Карло Сміливий - Сторінка 19

Це найбільше стосується Анниного діда з матерньої сторони, Германа Арнґейма. Доречі, він мав багато коней і якоїсь надзвичайної породи жеребця. Я, звичайно, не можу тобі його змалювати, скажу лише, що був чорний-пречорний, жодної білої волосинки. Господар називав його Аполон, а люди гомоніли, що коневі дано, назву лихого духа.

Якось, у листопаді, барон поїхав на лови. Додому повернувся пізно ввечері. Гостей із ним не було, бо, як я вже казав, до Арнґеймського замку хіба що вряди-годи приймали кого, крім усіляких там чарівників. Барон сидів сам у залі, освітленій лампами та смолоскипами. В одній руці він гримав книгу, другою обперся на мармурового стола, де стояла пляшка токайського вина. Віддалік шанобливо стояв паж, на кінці великої похмурої залі. Тиша. Жодного звуку, тільки вітер нічний похмуро завивав, обвіваючи поіржавлені лати та подерті прапори.

Раптом добулися немов наляканої людини кроки на сходах.

Двері широко розчинились, і Гаспар. головний стайничий, з жахом підбіг до стола й закричав:

— Пане! Пане! У нас у стайні — чорт!

— Нісенітниця! — сказав барон здивовано, скочивши на рівні ноги, незадоволений, що його потривожили.

— Я правду кажу! — кричав Гаспар. — Аполон… Тут він замовк.

— Та кажи ж, боягузе! — зарепетував барон. — Мій кінь хворий, чи що?

Але стайничий, заточуючись, міг знову вимовити одне слово:

— Аполон…

— Ну що ж? — сказав барон, — Коли б і сам Аполон став тут перед нами, то й те ще не привід до такого жаху.

— Але, — вимовив, нарешті, стайничий, — в Аполона в стайні чорт!

— Дурню! — скрикнув барон, схопивши з стіни смолоскипа. — Мусиш більше опановувати себе.

Він пішов за стайничим через замковий двір до великої стайні. Там стояло п'ятдесят чудесних коней. Сюди збіглися слуги. Барон швидко перейшов між рядами до улюбленого жеребця. Але кінь не заіржав, не повернув голови, не забив копитами, господареві не зрадів. Барон почув стогін, неначе кінь просив допомоги.

Арнґейм підняв смолоскипа… Перед ним — високий чорний чоловік, що поклав свою руку на шию коневі.

— А хто ти? — запитав барон. — Чого тут?

— Я шукаю притулку та гостинности, — сказав незнайомий. — Не відмов мені!

— Ти, мабуть, брат священного вогню, — сказав барон Герман Арнґейм, — і я не можу тобі відмовити притулок. Проти кого й наскільки часу просиш мойого захисту?

— Проти тих, що прийдуть вимагати мене раніш, ніж заспівають треті півні, і на один рік та один день від цієї години.

— За законами чести, я не можу відмовити. Рік і один день буду тебе захищати. Але ти мусиш, мудріший, мене навчати.

— Ви глузуєте з мене, — сказав чужинець. — Але коли зможу, будь ласка.

— Заприсягаюсь священним огнем, братством, що єднає нас, буду тебе боронити!

Чужинець вийшов із стайні. Не диво, що стайничий злякався: він був увесь чорний. Коли увійшли до освітленої залі, його всі добре роздивились. Мав на собі азіятський одяг, довгий чорний кафтан, — такі носясь вірмени, — та високу чотирьохкутну шапку з астраханських баранців. Увесь одяг був чорний, і ще виразніше сивіла довга борода. На чорному шовковому пасі замість кинджалу, або меча, висіла срібна скринька. Єдина прикраса — великий рубін. Він надзвичайно яскраво блищав.

Барон загадав поправити лямпи, подати ще смолоскипів, а тоді послав усіх спати. Опівночі справді затремтіла брама й чийсь голос вимагав видати чужинця. Дозорець почув, як у залі відчинилось вікно й господар уступив у розмову. Але ніч була темна. Він не бачив, хто говорив, а такої мови не знав.

І відтоді персіянин Данішменд гостював в Арнґеймському замкові. Він ніколи не переходив мостом. Сидів у бібліотеці та лябораторії, працювали з бароном по кілька годин. Населення замку бентежило тільки те, що чужинець нехтував релігійними обрядами. Помітили, що персіянин розмовляв лише з самим бароном.

Надійшла весна, луки вкрило квітами літо, осінь жовтавими овочами всіяла дерева…

Одного разу паж почув, як персіянин казав Арнґеймові:

— Добре зробиш, мій сину, як уважно поставишся до моїх слів. Моїм лекціям тобі надходить край, і ніщо не відбере мене від моєї долі.

— Ех! — сказав барон. — Невже так-таки й лишитись мені без тебе, коли я стою вже на порозі мудрої науки?

— Не бентежся, сину, — промовив мудрець: — свій обов'язок я доручу своїй доньці. Але май її за навчительку й тільки. А коли захопишся красою, — зазнаєш багато лиха. Але годі!.. Нас, здається, слухають.

Люди з Арнґеймського замку знічев'я охоче стежили за чужинцем. Коли надійшов час і персіянин мав зникнути, всі гадаючи, що то є чарівник, з острахом чекали якихось надзвичайних та страшних подій.

Але нічого не сталось. Призначеної години Данішменд виїхав верхи за браму, як звичайнісінький особі мандрівник.

Барон дуже сумував.

Більше ніколи чужинця не бачили.

Цілу днину тоді похмурий барон пересидів у великій залі.

Ні до бібліотеки, ні до лябораторії не заходив. Другого дня на світанку барон викликав пажа й одівся з великим смаком. Молодий був, вродливий. Скінчивши туалету, поки сонце підбилось на обрії, взяв ключа від лябораторії й пішов з пажем туди. Біля дверей спипився. Кілька хвилин він вагався, нарешті себе переміг, повернув ключа, відчинив двері й увішов. Паж — за ним. Він не побачив нічого страшного, але який подив охопив пажа! Там сиділа чарівна юнка в криваво червоній перській одежі. Темне волосся їй обвивала блакитна стрічка, пристібнута золотою пряжкою. На ній всіма кольорами переливався величезний опал. Дівчина була невисока на зріст, добре з'будована, надзвичайно граційна та струнка. Східне вбрання з широкими шароварами показувало маленькі ноженята, такі вродливі, як і прекрасні ручки. Обличчя розумне, бистрі чорні очі, над ними тоненькі брівки й веселі, трохи лукаві вуста.

Красуня привітно посміхалась. І хоч барон, власне, сподівався побачити щось подібне, але від такої краси він скам'янів. Потім трохи отямившись підійшов до неі й привітно поздоровався.

— З мене буде терпляча й ретельна навчителька. Сподіваюся мати пильного учня.

І з того часу, як вона оселилась в Арнґеймському замкові, там усе змінилось. Арнґейм виписав до себе стару родичку, вдову. Вона держала господарство й завжди сиділа на всіх лекціях.

За її словами, то була якась дика наука. Вона нічого не тямила, а якісь там спроби її, навіть, лякали.

Приїжджав і єпископ. Хотів пересвідчитись сам, бо на цілу округу залунала слава про незвичайний розум і велике знання цієї дівчини, Герміони на ймення. Це трохи розвіяло чутки, що ширились були день-у-день, ніби Герміона якась чарівниця, близька з відьомськими силами. Тоді трохи на краще змінились до неї сусіди.

Ну, я багато розводитись не хочу. Кінець-кінцем, звичайно, барон Арнґейм з нею одружився. За дванадцять місяців баронеса народила дочку, її назвали — Сівіла. Коли мати встала, призначили христини, запросивши силу-силенну гостей.

Серед прибулих була одна стара жінка, що їй люди накидали ролю лихої чарівниці з казок. То — баронеса Штейнфельд.

Вона скрізь совала свого носа й була дуже нахабна.

За кілька днів у замкові вона вже встигла розвідати все, що знали, говорили, підозрівали про Герміону. І те, що перед одруженням в іграх з молодими дівчатами вона ніби спритно якось уміла зникати, що її ніхто не знайде. І ще багато іншого. От у самий день христин усе товариство зібралось уранці до залі. Чекали на Герміону, щоб разом вийти. В цю мить між гордовитою Штейнфельд та графинею Вальдштетен занеслась сперечка про першенство. Барона Арнґейма попросили з'ясувати непорозуміння. Він тримав руку графині. Тоді Штейнфельд у; страшенному гніві наказала сідлати свого коня.

— Я покидаю цей замок, — верещала вона, — де господар чарівник, господиня відьма, а їхня гостя за шматок хліба ладна допомагати одруженню чорта з дияволом!

Розлючена вона вибігла геть,

Арнґейм виступив наперед і запитав присутніх, хто мас о. хоту підтримати мечем підлу зневагу його жінці та родичці.

Але всі визнали її слова за брехню.

До залі вийшла Герміона й свято почалось.

І от барон, щоб наочно показати гостям брехливість паскудних чуток, зняти наклеп з неї, немов жартома бризнув на обличчя дружині кілька краплин із купелі, Одна крапля впала на опал. Дорогоцінний камінь кинув яскравий блиск і, мов зірка, враз погас. Герміона застогнала, упала долі. Навколо стовпилися гості. Бідолашну господиню підняли та понесли до її покою. Вона страшенно змінилася, живчик слабнув, здавалось, умирає. Герміона попросила, щоб її лишили вдвох із чоловіком. Всі вийшли. Барон перебув там годину, а вийшовши замкнув кімнату на замок.

Тимчасом більшість гостей повтікало, з'явився доктор, але барон не віддавав ключа. Просили, благали, вмовляли, нарешті він згодився, але похмуро кинув:

— Даремно! Ну, та хай усі сторонні підуть собі геть.

Спальню відчинили. Там нікого не було. На ліжкові — жменька легенького сірого попелу.

Трьома роками пізніш цього самого дня ховали барона останнього нащадка чоловіка з арнґеймського роду.

Швайцарець замовк. Товариші підходили до мосту Графслутсько-го замку.

XII

Повірте, — надзвичайних форм

Набирав воно, але то певно дух…

Кілька хвилин обидва мовчали. Артура не здивувало таке оповідання. За тих бо часів забобонність була звичайне явище.

Але його здивувало те, як дотепно, дібравши всі факти, Рудольф зумів розказати історію.

"Виходить, він досить розумний, от тільки цікаво, чи бреше, чи сам вірить у те", подумав Артур.

— Так од цього шлюбу й народилась Анна Геєрштейн?

— її мати, — відповів швайцарець, — була Сівіла фон Арнґейм. Арнґеймське баронство, як спадщина чоловіків, перейшло до імператора. В замкові ніхто не живе, відколи помер останній власник. Кажуть, тепер там руїни. Оселитись ніхто не хоче.

— Ну, а хто ж є мати Аннина, що з нею одружився ляндаманів брат? Яка її вада?

— Дивні розмови я чув. Щось таке, ніби вона вночі встає й плаче над малою дочкою. Це як Анна була мала, але докладно нічого не знаю. Не маю певности, як от, приміром, щодо історії, яку допіру тобі розповів.

Артур іронічно спитав:

— На чому ж базується певність?

— Охоче скажу! Теодор Донергуґель, улюблений паж останнього арнґеймського барона, був брат мойому батькові. Він потім повернувся до Берну. Бачив на власні очі й сам чув усе, за що я тобі казав.