чи переступав коли поріг такого барлогу і не може собі уявити бідності, яка тут була.

Найголовніше умеблювання цього кубла становили чотири стіни, по яких патьоки з даху намалювали незнапі острови та річки, що їх не знайти на жодній географічній карті. Пожильці, які будь-коли тут мешкали, розважадиея тим, що скрізь, куди мойша дотягнутися рукою, видовбували ножем свої химерні, безглузді або й гидкі імена — у нікому не відомих людей є схильність лишити по собі слід на цьому світі" До тих імен часто приєднувалось ім'я жінки, якоїсь вуличної Іріди, а над ним видніло серце, пронизане стрілою, схожою на риб'ячу кістку. Інші, з більшими художницькими нахилами, діставши з попелу вуглипи, пробували намалювати ними то якийсь комічний профіль з люлькою в зубах, а то повішеника, що, висолопивши язика, гойдається на шибениці.

На каміні, в якому димів і шипів, бризкаючи слиною, крадений хмиз, юрмилися, вкриваючись пилюкою, всякі дивовижні речі: пляшка з застромленим у шийку недогарком свічки, заквецяна широкими патьоками розтопленого лою — воістину світильник бродяги й п'яниці; стаканчик для трик-траку30, три налиті свинцем гральні кості, часослов, на якому, певно, грали в карти, кілька старих люльок, глиняний горщик для тютюну, пантофля, з якої стирчав гребінець з виламаними зубцями, потайний ліхтар з круглим, наче око хижого птаха, склом, низка ключів, безперечно, підібраних для чужих замків, бо в цій кімнаті не було нічого, що замикалося б; щипці для підкручування вусів; подряпаний, наче його шкребли кігті диявола, кусок дзеркала,— дивлячись у нього, можна було побачити хіба що одне око, коли воно не схоже на око Гери, котру Гомер називав ройяц. 31; і ще безліч такого мотлоху, що й описувати нудно.

Навпроти каміна, на стіні, не такій сирій, як інші, до того ж затягнутої шматком зеленої саржі, поблискував цілий букет ретельно начищених шпаг високого гарту, з клеймами иайуславленіших іспанських і італійських зброярів. Там були й клинки — двосічні, трикутні, з рівчаком посередині, щоб стікала кров; мечі з широкою чашкою, тесаки, кинджали, стилети й інша дорога зброя, багатство якої особливо впадало в око на тлі бідності й запустіння цього барлогу. Жодної цятки іржі не було на цих робочих знаряддях убивці, їх і в князівському арсеналі не доглядали б з такою старапністю, змазуючи маслом, протираючи ганчіркою, пильнуючи, аби вони завжди були як нові. Здавалося, ніби їх щойно зробили і, гостро наточивши, винесли з майстерні. Байдужий до всього іншого, Лампурд ставився до зброї з особливою гордістю та любов'ю. Ця любов, якщо взяти до уваги його ремество, набувала, характеру чогось потворно страшного, на ретельно полірованих вістрях та лезах немовби псілум'яніли криваві відблиски.

Стільців у кімнаті не було, доводилося стояти, щоб більшому вирости, а якщо хто беріг підошви черевиків, то міг сісти на старій продавленій корзині, на дорожньому сундуку чи на футлярі від лютні, який валявся в кутку.

За стіл правила віконниця, покладена на дві підставки. Це ж було й ліжко. Після пиятики хазяїн житла вмощувався тут і, вкрившись краєм настільника — а то було не що інше, як панбархатна підбивка з пальта, верх якого він продав, щоб зігріти собі нутро,— повертався до стіни, аби не бачити порожніх пляшок, бо для пияків це надто сумне видовисько.

Ось у такій позі Мерендоль і застав Жакмена Лампурда, який хропів, наче то гримів орган, хоч довкола всі годинники вже пробили четверту годину пополудні.

Величезний пиріг з дичиною, червоний з зеленуватими цятками фісташок, лежав на підлозі розшарпаний і більш як наполовину з'їдений, ніби труп, розірваний десь у глибині лісу вовками, а рядом стояло безліч усяких пляшок, з яких висмоктали душу, так що тепер це були тільки привиди пляшок, порожні оболонки, придатні хіба що на те, аби стати битим склом.

Ще один випивака, якого Мерендоль спочатку пе помітив, кріпко спав під столом, затиснувши в зубах старенький чубук люльки, головка якої, натоптана тютюном, упала додолу,— п'яний курець забув її розкурити.

— Гей, Лампурде! — гукнув служник герцога де Валомбреза.— Досить тобі задавати хропака. І не дивись на мене, вирячивши очі. Я не поліцейський комісар і не сержант, що прийшов одвести тебе в Шатле 32. Є важливе діло, так що постарайся трохи прочуматись і послухай, що я тобі скажу.

Чоловік, до якого були звернені ці слова, повільно, ще сонний, трошки підвівся, сів, розпростав, потягуючись, руки, такі довгі, що кулаки мало не торкнулися обох стін кімнати, і, роззявивши здоровенного рота з гострими іклами та скрививши щелепу, страхітливо, мовби вищирився нудьгуючий лев, позіхнув-, супроводячи ці рухи й жести невиразним гортанним квоктанням.

Жакмена Лампурда аж ніяк не можна було назвати Адонісом 33, хоч він і вважав, що його дуже люблять жінки, навіть знатні, з вищого світу. Високий зріст, яким він пишався, худі, тонкі, мов у чаплі, ноги, сухорлява спина, запалі од пияцтва груди, що видніли в цю мить крізь розстебнуту сорочку, довгі мавпячі руки, якими він міг, майже не нагинаючись, поправити свої підв'язки, не надавали йому особливої привабливості; а на лиці його стирчав, займаючи основне місце, здоровенний, мов у Сірано де Бержерака34, ніс, що був приводом до багатьох сутичок. Одначе Лам-пурд тішив себе відомрю істиною: "Довгий ніс молодцю не завада". Очі його, хоч і затуманені ще оп'янінням та сном, поблискували холодним блиском, який свідчив про відвагу й рішучість. На худих щоках запали дві-три перпендикулярні зморшки, глибокі й різкі, схожі на давні рани від ударів шпагою. Розкошлане, сплутане чорне волосся спадало круг цього обличчя, цілком підходящого, щоб його вирізьбити на грифі скрипки, хоч ні у кого не появлялося бажання посміятися з нього, таку тривогу викликало воно своїм глумливим і жорстоким виразом,

— Сто чортів у пельку тій скотині, яка перебила і переплутала мої солодкі, блаженні сни! Я був щасливий: принцеса, иайпрекрасніша в світі, обдарувала мене своєю ласкою. Ви прогнали мою мрію.

— Перестань молоти дурниці! — нетерпляче сказав Мерендоль.— Приділи мені дві хвилини уваги і вислухай мене.

— Будучи під чаркою, я нікого не слухаю,— пихато відповів Жакмен Лампурд, спираючись на лікоть.— До того ж у мене є гроші, багато грошей. Сьогодні вночі ми обробили одного англійського лорда, у якого було повно золота, от я й проїдаю і пропиваю свою частку. А ще пограю трохи в ландскнехт чи басету зб, й буде кінець. Так що з серйозним ділом — до вечора. Опівночі приходьте на чмайданчик біля Нового мосту, до підніжжя бронзового коня. Я буду там — свіжий, бадьорий, з ясною головою, в повноті своїх можливостей. Ми домовимося, скільки я одержу, а це має бути немала сума, бо ж, думаю, такого умільця, як я, не турбували б задля дрібного шахрайства, нікчемної кражі чи якихось інших дурниць. Крадіжки мені остобісіли, тепер моє діло — тільки вбивства, це набагато шляхетніше. Хижак левиної породи вбиває, а не краде. Тож якщо йдеться про вбивство — я до ваших послуг, але ще треба, щоб той, на кого нападаєш, оборонявся. Інколи жертви такі боягузливі, що мені аж гидко. Краплина опору надає роботі шляхетності.

— О, щодо цього можеш бути спокійний,— відповів Мерендоль, зловісно всміхаючись.— У тебе буде гідний суперник.

— Тим лучче,— мовив Жакмен Лампурд,— а то я вже давно не бився з рівним собі противником. Ну, все. На цьому — до побачення, дай мені поспати.

Мерендоль пішов, а Жакмен Лампурд спробував знову заснути, але марно. Перерваний сон не повертався. Бандит устав, розбудив товариша, який хропів під столом, і вони обидва подалися в картярню. Товариство, яке там зібралося, то були шулери, розбишаки, шахраї, лакеї, клерки і кілька наївних городян, яких привели з собою дівиці,— бідолашних голубків, котрих мали обскубти живими. Чути було тільк:т, як постукують кості і шурхотять биті карти, бо гравці звичайно мовчать, хіба що вилаються, коли програють. Лам-пурдові спочатку то щастило, то ні, але зрештою в його кишенях поселилася пустота, противна і природі, й людині. Він хотів було грати на слово, проте ця монета тут не ходила — гравці одержували свій виграш готівкою і пробували гроші на зуб, щоб перевірити, чи не зроблено золоті монети з позолоченого свинцю, а срібні — з олова від розтоплених ложок. І Лампурд, що прийшов сюди як багач, з повними жменями пістолів, поплентав назад бідний, мов церковна миша.

— Ух! — озвався він, вийшовши на вулицю, коли свіже повітря повіяло в лице і трохи заспокоїло його.— Нарешті позбувся. Аж смішно, як я п'янію і тупію від грошей! Не дивно, що відкупники такі дурні. Тепер, лишившись без ж одної монети, я відчуваю, що у мене палата ума; думки аж гудуть у голові, мов бджоли у вулику. З Ларідона я знову став Цезарем!36 О! Дзвонар на "Самарянці" вибиває дванадцяту; Мерендоль, певно, жде вже мене перед бронзовим королем.

І він попрямував до Нового мосту. Мерендоль був на місці, чекав, розглядаючи при місячному світлі свою тінь. Обидва розбишаки пильно озирнулися довкола, аби впевнитися, що їх ніхто не почує, а проте довгу свою розмову вели тільки пошепки. Про що саме вони говорили, ми не знаємо, але, розставшись із посланцем герцога де Валомбреза, Лампурд побрязкував у кишенях золотом, причому зухвало, що показувало, як бояться його на Новому мості.

XII.