Карло Сміливий - Сторінка 10

Одверто кажучи, коли брат потрапляв таки до Геєрштейну, з того нічого не лекшало нашим громадянам. Чув бо вухами й бачив на очі свойого посіпаки, жорстокого управителя Шрекенвальда. На мене уваги не звертав, і я вмовляв його даремно. Мав мене за дурня, що принизив славний рід. Зухвалий і недобрий у кожній дрібниці, він і сам, і своїх слуг примушував носити павове перо — то символ австрійського дому. А це ж тяжка образа моїм землякам. Але то пусте, а от скільки кривди й знущання, скільки тяжкого гніту!..

Ну, а я? Одружився з моєю Бертою, вона давно померла. Мав шість синів: п'ятьох ви бачили. Альберт також одружився з вестфадьською шляхтянкою. Мав одну дочку — Анну Геєрштейн. І от між Цюріхом та нашими Лісовими Контонами спалахнула війна. Цюріхські брати збожеволіли — склали угоду з Австрією. Все, що міг, зробив імператор — використати таку сприятливу нагоду, змагання між самими ж таки швайцарцями. Він заохочував усіма можливими засобами переходити на його сторону. І з Альбертом йому повелось. Той не тільки озброївся за імператора, а й навів до палацу австрійських салдат. І от військо з лютущим Італом Шрекенвальдом геть спустошило всі околиці.

— Тяжкі обставини склалися вам! — мовив Філіпсон. — Ваш брат…

— Так! Дуже тяжкі. Брат був в імператорській армії. Особисто, щоправда, я не став з ним віч-на-віч. Але я бився з розбишаками та грабіжниками, з звірюкою Шрекенвальдом. Мені не завжди йшлося гаразд. Коли мене не було, управитель спалив мій дім та забив молодшого сина, що став був боронитись… Поле винищили мені, отари перебили… Проте, кінець-кінцем, із загоном унтервальденських громадян я взяв Геєрштейнський замок. Союз потім приділив його мені. Я не згодився, звичайно. Тоді ухвалили його зруйнувати. І мені, признаюся, приємніш бачити геєрштейнські руїни, бо ніколи забуття не зітре мені з пам'яті того лиха населенню, що звідти походило.

— Я вас цілком розумію. Не зовсім певен, скажу одверто, що і я, англієць, так само б учинив. Але якже ваш брат?

— О, він скаженів. Заприсягся відмовитись нашого кревного зв'язку, відшукати мене в бою й забити. І ми справді потім брали участь обидва у Фреєнбахській битві. Він не помстився, бо його поранено стрілою. Ну, а потім того я ще брав участь у кривавій Мон-Герцельській битві, потім ще в інших, що примусили Цюріх-схаменутися, а Австрію піти з нами на мир…

А як закінчилась тринадцятилітня війна, наша Рада присудила Альбертові на все життя вигнання. Коли оголошено вирок, він поставився до нього з призирством. Ось тільки одне є, що доводить, ніби він, проте, якось прив'язаний до батьківщини, і хоч дихає на мене чорним вогнем, а таки віддає належне.

— Заприсягаюсь, справа стосується вашої небоги!

— Так! Відгадали. Кілька років тому сюди добулися чутки, ніби брат мій зажив великої ласки при імператорському дворі. А ще трохи згодом ми довідались, що через якийсь там переворот, як це завсіди буває при дворах, він позбавивсь усього, більше, його заслано. І ось незабаром, десь років із сім минуло з того часу, я вертаю з ловів за рікою, йду двором, що оце ми допіру бачили. Коли чийсь ніжний голосок по-німецькому:

— Дядьку! Згляньтесь на мене!

— Я озирнувся. З руїн виходило дівча літ на десять. Боязко наблизилось.

— Дядьку! — скрикнуло, склавши маленькі рученята, і смертельна блідота вкрила їй обличчя, де в кожній рисочці був страшний переляк.

— Чи то й справді я тобі дядько, дівчатко? — кажу я їй. — А коли так — чого ж боїшся мене?

— Бо ви на чолі лютого люду, що проливає шляхетну кров! Дуже вона мене здивувала.

— Як тебе на ймення? І хто тебе такого навчив? Чого ти тут?

— Мене привів Італ Шрекенвальд.

— Італ Шрекенвальд? — я здригнувся, це ж він бо мені сина відняв.

Тут голос із руїн, мов глуха із печери луна:

— Італ Шрекенвальд! — і з засідки вийшов він сам. Я мав у руці обковану залізом кияку — що мав робити, або що зробили б ви?

— Я б забив гадюку на місці! — скричав англієць.

— Я так і хотів. Але його прислав же до мене брат. І біля мене стояло дитя! А він же до того беззбройний. Може бути й одвага його багато сприяла, що він лишився живий.

— Васал благородного й славетного графа Геєрштейна, — сказав нахаба. — Знай волю твойого пана. Зніми шапку та слухай уважно.

— Годі! — кричу я. — Досить, що я не заб'ю його післанця. Швидче кажи й тікай!

— Альберт, граф Геєрштейн, твій і мій володар, — казав Шрекенвальд, — зайнятий війною та всілякими важливими справами, посилає до тебе дочку свою, Анну. Матимеш честь дбати за неї доти, доки заманеться йому взяти її назад. На утримання приділено прибутки з Геєрштейнського замку, що ти незаконно привласнив собі…

— Шрекенвальде! — скричав я на нього. — Я не принижу себе, я не питаю, чи так звелів говорити тобі мій брат, чи це твоє власне нахабство. Анну я заберу, буду за батька дитині й вона матиме все, що їй треба. Геєрштейнські маєтки пішли до держави, самий замок зруйновано, як ти бачиш, і чимало завинив у цьому ти сам. Але де я, там стріне притулок і Анна, буде мені за дочку. А тепер — тікай, коли любе тобі життя. Небезпечно говорити з батьком тому, на чиїх руках кров сина його.

Розбишака пішов геть. Зник — і позбувся я муки: я ж трохи не кинувсь на нього. Повів небогу до себе й вона незабаром пересвідчилась, що я ніякий їй ворог. Навчив я дочку всіх гірських звичаїв та вправ і вона може сміливо змагатись з усіма дівчатами нашої долини. Розумна, відважна, вихована й слухняна. А добра яка! Ми всі з неї пишаємось. Я певен, що уряд до Анни поставиться добре; ми ніколи не караємо дітей за вчинки їхніх батьків.

— Але й сами ви подбаєте за небогу, адже так? Це надзвичайна жінка. Я маю поважні причини бажати, щоб вона знайшла гідну пару собі.

— Я частенько міркую над цим, любий гостю. Я був би такий щасливий, якби вона одружилась з яким моїм сином, але кревний зв'язок, та й батькові її це було б дуже тяжко. А той молодик, Рудольф Донергуґель… Він хоробрий і його там у себе шанують. Але честолюбний, жадібний на пишноти… І вдача дуже погана, дарма що добре має серце. А втім — що ж, Анну від мене забирають. Брат, він сім років не пам'ятав немов за її існування, — тепер надіслав листа, щоб я відвіз її до нього. Ви ж читати вмієте, у вашому реместві це доконечна потреба, — прошу: ось лист! Холодний, але не має того нахабства, з яким розмовляв колись від його ймення зі мною той розбишака-післанець. Читайте!

Купець, взявши до рук листа, уголос прочитав:

"Брате, дякую тобі, що подбав за мою дочку. Вона в тебе була у безпеці, а де-інде їй, може, довелося б погано. Ти дав їй усе — інакше вона могла б зазнати великих злигоднів. Тепер прошу тебе вернути її мені. Сподіваюсь, з неї вийшла вихована та гідна жінка, ладна забути звичаї швайцарської селянки і набратись вишуканих манер дівчини високошляхетного роду. Прощавай! Дякую тобі за турботи, хотів би винагородити за це, коли б на те моя змога. Але ти нічого не потребуєш з того, що можу я дати, ти відмовився від панського становища й звів кубелечко собі там. де не долітають життьові бурі. Лишаюсь твій брат

Геєрштейн".

— О, — сказав Філіпсон, — листа адресовано графові Арнольду Геєрштейнові, прозваному Бідерманом. Ага… В приписці вас просять відіслати дівчину до двору Карла Бургундського! А взагалі лист мені показує автора гордовитого, що вагається між спогадами за попередні образи та подякою за нове. Виходить, мова його колишнього післанця була просто нахабство васала, що вихопився з власною люттю, ніби то виконуючи волю свойого февдала.

— Я теж так обидвох зрозумів.

— І ви гадаєте відвозити цю дівчину до батька, не знаючи, в якому він стані, чи спроможен дати їй щось? Бідерман жваво сказав:

— Адже він її батько! Цим сказано все, Я не відсилав її досі, бо не мав безпечної нагоди. А що тепер до Карла їду я сам, то й вирішив узяти Анну з собою. Там переговоримо з братом, довідаюсь, що має він на увазі для неї, й може бути переконаю, щоб вона знову вернула сюди. Ну, ось я вам розповів одверто за цілу свою родину. А тепер, ви ж людина мудра та розважна, мусите ось що послухати. Адже знаєте, як юнаки та юнки мають нахил до розмови, сміху та жартів між собою, від чого часто збуджується поважніше взаємне почуття, що його називають коханням. Я сподіваюсь, коли ми помандруємо вкупі, ви навчите вашого сина, що Анна Геєрштейн для нього мрія є безнадійна.

Купець почервонів з досади, чи може якого іншого почуття.

— Я не напрохувався до вашого гурту. Ви мені сами пропонували. Коли син мій та я збудили до себе, які підозри, — ми залюбки попрямуєм окремо.

— О, не гнівайтеся, шановний гостю! Коли я пропонував вам їхати вкупі, гадав, — батькові це може й не дуже приємно чути, — тихий, слабенький юнак, надто боязкий та соромливий, щоб на нього дівчина звернула увагу. Але я помилився. Натягнув лука — ми вважали, що це неможливо, — пише вірші, і видима річ, він взагалі хоробрий та видатний молодик. Батько Аннин — жорстока людина, а мені шкода Анни. Коли б цей юнак її покохав, могли б бути дуже небажані їй наслідки. Тепер — по-щирості — ви їдете зі мною, чи ні?

— А це вже як хочете ви, шановний господарю. Можу тільки зауважити, що таке почуття аж ніяк не відповідає моїм намірам і мойому бажанню. Я, звичайно, не можу ручатися за сина. Але він має поважний обов'язок і йому не до кохання швайцарських чи німецьких дівчат… хоч хто б то вони були! Моєї поради він прислухається добре, дуже шанує та любить мене. Отож як хочте…

— Годі, годі! Так їдьмо укупі! Мені так приємно мати розумного супутника.

Потім господар запитав купця, чи тривка на його думку спілка між англійським королем та Карлом Бургундським.

— Ми багато чули, — казав швайцарець, — про дужу армію, що з нею король Едвард має намір відібрати назад колишні англійські володіння у Франції.

— Цілком певен, що мої земляки гаряче бажають увійти до Франції і спробувати відвоювати Нормандію, Майн та Гасконію; вони завсіди належали Англії. Тільки сумнівно, щоб розпусний узурпатор, який зве себе королем, зумів це зробити. Едвард IV, звичайно, хоробрий і досі завжди перемагав у всіх своїх численних битвах. Але відколи кривавою дорогою занісся так високо, він більше розпусник, ніж відважний вояка.