Карлсон прилітає знов - Сторінка 10

Тільки на паркеті і в передпокої залишилися сліди від її мокрих ніг.

— Прудконогий хатній цап,— мовив привид.— Ось є свіжий слід. А куди він веде, зараз побачимо. Угадай, хто найкраще в світі читає сліди?

Слід вів до ванної. Панна Цап замкнулася там зсередини і переможно зареготала. Привид затарабанив у двері.

— Відчиніть, кажу вам!

З ванної почувся радісний сміх.

— Відчиніть... бо я не граюся! — закричав привид.

Панна Цап затихла, проте не відчинила. Тоді привид звернувся до Малого, що стояв і відсапувався після біганини.

— Скажи ще ти їй. Вона все робить, щоб стало зовсім не цікаво!

Малий обережно постукав у двері.

— Це я,— сказав він.— Ви довго думаєте сидіти у ванній?

— Цілу ніч, будь певний,— відповіла панна Цап.— Я зараз постелю собі тут усі рушники.

Тоді привид сердито сказав:

— Ну й стеліть, будь ласка! Тільки зіпсуєте все, Щоб ми не могли веселитися. Але вгадайте, хто тоді полетить до Фріди?

У ванній довгу хвилину панувала тиша. Мабуть, панна Цап обмірковувала ці жахливі слова. Врешті вона жалібно озвалася:

— Ні, не лети туди, чуєш? Я не хотіла тебе розгнівати! [453]

— Ну, тоді вилазьте! — сказав привид.— А то я вирушаю просто до Фріди! І вона напевне попаде до тієї телевізорної скриньки!

Чути було, як панна Цап кілька разів зітхнула. Потім вона покликала:

— Малий, притули-но вухо до шпарки, хай я тобі щось шепну!

Малий так і зробив.

Він притулив вухо до шпарки в дверях, і панна Цап зашепотіла йому:

— Розумієш, я гадала, що не боюся привидів, аж виявилося, що боюся. А ти такий відважний! Чи не міг би ти попросити,, щоб те жахливе страховисько зникло й прилетіло іншим разом, коли я трохи звикну? Та нехай пообіцяє тим часом не літати до Фріди.

— Побачу, що можна вдіяти,— сказав Малий.

Він обернувся до привида. Та привида вже не було.

— Він полетів собі! — вигукнув Малий.— Подався додому. Ходіть самі гляньте!

Та панна Цап не зважилася вийти, аж поки Малий обійшов усю квартиру й перевірив, чи немає десь привида.

Потім панна Цап довго сиділа в кімнаті Малого і тремтіла всім тілом. Та поволі заспокоїлась.

— О, як було страшно, коли він прилетів! — казала вона.— Але уяви собі, яка буде програма на телебаченні! Фріда нічого подібного не зазнала.

Вона тішилась, як дитина. Тільки часом здригалася, коли згадувала, як допіру за нею гнався привид.

— Щиро казати, з мене вже досить привидів,— мовила вона.— Не доведи господи ще раз побачити таку потвору!

Та не встигла вона докінчити, як у шафі хтось глухо замукав, і того було досить, щоб панна Цап знову заверещала. [454]

— Слухай! Чуло моє серце, що привид у шафі! О, я зараз умру!

Малому було шкода панни Цап, та він не знав, як її заспокоїти.

— Та ні,— врешті мовив він.— То не привид... Мабуть, то невеличка корівка... так, то напевне корівка.

Але з шафи почувся голос:

— Корівка? Уяви собі, що ні!

Дверцята відчинились, і з'явився привид із Васаста-ду в білому одязі, що його Малий сам пошив. Він глухо застогнав, знявся вгору й почав кружляти навколо лампи під стелею.

— Гей-гей, найстрашніший у світі привид, а не корівка!

Панна Цап верещала, а привид кружляв під стелею. Він літав дедалі швидше, а панна Цап верещала дедалі дужче.

Раптом сталося лихо. Привид занадто близько підлетів до лампи, і його одяг зачепився за гачок, що стирчав назовні.

Д-р-р-р — розпоролося старе благеньке простирадло й лишилось висіти на гачку, а навколо кружляв Карл-сон у своїх звичайних синіх штанях, картатій сорочці і шкарпетках у червону смужку. Він так захопився, що не помітив лиха. Він літав, і стогнав, і зітхав ще страшніше, як досі. Та за четвертим разом він раптом зауважив, що на лампі щось висить і метляється, як він пролітає повз нього.

— Що то за плахта висить на лампі? — запитав він.— Може, такий собі сачок ловити мухи?

Малий ледве спромігся видушити з себе:

— Ні, Карлсоне,.то не сачок.

Тоді Карлсон зиркнув униз на своє кругле тіло, побачив свої сині штани і збагнув, що він уже більше не привид із Васастаду, а просто Карлсон. [455]

Він трохи незграбно і зніяковіло приземлився перед] Малим. і

— Ну, що ж,— сказав він,— лихо може статися з кожним, навіть з найкращим у світі. Ось вам приклад... Але це дурниця, не варто й згадувати.

Панна Цап сиділа бліда як стіна й дивилася на нього. Вона хапала ротом повітря, як викинута на берег рибина. Та врешті вона спромоглася на кілька слів:

— Хто... хто, о господи, хто ти такий? І Малий відповів майже скрізь сльози:

— Це Карлсон, що живе на даху.

— А хто... хто такий Карлсон, що живе на даху? — важко дихаючи, спитала панна Цап.

Карлсон уклонився:

— Вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил... уявіть собі, що це я і є!

Карлсон не привид, а просто Карлсон

Того вечора Малий ніколи не забуде. Панна Цап сиділа на стільці й плакала. Карлсон стояв трохи осторонь і був майже засоромлений. Ніхто нічого не казав, усі були прибиті горем.

"Ось від чого людина сивіє",— подумав Малий, бо так часто казала його мама. Тоді, як, наприклад, Боссе приносив за раз три двійки, або як Бетан скиглила, що хоче мати кожушок, саме коли татові треба платити за телевізор, або як Малий шпурляв камінням на шкільному подвір'ї й розбивав вікно — тоді мама зітхала й казала: "Ось від чого людина сивіє".

Отак Малий почувався тепер. Ох, яке все на світі погане! Панна Цап гірко плакала. І чого! Тільки того, що Карлсон не привид. [456]

— Пропала моя програма з привидами,— мовила вона й сердито зиркнула на Карлсона.— А я вже ходила і сказала Фріді, що...

Панна Цап затулила обличчя руками й так заридала, аж годі було вчути, що саме вона сказала Фріді.

— Але ж я вродливий, і розумний, і до міри за-товстий чоловік у розквіті сил! — пробував потішити її Карлсон.— Я можу піти й побути в тій скриньці... хоч би разом з малявкою, чи як!

Панна Цап відтулила обличчя, глянула на Карлсона й пирхнула:

— Вродливий, і розумний, і до міри затовстий! А що тут особливого? Таких повно на телестудії!

Вона сердито й неприязно роздивлялася на Карлсона. Маленький товстун, неначе хлопчисько, хоч скидається на дорослого...

— А хто це, власне, такий? — спитала вона Малого. І Малий відповів їй правду:

— Мій приятель. Я з ним граюся.

— Отож я й бачу,— сказала панна Цап і знов зайшлася слізьми.

Малий був здивований. Мама й тато видумали собі, що як хто-небудь побачить Карлсона, то почнеться жахливе життя, всі накинуться й захочуть показати його по телевізору. А ось людина, що справді побачила його, сидить і плаче, бо вважає, що Карлсон ні на що не потрібний, коли він не привид. Те, що він має моторчика й може літати, не справило на неї враження. Карлсон саме піднявся вгору зняти з лампи привидів одяг, але панна Цап глянула на нього ще сердитіше й сказала:

— Господи, ті діти все тепер мають — і моторчики, і всякі дурниці. Скоро вони літатимуть на місяць раніше, ніж підуть до школи.

Панна Цап лютувала дедалі дужче, бо тепер вона врешті збагнула, хто вкрав її булочки, і ревів за вікном, [458] і писав на стіні в кухні попередження. Отак розбестили дітей! Дали їм мотори, щоб вони літали собі й збиткувалися з старих людей! Усе те, що вона писала до телебачення за привидів,— просто хлоп'ячі витівки! Вона не може більше бачити цього малого, товстого негідника.

— Гайда додому... ти, як тебе звати?

— Карлсон,— відповів Карлсон.

— Це я вже чула,— люто сказала панна Цап.— Це прізвище, а як тебе на ім'я?

— Мене й на ім'я Карлсон, і на прізвище Карлсон,— мовив Карлсон.

— Не сердь мене, бо я вже й так сердита! — сказала панна Цап.— Я хочу знати, як тебе кличуть. Як тебе батько гукає?

— Шибеником,— задоволено сказав Карлсон. Панна Цап кивнула головою.

— Знав твій батько, як тебе прозвати. Карлсон погодився з нею.

— Еге ж, змалку я був страх який шибеник. Хоч то було дуже давно, а тепер я найчемніший у світі.

Проте панна Цап далі не слухала його. Вона сиділа тихо, задумано й починала трохи заспокоюватись.

— Так, так,— врешті озвалася вона,— принаймні одна людина зрадіє всьому цьому.

— Хто? — спитав Малий.

— Фріда,— гірко мовила панна Цап. Потім, зітхнувши, встала й подалася до кухні витерти воду та прибрати балійку.

Карлсон і Малий раді були, що лишились самі.

— Як люди можуть побиватися через такі дурниці! — сказав Карлсон і здвигнув плечима.— Я ж їй нічого не зробив.

— Ні, тільки хіба що трошки подратував її. Але тепер ми будемо дуже чемні. [459]

Карлсон відразу погодився.

— Звісно, ми будемо чемні. Я ж завжди найчем-ніший у світі. Але я хочу мати якусь приємність, а то я не граюся.

Малий замислився: яку б його приємність зробити Карлсонові? Але той сам придумав її. Він кинувся до шафи.

— Стривай, я бачив у шафі гарну річ, як там ховався.

Він вийшов звідти з пасткою на мишей. Малий узяв її в бабусі і привіз із села додому.

— Бо я так хотів би спіймати мишу і приручити її! — пояснив він мамі.

Але мама сказала, що, хвалити бога, в міських квартирах немає мишей, принаймні в них немає. Малий розповів про це Карлсонові, але той заявив:

— А раптом звідкись та візьметься миша. А раптом, щоб потішити твою маму, сюди тихенько закрадеться несподівана мишка.

Він розповів Малому, як було б добре, коли б вони спіймали несподівану мишку. Тоді Карлсон забрав би її на дах до своєї хатки, миша наплодила б мишенят, і поступово вони розвели б мишачу ферму.

— І тоді я дам до газети оголошення,— заявив Карлсон: — "Якщо вам треба мишей, телефонуйте просто на Карлсонову мишачу ферму".

— Авжеж, і тоді миші будуть і в міських квартирах,— задоволено мовив Малий і показав Карлсонові, як наставляти пастку.

— Тепер, звісно, в пастку треба покласти шматочок сиру або шкірочку з сала, а то миша не прийде.

Карлсон засунув руку до кишені і витяг звідти клаптик шкірочки.

— Добре, що я приберіг її з обіду, хоч спочатку хотів викинути на смітник. [460]

Він наштрикнув шкірочку на гачок і поставив пастку Малому під ліжко.

— Ось так! Тепер мишка може прийти, коли собі схоче.

Вони майже забули про панну Цап. Аж ось у кухні щось забряжчало.

— Начебто вона готує вечерю,— сказав Карлсон,— бо стукнула сковородою.

І справді, з кухні невдовзі запахло дуже смачними тюфтельками.

— Вона вминає тюфтельки, що лишилися з обіду,— сказав Малий.— О, як я хочу їсти!

Карлсон кинувся до дверей.

— Мчімо до кухні! — гукнув він.

І справді, Карлсон відважний, подумав Малий, коли насмілюється поткнутися туди, проте й сам не хотів [461] пасти задніх.