Карло Сміливий - Сторінка 32

Помацавши мандрівник навколо руками, пересвідчився, що то не сон: ліжко справді рухалося, очевидячки, до якогось льоху.

Він не міг не злякатись. Проте добре здавав собі справу, що саме з ним діється. Був ще дужий, тому одразу спало на думку чинити опір. Але скоро стукнуло ліжко об підлогу, десь у підземеллі, зараз двоє чоловіків схопили його з двох боків і силоміць примусили відмовитися такого наміру. Вони зв'язали йому руки і Філіпсонові мимохіть пригадалася Ля-Феретська в'язниця. Але мусів скоритися, зібравши всю силу, спокійно чекати на кінець страшної пригоди. На жаль, не міг. ані трохи підвестися і тільки повертав головою. Нарешті, побачив вогні; вони були досить далеко.

Потроху вогні наближалися; то ніби виструнчившись однією лінією, то перемішуючись, і з того він роздивився, що підземелля досить просторе. Незабаром Філіпсон розгледів смолоскипи; несли їх люди в чорних плащах з закритими обличчями. Вони почали співати старовинною німецькою говіркою ніби віршів, що їх Філіпсон не розумів. Співали так: починав один хор, йому відповідав інший, а потім усі голоси зливались укупі. Звикнувши, нарешті, до такого освітлення, Філіпсон розглянувся, що тут сила-силенна людей.

Кілька слів він таки второпав і одразу здогадався, що перед ним мудрі мужі: так називали членів таємного суду, що тоді існував у Швабії, Франконії та інших краях східньої Німеччини, прозваної Червона Земля, мабуть тим, що ті судді ухвалювали безліч кривавих вироків. Філіпсон частенько чував, що один з начальників таємного суду, так званого фемгеріхту, поширив свою владу навіть по ліву сторону Райну. Бургундський герцог мріяв винищити, скасувати цей суд, а він усе існував, не давався до рук.

Тепер Філіпсон зрозумів, хто такий був каноник. Очевидячки, один з головних начальників таємного товариства, він зрозуміло цілком, зважився виправдовувати перед герцогом Карлом страту Арчібальда Гаґенбаха. Ось чому Бартоломей накивав п'ятами, тим то увечері в заїзді всі вжахнулись і замовкли. Кожну людину, що на неї була підозра, ніби вона має стосунки з таємним судом, боялися, оббігали, тремтіли перед нею. І Філіпсон починав думати, що тепер він не викрутиться.

Він обмірковував, чим би собі допомогти, але нічого вигадати не міг.

Ось усі зібралися посередині підземелля та вишикувалися. Запалало ще багато нових смолоскипів і залю освітило величезне полум'я. Посередині стояло дві лави, вкриті чорним сукном; на них сиділи судді. Філіпсон побачив дуже багато поважних громадян.

Треба завважити, що хоч могутність і сила цього суду базувалися на шпигунстві та терорі, проте в ньому часто брали участь дуже шановні люди.

Навколо суду багато людей оберігало входи, напоготові викону вати накази начальників. Вони також були члени цього товариства, одночасово виконавці та шпигуни. І кожен мусів беззаперечно виконувати кожен вирок таємного суду, незалежно від того, над ким — над власною матір'ю, батьком, близькими людьми. Такий заклад міг, існувати тільки за тих часів, тільки в країні під гнітом февдальної тиранії. Голова зборів — він сидів посередині — встав і поклав руку на судові символи: меч із рівним лезом, та мотуз — знак права карного суду та страти, і врочисто мовив:

— Заприсягаюсь допомагати та сприяти всьому, що велить священний Фем, боронити статута проти рідних — батька та матері, брата й сестри, жінки й дітей; проти вогню, води, землі та повітря; проти всього сотвореного на землі й у воді. Заприсягаюся виказувати священному судові про все, що дізнаюся сам, чи почую від певних свідків, що за статутами священного Фему підлягає догані чи карі. Заприсягаюся нічого не таїти ні за золото, ні за срібло, ні за дорогоцінне каміння. Заприсягаюся не бути знайомим із тим, над ким ухвалено вирок священного суду, винуватого не сповіщати, що він у небезпеці, не навчати його, як утікти, не давати винуватому ні вогню, ні одежі, ні їжи, ні притулку, хоч би він був рідний батько й просив шклянки води в найбільшу спекоту, чи брат благав би пустити погрітись біля вогню холодної зимової ночі. Заприсягаюся, шануватиму постанови священного товариства, буду виконувати, не гаючись, справедливо та непохитно, раніш ніж вироки будь-якого іншого суду.

Після присяги голова запитав збори:

— Чому цей чоловік лежить зв'язаний?

Тоді один устав і сказав дуже зміненим і тремтливим голосом, що Філіпсонові видався дивно знайомий, ніби він буде обвинувачувати.

— Гаразд! — сказав голова. — Наблизьте в'язня сюди!

Шестеро чоловіків підсунули наперед ліжко на дошці, де лежав Філіпсон. Тоді кожний із них витягнув кинджала, потім двоє порозв'язували мотузи купцеві на руках і пошепки нагадали йому, що тільки поворухнеться, проткнуть серце.

— Встань! — промовив голова. — Слухай обвинувачення і знай: ми непохитні, але справедливі!

Філіпсон обережно, щоб не подумали, ніби він хоче тікати, зсунувся на край ліжка й сів. Обличчя голови він не бачив, воно було закрите.

Голова спитав ім'я, де народився і хто він є.

— Джон Філіпсон, — сказав полонений, — родом з Англії, купець.

— Колинебудь називався інакше? — запитав суддя.

— Був, як і багато інших, салдатом; тоді мав інакше наймення.

— Яке?

— Я скинув його з себе, відсахнувшись меча й не бажаю, щоб мене більше так називали. До того ж ніколи не мав цього наймення у вам підвладних місцях, — відповів англієць.

— Ти знаєш, хто ми є?

— Принаймні, можу здогадуватись, — відповів купець.

— Кажи! Перед ким ти стоїш?

— Гадаю, перед таємним судом, що його прозивають Фемгеріхт.

— А тоді ти розумієш, — зауважив суддя, — що багато менша небезпека повиснути за волосся над безоднею, де внизу бурує водоспад, і краще покласти голову під сокиру. Чим завинив?

— Хай кажуть ті, хто мене обвинувачує, — як і раніш спокійно промовив Філіпсон.

— Кажи, — вдався головний суддя до того, хто взяв на себе цю ролю.

— Цей чоловік вступив до священного краю, що його називають Червона Земля, прибравши чужого наймення. На сході, за Альпами, в Туріні, в Ломбардії та ще по багатьох країнах він не одного разу говорив про священний суд, висловлював призирство. Казав, що коли б він був герцог Карло Бургундський, в жодному разі не стерпів би, щоб Фемгеріхт тримав владу свою над його володіннями. Опріч того, обвинувачую його в тому, що вороже настроєний до нашого священного суду, він має намір їхати до Карла Бургундського й за допомогою своєї довіри вмовити скасувати священний суд у тих краях і присудити його членам та виконавцям найтяжчу кару.

— Таке обвинувачення важливе, мій брате, — промовив голова. — Як ти доведеш?

— Згідно з правилами таємних ухвал, що їх можуть чути тільки свої.

— Гаразд! — встав ще один член товариства. — Герцог Карло Бургундський настягав до війська чужинців, що їх чудесно може нацькувати на наш священний суд, надто англійців, зарозумілих островитян, які ненавидять звичаї іншого народу. Герцог підтримує боротьбу проти нас. Треба покласти край. Коли обвинувачений справді з його стану, хай меч та мотуз виконують свої обов'язки.

Розлігся шепіт; всі були задоволені з таких слів.

Філіпсон відповів:

— Мудрі мужі, — якщо вам завгодно, щоб вас так називали, — я бачив більшу небезпеку, не мотузи, не кинджали, а мечі та списи. На відповідь скажу, що я англієць, належу до того народу, який звик до справедливого суду, що не боїться денного світла. Я знаю, мандрівник не має права чинити опір законам та звичаям інших земель, коли вони не такі, як в його батьківщині. Але це там, де є такі закони. Ми не можемо говорити про німецькі постанови у Франції та Еспанії. Ваш член мене обвинувачує, ніби в Туріні, чи десь у північній Італії я осуджував ваше товариство. Не заперечую, але це тому, що мене запитали, як я до нього ставлюся, двоє людей, які сиділи зі мною біля стола. Мене довго намовляли, поки я нарешті відповів.

— Що ти сказав? Говори правду!

— Я не рятуватиму свойого життя брехнею. Думка моя неприхильна. А сказав я ось що: "Жодні закони та суди не можуть бути справедливі, походячи від таємних товариств. Справедли'вий суд може існувати відверто. А коли він не є всенародній, то є помста та ненависть". Іще я додав, що відкидати кревний зв'язок противно законам природи…

Не встиг він закінчити, як з лав покотилося гнівно:

— Він гудить священний Фем! Хай замовкнуть йому вуста!

— Ні, почекайте, дослухайте мене! Я це казав і я почував так, але казав у країні, де міг оголошувати свою думку, у країні, непідвладній компетенції вашого суду. Але я заперечую, щоб щонебудь казав проти вашего Фем'у там, де він ширить свій вплив. Більше, я заперечую, нібито їду до бургундського герцога на змову проти вашого товариства! Такого не думав ніколи!

Головний суддя повернувся до того члена, що провадив обвинувачення:

— Ти чув! Що скажеш?

— Щодо першого обвинувачення, — він сам признався: а саме — що його нечестивий язик осуджував вашу діяльність і за це його треба вирвати. Решта, я можу заприсягнутись, також правда.

— В судових справах, — сказав англієць, — коли обвинувачення не піддержують достатніми доказами, присягу дається обвинуваченому.

— Чужинче! — скричав суддя. — Ти досить боронився, ми маємо свої закони.

А тоді, вдаючись до цілої залі, промовив:

— Оголошую, що виказ проти тебе справедливий, як ти визнав сам, ніби за межами Червоної Землі, що її головна місцина — Вестфалія, що її межі за середнєвіччя були багато просторіші, говорив легковажно про наш священний суд. Але я вірю, що решта — наклеп. Як ви, брати?

Вони сперечалися недовго. Нарешті один сказав:

— Обвинувачений винен, бо він — зухвалець, що ганьбив наш суд. Але він плів свої нісенітниці таким людям, які не знають нашого статуту. Головний доказ не доведено. Виходить — ніякого злочину, а сама нерозважність, зухвальство, і в таких випадках за законами священного Фем'у, де є тільки одна кара — смерть, полонених звільняють. Пропоную вернути його до людей та денного світла, склавши сувору догану.

— Хай буде так! — сказав головний суддя. — Чужинче, ти чуєш вирок, але пам'ятай, те, що бачив сьогодні, є таємниця — й ні батькові, ні матері, ні жінці, ні синові її не кажи й ніколи не попускай собі з самолюбства думати, що ти поза владою суддів священного Фем’у.