Карло Сміливий - Сторінка 17

Звернула по праву руч, обійти Рудольфа з загоном, — і зникла між дерев.

Артура опанував жах. Безтямний, нічого не бачучи, наосліп зробив кілька кроків. Почув голос:

— Що тобі, Артуре? Ти спиш, чи поранений? То був Рудольф.

— І не сплю й не поранений, — хрипко відказав Артур. — Я… дуже вражений!

— Чим, юначе?

— Покинь жарти! Ти бачив її?

— Її? Чи я бачив? Та кого? Ніхто не проходив та й ти нікого не міг бачити, бо я увесь час дивився сюди. Ти б закричав.

— Я не міг кричати! То була жінка!

— Жінка? — призирливо мовив Рудольф. — Заприсягаюсь, коли б я не пересвідчився сам, який ти хоробрий, мав би за жінку тебе. Дивно, якась тінь уночі, або вдень безодня можуть нагнати на тебе такого страху. Ти увесь тремтиш. А стільки разів довів свою мужність…

— І завжди доведу! Але…

— Ходімо! Ми повинні пам'ятати за друзів. Ти просто втомився.

Артур замовк.

Вони пішли через галяву назад до загону. Артур розміркувався, і йому дуже стало неприємно. Невже це він так поводився перед швайцарцем? Як міг виявити свою слабодухість?

Ще раз усе зваживши, він зрозумів, що мусить розповісти свому добровільному начальникові за все, що сталось цієї ночі. Може які родинні обставини, може яка обіцянка — і вчинки дівчини будуть родичам зрозумілі. Таємниця може ховати яку небезпеку, а може ж бути, треба буде вжити якихось заходів. Почуття обов'язку й острах за Анну переважили попередній намір з симпатії до дівчини мовчати.

А Рудольф тимчасом казав:

— От що, товаришу! Як начальник я маю право вимагати, щоб ти мені докладно розповів, що тебе так збентежило. Але коли таємниця твоя безпечна, хочеш сказати самому ляндаманові — я дозволяю тобі повернутися до замку й більше цим не докучатиму.

Він несвідомо грав на найчутливіших струнах Артурового серця. Вимагаючи довіри — легко дістати гострий опір. Дружня мова справила вражіння.

— Я свідомий того, Гавптмане, що мушу першому розказати, тобі за те, що я двічі бачив цієї ночі… Та першого разу то, власне, не був мій обов'язок. А тепер удруге — я стерявся й не міг зібрати думки…

— Ну, то кажи в чому річ! Ми швайцарці не дуже кохаємось у загадках.

— Але я саме й маю сказати загадку. Коли ти пішов уперше обходити руїни… — Артур спинився —…жінка перейшла міст із замку, минула мене й не промовивши слова щезла на взліссі.

— А-а! — протягнув Донергуґель. Більше нічого не додав. Артур провадив далі:

— П'ять хвилин тому та сама жінка пройшла повз мене вдруге, висунувшись із-за кущів та дерев — і зникла, не обізвавшися й словом. Так от — постава, обличчя та хода — твоєї родички, Анни Гєєрштейн!

— Досить дивно, — недовірливо промовив Рудольф. — Я не можу, звичайно, брати під сумнів твоїх слів, бо матимеш це за смертельну образу, адже такі звичаї у вас на півночі. Але дозволь мені сказати, я ж також маю очі й увесь час дивився туди, де ти. Потім я ж підійшов до тебе! Як же я нічого не зауважив?

— Ну, це вже я не знаю! Очевидячки ти так дивився.

— Ну, а що ж ти гадаєш?

— Що я можу сказати на це? — закричав Артур. — Не візьму в тямки! Така дівчина, як Анна, щира й відверта, буде таїтись од усіх, од свого улюбленого дядька?

— Справедливо! Але бачиш, Артуре, є деякі чутки… Гомонять, Анна Геєрштейн не у всьому така, як інші дівчата. Кажуть, її бачили по таких місцях… де важко потрапити природними силами!..

— Що-о? Ти… віриш у нечисту силу? Я знаю, церква припускає… Але…

— Я не запевняю тебе, — відповів Рудольф. — Але чекай! Ми за це поговоримо потім. А оце я тебе взяв із собою, щоб рекомендувати кільком товаришам. Тобі це буде приємно, а вони дуже хочуть з тобою познайомитись. Ось вони!

Завернув за ріг невеликої кручі, Артур за ним. Перед очима — несподіване видовисько.

Під прискалком навислої скелі палає багаття. Навколо чоловіка з п'ятнадцятеро юнаків — хто сидить, деякі лежать. Швайцарське вбрання, але розкішно прикрашене злотом та сріблом, яскраво блищить у сяйві кривавочервоних огнів. І кривавочервоні відблиски виграють на кубках срібних, що разом із пляшками переходять із рук до рук. На траві — недокінчені наїдки. Кінчався бенкет.

Помітивши товаришів, юнаки весело схопились назустріч. Рудольфа привітали, називаючи Гавптманом також, а хто начальником, і обличчя сяяли з радощів, хоч неначе стереглися і розмовляли дуже тихо. Знати — задоволені надзвичайно, але обережність доводила, що той прийшов сюди потайки.

На привітання Рудольф усім відповів:

— Дякую, хоробрі товариші! А Рюдіґер приходив?

— Ні, бачиш, немає, — один відказав, — а то ми хіба б пустили його, відважний Гавптмане?

— Мабуть щось затримало. Нам трапилась також перешкода, проте ми з'явились раніше. Ось, друзі мої, привів вам сміливого англійця. Бажано приєднати його до нашого відважного діла.

— Просимо, просимо, дуже раді йому! — відповів один молодик. Розкішніше, проти інших, світлосинє вбрання виказувало начальника.

— Наливайте вина! — вигукнув Рудольф, — Випиймо за успіх нашої справи та за здоров'я нового спільника.

Наливали вина. Артур бачив, що такого в цій країні йому ще не траплялось. Але що вони тут обмірковують? Філіпсонові заманулося швидче довідатись.

— Поки я заприсягнуся приєднатись до вас, шановне товариство, дозвольте запитати, — виступив він наперед: — яка ваша мета?

— Чого ж, Рудольфе, привів його сюди, заздалегідь не поінформувавши? — мовив юнак у синьому.

— Не клопочи собі тим, Лявренце, голови. Я знаю його. Ось що, друже, — повернувся Рудольф до Артура: — ми з товаришами вирішили оголосити свободу швайцарській торгівлі. І в разі потреби — чинитимем опір до останньої краплини крови.

— Розумію! І ваше посольство їде до бургундського герцога на перемови в цій справі?

— Е, брате… Де там, навряд щоб справа чекала. Тут кров'ю запахне раніше, ніж побачимо ми ясну особу бургундського герцога. Коли з його волі нам Базель браму закрив, — вільне місто, належне імперії, — ми можемо приготуватись до всього найгіршого в його володіннях. Маємо підставу гадати, що сутичка вже могла розпочатись. Ось слухай. Від Ля-Ферету приїжджали вершники оглянути наші пости. Що ми напоготові, то вони й не зачепили. Але ми позбулися їх на цю ніч, а далі? Тому кілька базельських юнаків, обурені з боягузства міської влади, приєднались до нас. Вони хочуть змити з себе ганебну пляму й чесно стануть до бою.

— І зробимо це раніше, ніж сонце, що за дві годині зійде, сховається на заході! — енергійно скричав той, що в синьому, інші тихо, але одностайно його підтримали.

— Але, товариство, нагадую вам, посольство, що до нього належить і Рудольф, має мету миролюбну. Хто йому становить сторожу, мусить уникати найменшого приводу до борні, яку хоче воно загасити. В землях герцогських на зневагу сподіватися нічого. Права послів шанують усі культурні народи; й самі ж ви собі нічого, пеона річ, не дозволите.

— Нас можуть зневажити, Артуре. Через тебе та батька твого, — відказав Рудольф.

— Не розумію…

— Твій батько купець і везе з собою крам. Місця мало він забирає, то правда, але ціна…

— Ну то й що?

— А те, шо коли ми не будемо стерегтися, скажений собака бургундського герцога погріє руки не зле. Ваші шовки, атласи, дорогоцінності…

— Шовки, атласи, дорогоцінності! — скрикнув один присутній. — Такий крам ніколи не пропустять без мита, в місті, де всім верховодить Арчібальд фон Гаґенбах!

Хвилину Артур міркував.

— Товариші! Крамовина належить батькові, не мені. Не я, я він маг; вирішити, якою частиною слід поступитися, уникаючи чвар. Лише можу сказати, він їде до бургундського двору з важливим дорученням і мусить додержувати скрізь мирних стосунків. Ще й надто, певніше, увесь крам віддасть, аби не сваритись з ля~феретською залогою. Отже, мені треба часу. Порадившись із ним, скажу свою відповідь. Відмовиться батько платити мито Бургундії — я завзято битимусь поруч із вами!

— Гаразд, Артуре! Дуже шануєш ти батька. Знаєш, як і ми поважаємо ляндамана й у жодному разі не почнемо справи, що він проти неї повстане. А коли його гостя схочуть пограбувати, він сам приєднається до нас. Якщо ж, припустімо, твій батько дасть Арчібальдові себе обскубти, — до цього втручатись і неввічливо буде, й даремно. Доречі, варт знати тобі, що як ля-феретському губернаторові шерсті стане замало й він схоче здерти з вас шкуру, біля вас кожну мить напоготові численний загін.

— Щиру вам, базельці, складаю подяку! Радо вип'ю за наше дальше, щиріше знайомство!

— За здоров'я та добробут краян союзних кантонів! — виголосив на відповідь базельський начальник.

Підняли кубки догори й стискали один одному руки, вимахуючи зброєю, але тихо, без шуму.

— Наші славетні предки, — озвався Рудольф, — так збирались на Рютлійському полі між Урі та Унтервальденом. Основоположники незалежности нашого краю змовлялись під небесним склепінням дати волю пригнобленій батьківщині. І ми знаємо, що слова цього дотримали.

— І колись будуть знати, як нинішні швайцарці завойовану за предків ще волю зуміли зберегти! — докинув синій вояка. — Роби своє діло, Рудольфе, обходь далі, а ми на Гавптманів знак миттю з'явимось.

Рудольф підійшов до Лявренца й одвів його на бік. Артур виразно чув, проте, як він сказав:

— Лявренце, наглядай, щоб не дуже впивались чудовим рейнвейном. Якщо маєте багато, кілька плящок розбий; щось вигадаєш їм. А надто стеж за Рюдіґером, бо він виявляє надто ретельно до цього свої здібності, відколи приєднався до нас. Руки завтра не мусять тремтіти!

Далі вони зовсім тихо щось один одному шепотіли. Нарешті попроща'лись, потиснувши руки, мов урочисто стверджуючи таємничу спілку.

Рудольф із загоном рушив далі. Але тільки почали ще свою путь, попереду знову тривога. Артурові затіпалось серце. "Це Анна"!

— Мій собака спокійний, — сказав Рудольф. — Мабуть то наші товариші.

Наближався справді Рюдіґер. Спинилися, перепитали гасла. Така дисципліна панувала в швайцарців уже за тих давніх часів, копи по інших країнах ще ледве прищеплювалась вона.

Донергуґель вичитував Рюдіґерові, що той запізнився.

— Вони знов улаштують бенкет з нагоди твоєї появи, а завтра ж мусимо бути холодні й непохитні! — добулось до Артура.

— Холодні, мов крига, Гавптмане, непохитні, як скеля!

Рудольф умовляв його знову й знову; той обіцяв щиро виконати. Загони по-товариському, тільки тихи-тихо, попрощались і розійшлись у різні сторони.

Місцина в цій стороні була віцкритіша.