Карло Сміливий - Сторінка 9

Вона зашарілася. Бідерман страшенно здивувався, літери були такі гарні.

— Жоден сен-галенський писака краще не втне. Дивно, — знову сказав, — рука, що так уміє поводитись із луком, виводить таке гарне письмо. І справді — вірші. От тобі маєш! Чи не переодягнені це міністрелі?

І він уголос прочитав:

"If I hit mast, and line, and bird,

An English archer keeps his word.

Ah! maiden didst thou aim at me,

A single glance were worth the three" [2].

— Рими напрочуд, юначе, — похитав головою старий, — ними легко напустити на дівчину туману. Нічого, нічого, в вашій країні такі звичаї, я не звертаю уваги.

Тоді він поважно вдався до Рудольфа:

— Мусиш визнати, небоже, чужинець справді заздалегідь визначив собі ціль і дав влучні постріли.

— Було б по-дурному заперечувати, що постріли влучні. Але якою ціною? Чари, чари й чари!

— Соромся, Рудольфе! Схаменися, нарешті! Чи то ж годиться, щоб заздрість брала гору такій хоробрій людині, як ти. Ти мав би давати приклад моїм синам — розсудливости, стриманости та справедливости.

Рудольф пік рака. Більше не зважився вимовити й слова.

— Оправляйтеся, діти, поки сідатиме сонце, а ми підемо перейтися. Як ви на це, гостю? Вечір розкішний. Філіпсон старший охоче пристав.

— Було б дуже приємно оглянути руїни над водоспадом. Є щось величне в них, і ця велич мирить нас із нашим лихоліттям. Багато промовляє і нагадує, що пращури, може бути й розумніші й могутніші, мали, проте, свій клопіт, своє лихо, як от і ми зазнаєм…

— Ну то й ходімо. Нам є про віщо погомоніти…

Старі повільною ходою подалися геть. А тут, перед будинком — знову гомін і галас, веселощам кінця-краю нема.

Артур забув про невдачі; підбадьорений успіхом, заходився знов до національних швайцарських ігор. І йому повелося. Юнаки, що допіру з нього глузували, тепер мали молодого англійця за людину гідну пошани.

Але Рудольф Донергуґель… О, той почував себе якнайгірше. Йому дуже дошкуляв суперник як на очі родичів, а може бути й чарівної кузини. Гордий швайцарець гірко відчував своє приниження. Дядько розсердився, товариші, які вважали його за ватажка, поважатимуть менше, а може й те… може й дівчина… і то все через якогось хлопчиська, що не міг перейти з скелі на скелю без допомоги від Анни.

Роздратований вкрай підійшов він до Артура. Вдаючи, немов щось каже про гру, він, голосно вигукуючи, одночасово кидав пошепки інші слова:

— Ернестова стріла перелітала повітрям, мов сокіл на здобич… — А тоді глузливо зашепотів:

— Ви, купці, продаєте рукавички, — як, поодинці, чи тільки подвоє?

— Я не продаю однієї рукавички, — з притиском відказав Артур, одразу зрозумівши. Його давно вже брав гнів на цілу Рудольфову поведінку і біля столу, й надворі. — Поодинці — не продаю, але ніколи не відмовляюсь мінятися нею.

— А, ви мене зрозуміли, я бачу. Дивіться ж на ігри, поки я говоритиму, щоб кому не спали на думку які підозри. Ну, ви бистріший на розум, ніж я сподівавсь. Але коли ми поміняємось рукавичками, — як кожен поверне собі свою?

— Добрим мечем!

— Озброєні, чи так, як стоїмо?

— А хоч би й так, як стоїмо, — відповів Артур. — Я не маю кращого вбрання за те, що на мені, ані кращої зброї, ніж меч, І цього, гадаю, досить цілком. Призначте час і місце.

— Старий двір Геєрштейнського замку… На світанкові… Але на нас звертають увагу… Програв свій заклад, чужинчє, — додав він уголос байдуже, бо Ульріх кинув кия далі за Ернеста. — Ось рукавичка моя на знак, що не забуду за пляшку вина.

— А ось і моя, я залюбки її з вами вип'ю.

Отак підчас, дарма що шумливих, але мирних розваг двоє запальних юнаків, давши перемогу над собою сліпій безпідставній ворожнечі, призначили лихе побачення.

V

……Я любив селянське

Просто життя. Ревіння череди,

Що ввечері додому йде… Немудрі

Сільські розваги на рясній травиці

Під вітами зеленими… Повірте,

Ніколи не потрапить там отрута

До келиха веселого.

(Anonymous)

Арнольд Бідерман та Філіпсон-старший ішли поруч. Їх цікавили політичні стосунки Франції, Англії та Бургундії, й навколо того крутилася розмова.

Але ось вони вийшли на двір старого Геєрштейнського замку. Серед безлічі руїн самотньо верховіла теж давня зруйнована вежа.

— Це був чудесний міцний замок свойого часу, — озвався Філіпсон.

— І хоробре могутнє покоління його посідало. Історія графів Геєрштейн біжить десь аж до найсивіших часів Гельвеції. їхні вчинки завсіди йшли разом з їхнім родом. Але кожна велич доходить свойого краю, і скинувши пута, вільні люди топчуть тепер ногами руїни февдального замку, що перед ним у ганебному ярмі раби мусіли знімати шапки, коли не мали охоти здобути кари, як уперті бунтарі.

— Я бачу, — промовив купець, — на стіні цієї вежі — герб, очевидячки, цієї родини. Яструб на скелі — мабуть тим так і зветься — Геєрштейн?

— Так, це старовинний девіз цього роду. І справді, він відображує назву замка та ймення лицарів, що ним володіли.

— А от іще я помітив у вас у будинкові шолома з таким самим знаком. Видимо, — трофей перемоги швайцарських селян над панами з Геєрштейну, що ви його зберігаєте, як і англійського лука на пам'ятку про Бутішольцьку битву.

— Ні! Коли Швайцарія скинула з себе ярмо февдального рабства, і баронські та графські палаци справедливо знищено, зруйновано дощенту — Геєрштейн спіткала інша доля. І це тому, що кров давніх власників маєтку тече в жилах того, кому він належить і нині.

— Як розуміти вас, Бідерманє? Хіба ж замок не ваш — адже ви натомість попередніх владарів?

— А-а!.. Ви, очевидячки, мислите, що власними руками плуга ведучи, я не можу походити з старовинного роду! В Швайцарії нас багато горян з такого походження, і немає ніде старовинніших родів за ті, що їхніх нащадків здибаєте в нашій батьчівщині. Але вони сами своєю волею відмовились від усіх прав февдальної влади. Вони вже не вовки в отарі, а вірні сторожі, вірні брати, що дбають за всіх підчас миру й захищають усіх за часів війни.

— Але, — не міг вернути до тями здивований Філіпсон, — ви ж маєте інше наймення. То Геєрштейн, а ви…

— Арнольд Бідерман, до ваших послуг, — відповів старий. — Але коли докладніше обізнання може справити вам приємність, прошу: варт мени тільки одягнути старого шолома, або ще легше, на шапку увіткнути саме соколяче перо — і я називаюся Арнольд Геєрштейн. Цього ніхто й не відбирає мені. Але я виганяю на пасовисько худобу, я сам засіваю та бороню лани. О, ви дуже здивовані? Але історія коротка. Ось слухайте.

На мить він замисливсь. Трохи згодом почав:

— Мої предки володіли Геєрштейнським маєтком. Тоді він незрівняно був більший. Як і всі інші февдали, вони іноді боронили підданців, так, зрідка, а здебільшого завжди пригноблювали й визискували їх. Але дід мій, Генрік Геєрштейн, приєднався до збройного повстання проти Інґельрама де-Кусі та його мандрівного війська; а коли відновилася війна з Австрією і багато февдалів перейшли під прапори імператора Леопольда, він пристав до їхніх ворогів. Бився в перших лавах і досвідом та мужністю багато спричинився до перемоги швайцарців під Зембахом. Тоді забито Леопольда, тоді загинув квіт австрійського лицарства. Мій батько Велівальд так само вчинив. Близько зійшовся з унтервальденським урядом, дістав право називатися — громадянин, і так багато зробив, що його обрано на ляндамана Республіки. Мав він двох синів — я та молодший брат мій Альберт. Мавши, так би мовити, два титули, він. хотів, щоб з нами цього вже не трапилось. Щоб з нас були вільні унтервальденські громадяни. Але тут він мусів покластися й на наше особисте хотіння. Доречі, за Альберта. Коли він дійшов дванадцять літ, батько взяв обох нас із собою в невелику подорож по Німеччині. Вся пишнота й розкоші на нього вплинули зовсім інакше, ніж на нас обидвох. Усякі дурниці, нічого не варта пиха, що тільки стомляють, блиск розкішного життя багатирів йому видались мов найвища земна велич. І батько замислив таке. Він сказав нам, що мені, як старшому синові, приділяє Геєрштейнський маєток, крім ділянки найплодючішої землі, цілком достатньої, щоб дати братові мойому засоби до життя. Але слізьми сповнились Альбертові очі.

— Невже я не буду, — скричав він, — граф, а звичайний горянин серед унтервальденських пастухів? Ні, батьку, я шаную вашу волю, але вволити не можу. Як можна відсахнутися своїх прав? Геєрштейн є маєток імперський, і закони дають мені рівну частину. Якщо брат мій буде граф Геєрштейн, а хоч би й ні, я однак буду ним! Хай, удамся, навіть, до самого імператора, але не пристану на те, щоб з примхливої забаганки однієї людини, хоч то й батько мій, мене позбавлено титула та прав сотні предків!

Як розгнівався батько:

— Іди, честолюбче, іди до ворогів твойого краю. Дай привід їм утрутитися в справи його. Проси державця, хай стане на заваді твойому батькові виконати свою волю. Іди й ніколи не з'являйся мені на очі.

Альберт люто щось мав відповідати, але я заклинав його — "мовчи, мовчи", і сказав батькові:

— Я завсіди кохався в горах, а не в долинах. Іти пішки краще, ніж їхати верхи. Я щасливий у сільському житті мирного громадянина, не зношу пишноти німецьких вельмож. Мені чужа ця нерівність, хочу бути як усі — вільний швайцарський громадянин. Я хочу бути громадянином Унтервальденської Республіки! Хіба ж з вас, мій батьку, цього не досить? А коли Альбертові так кортить з доброго дива вийти на Геєрштейнського графа, — хай виходить! То турбота буде його.

І батько трохи посперечався, а тоді, кінець-кінцем, поступивсь. Хай! Адже хоч один син буде справжній громадянин Унтервальденської Республіки. І ось — моє поле, мої луки, ось мій дім, і називають мене сусіди — Арнольд Бідерман…

— А що Бідерман означає, я гадаю, людину гідну, щиру та громадську, то нікого не знаю, хто мав би на ім'я це більше права за вас! — мовив Філіпсон. — Але кажіть, прошу вас, коли вам це не тяжко, дальшу історію вашого роду.

— Мені тільки трохи лишилось додати. Мій батько по цьому розподілі незабаром помер. Брат мав інші маєтки в Швабії та Вестфалії й тому тільки вряди-годи відвідував замок. А тут був управитель. Його васали ненавиділи. Коли б не мій на нього, хоч потроху, хоч інколи, вплив, мої земляки б витягнули його з цього Яструбового гнізда, і йому довелося б не краще, ніж то був би яструб.