Карлсон прилітає знов - Сторінка 12

Гей-гей!

І він полетів.

Значна дама, що ходить і літає

Другого ранку Малий довго спав. Збудив його телефонний дзвінок. Він побіг до передпокою і зняв трубку. То була мама.

— Любий синку!.. Це такий жах...

— Який жах? — сонно спитав Малий.

— Та все те, що ти написав у листі. Я так хвилююся!

— Чого? — спитав Малий.

— Ти ж знаєш,— сказала мама.— Бідна дитино!.. Але завтра я вернуся додому.

Малий зрадів і миттю пробуркався. Хоч і досі не розумів, чого мама називає його "бідною дитиною".

Не встиг Малий покласти трубку, як телефон знову задзвонив. То нарешті з Лондона озвався тато.

— Як ся маєш, Малий? — спитав він.— А як Боссе й Бетан, чемні?

— Не думаю,— відповів Малий.— Та й не знаю, бо вони в лікарні.

Чути було, що тато схвилювався.

— В лікарні? Що це означає?

І коли Малий пояснив, що то означає, тато сказав так само, як і мама: [470]

— Бідна дитино... Я завтра ж вернуся додому. Розмова скінчилась, але відразу ж телефон задзвонив знову.

То був уже Боссе.

— Передай хатньому цапові та її старому лікареві, що вони кепсько розуміються на хворобах. Це не скарлатина. Ми з Бетан завтра будемо вдома.

— Ви не хворі на скарлатину? — перепитав Малий.

— Уяви собі, що ні! Тутешній лікар сказав, що ми випили забагато шоколаду з булочками. Тоді на тілі буває висипка, якщо організм надто чутливий.

— Типовий випадок булочкової гарячки,— сказав Малий.

Але Боссе вже поклав трубку.

Коли Малий убрався, він пішов до кухні сказати панні Цап, що тепер він більше не ізольований.

Вона якраз почала готувати другий сніданок. У кухні міцно запахло прянощами.

— От і добре,— мовила панна Цап, коли Малий розповів, що завтра всі мають вернутися додому.— А то мої нерви більше не витримають.

Вона завзято мішала кописткою в каструлі на плиті. Там у неї були якісь густі драглі, і панна Цап щедро посипала їх сіллю, перцем та іншими присмаками.

— Ось так,— приказувала вона.— Треба ще посолити, та поперчити, та додати всякого коріння, і тоді буде смачно.

Потім панна Цап стурбовано глянула на Малого.

— Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карл-сона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.

Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:

Прилинь, ясне сонечко, У моє віконечко... [471]

І на підвіконні вродився Карлсон.

— Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!

Та панна Цап благально звела до нього руки:

— Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!

— Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо,— мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила [472] стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.

— Ну, починаймо! Давайте сніданок. Він приязно кивнув панні Цап.

— Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.

Він принюхався.

— А що ви нам дасте?

— Доброї прочуханки,— сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі.— Принаймні тобі її треба було б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.

Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.

— їжте,— мовила вона.— Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.

— Атож,— кивнув Карлсон,— там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з'їсте в тиші й спокої.

Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.

Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і... ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогдем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.

Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:

— Що з тобою? Чого ти плачеш?

— Я... я згадав щось дуже сумне,— затнувся Малий.

— Ага,— мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми. [473]

— Що таке? — спитала панна Цап.

— Мабуть, отрута... Але вам видніше, чого ви сюди намішали,— сказав Карлсон.— Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!

Він витер сльози.

— А ти чого плачеш? — спитав Малий.

— Я також згадав щось дуже сумне,— відповів Карлсон.

— А що саме? — поцікавився Малий.

— Оцей пудинг,— відповів Карлсон.

Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.

— Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.

Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.

— Можна попросити адресу хоч двох таких дітей? Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.

— То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум'я та сірку.

Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.

— Ходімо подивимось, хто то,— сказав Карлсон.— Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась... А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.

Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:

— Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.

Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до [474] міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії. — Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? — спитав пан Пек.

— Це я,— відповіла панна Цап.— Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.

Пан Пек приязно всміхнувся.

— Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, що ви писали... Ми залюбки передамо ваш виступ.

Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.

— Вам погано? — врешті спитав пан Пек.

— Ні,— мовила панна Цап.— Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.

Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!

І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром — ото дурні! — думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!

Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:

— Мерщій ховайся сюди!

І хоч Карлсон не розумів, навіщо йому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому [476] і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?

Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.

— Тут нема ніяких привидів,— сказала панна Цап мало не крізь сльози.— То все тільки негідні хлоп'ячі витівки.

— Отже, привидів немає,— мовив пан Пек. І тоді панна Цап зовсім розплакалась.

— Ні, нема... і я ніколи не попаду в телебачення... лиш Фріда!

Пан Пек ласкаво поплескав її по плечу.

— Не переймайтесь цим, панно Цап. Може, випаде якась інша Негода.

— Ні, не випаде,— хлипала панна Цап.

Вона опустилась на скриню, затулила руками обличчя й гірко заридала. Малому стало шкода її. Він був присоромлений і почувався так, неначе то він винен у всьому.

Раптом у скрині щось тихенько забурчало.

— О, пробачте,— мовила панна Цап.— Це тому, що я ще не снідала.

— Нічого, хай собі бурчить,— приязно сказав пан Пек.— Але сніданок, напевне, готовий, бо з кухні дуже смачно пахне. Що ви там приготували?

— Та трохи пудингу,— хлипала панна Цап.— Свого власного винаходу. Називається "Лагоминка Гільдур Цап".

— Пахне він неймовірно смачно,— сказав пан Пек.-

І неголодному хочеться покуштувати. Панна Цап підвелася зі скрині.

— Еге ж, він смачний, хоч дітлахи не захотіли його їсти. Може, покуштуєте?

Пан Пек трохи поманіжився, заявив, що йому незручно, [477] та врешті скінчилося тим, 'що вони обоє подалися до кухні.

Малий підняв віко й зазирнув до Карлсона, що лежав собі й тихенько буркотів.

— Прошу тебе, полеж, доки він піде,— сказав Малий,— а то попадеш у телевізор.

— Аякже,— сказав Карлсон.— Ти думаєш, що в цій скриньці не так тісно, як у телевізорі, га?

Малий прочинив трохи віко, щоб Карлсонові було чим дихати, а тоді побіг до кухні. Йому дуже кортіло поглянути на пана Пека, коли той куштуватиме лагоминку панни Цап.

І уявіть собі, пан Пек сидів за столом, їв пудинг і мав такий вигляд, наче зроду не куштував нічого смачнішого! З очей йому зовсім не котилися сльози. Зате в панни Цап котилися. Але, звісно, не від пудингу, ні. Вона й далі плакала, що з її виступу в телебаченні нічого не вийшло. Не помагало й те, що панові Пеку сподобалось її вогненне вариво. Панна Цап була невтішна.

Та враз сталося щось неймовірне. Несподівано пан Пек сказав, ніби сам до себе:

— Так і зробимо! Будете завтра ввечері! Заплакана панна Цап зиркнула на нього.

— Де я маю бути завтра ввечері? — понуро спитала вона.

— Звичайно, в телебаченні,— відповів пан Пек.— У телевізійній програмі "Мої найкращі рецепти". Ви покажете всій шведській людності, як готувати "Лагоминку Гільдур Цап".

На підлогу гупнуло щось важке. То панна Цап зомліла.

Але вона швидко опритомніла й підвелася. Очі в неї блищали.

— Завтра ввечері... в телевізійній програмі... Мій [478] пудинг... Я маю приготувати його на телестудії для всієї шведської людності? О господи... І уявіть собі, Фріда — а вона нічого не тямить у куховарстві — називає мій пудинг курячою замішкою!

Малий аж віддих затамував — так слухав. От цікаво!. Він майже забув про Карлсона в скрині. Та ось, на свій переляк, він почув, що хтось іде передпокоєм. І то справді був Карлсон! Двері на кухню стояли відчинені, і Малий побачив його, ще як панна Цап та пан Пек ні про що й гадки не мали.

Так, то був Карлсон! І все-таки не Карлсон.