Карлсон прилітає знов - Сторінка 7

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

[426]

— Як ви запхнули його до скриньки? Малий зареготав.

— А ти думаєш як? Він заліз туди, як був маленький, утямив?

— Навіщо ж він вам? — допитувався Карлсон.

— Ох, та я жартую, не бачиш? — сказав Малий.-Звісно, він не заліз туди маленьким і він нам ні на що не потрібний. Він просто там є, розумієш. Сидить і каже, яка завтра буде погода. То такий собі дядько-погодник. Карлсон усміхнувся.

— І ви навмисне запроторили до скриньки дядька, аби він казав, яка завтра буде погода? Можна самим її побачити! Або з таким же успіхом спитати мене... Буде буря, і дощ, і град, і шторм, і землетрус, тепер ти задоволений? [427]

"На Норландському узбережжі завтра буде шторм і дощ",— мовив дядько-погодник на екрані. Карлсон радісно засміявся.

— А що я казав? Шторм і дощ!

Він підійшов до самого телевізора і притулився носом до носа чоловіка на екрані.

— І землетрус, не забудь сказати! Бідні норландці, яка в них погода! Та нехай тішаться, що взагалі мають погоду. Уяви собі, якби вони сиділи там зовсім без погоди!

Карлсон приязно поплесказ чоловіка на екрані.

— Такий собі малесенький дядечко,— мовив він.— Менший за мене. Мені він сподобався.

Потім Карлсон став навколішки й заглянув під телевізор.

— Кудою ж він заліз у скриньку?

Малий силкувався пояснити, що то тільки зображення, а не живий чоловік, та Карлсон розсердився.

— Бреши комусь іншому, а не мені! Він же рухається, дивиться! І хіба мертвий чоловік буде говорити про погоду в Норланді, га?

Малий сам не дуже розумівся на телевізорі, але, як умів, намагався пояснити Карлсонові, що воно таке. Водночас він хотів скористатися з нагоди й попередити Карлсона.

— Уяви собі, панна Цап хоче попасти в телебачення.— почав він.

Карлсон зареготав.

— Хатній цап у таку маленьку скриньку? Отакенний лантух? Та їй довелося б скластися вчетверо!

Малий зітхнув. Очевидно, Карлсон нічого не зрозумів. Малий почав з самого початку, та все марно. Але врешті він таки втовкмачив Карлсонові, як працює телевізор.

— Панні Цап не треба залазити в скриньку, вона [428] може спокійно й зручно сидіти собі за кілька миль звідси, і все одно її видно буде на екрані живу-живісіньку,— сказав Малий.

— Живого-живісінького хатнього цапа... о, який жах! — вигукнув Карлсон.— Краще розбийте цю скриньку або поміняйте її на таку, де були б булочки. Більше буде користі.

Тієї миті на екрані з'явилася дикторка. Вона ласкаво всміхнулася, і Карлсон витріщив очі.

— Хоч, зрозуміло,— повів він далі,— якщо вже міняти, то на таку, де є багато смачних булочок. Бо я бачу, що в цій скриньці є дещо краще, ніж я думав спочатку.

Дикторка й далі всміхалася до Карлсона. Карлсон теж усміхнувся їй у відповідь і штовхнув Малого в бік:

— Глянь-но на цю гарненьку малявку! Я їй сподобався... аякже, вона ж бачить, що я вродливий, дуже розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.

Раптом дикторка зникла. Натомість з'явилося двоє поважних чоловіків, що тільки говорили та й говорили. Вони Карлсонові не сподобались, і він почав крутити на телевізорі всі кнопки.

— Не крути! — сказав Малий.

— Чому? Я ж хочу викрутити знов ту малявку,— мовив Карлсон.

Він завзято крутив кнопки, проте дикторка не з'являлася. Тільки товсті чоловіки стали ще товстіші. Ноги в них зробилися коротенькі, а голови повитягалися. Карлсона це насмішило. Довгу хвилю він бавився ще й тим, що вимикав і вмикав телевізора.

— Дядьки з'являються і зникають саме тоді, як я хочу,— задоволено сказав він.

Двоє чоловіків говорили далі, тільки-но Карлсон давав їм змогу.

"З свого боку я гадаю..." — вів один. [429]

— А мені байдуже, що ти з свого боку гадаєш,-і сказав Карлсон.— Іди додому та лягай спати.

Клац — він вимкнув телевізор і радісно засміявся.

— Уяви собі, як той дядько сердиться, що не може доказати, що він з свого боку гадає!

Та скоро Карлсонові телевізор надокучив. Він захотів іншої розваги.

— Де хатній цап? Веди його сюди, я буду виступати з ним.

— Виступати? Як це? — занепокоївся Малий.

— Є три способи приборкувати хатніх цапів,— почав Карлсон.— їх можна дратурувати, з ними можна жартувати або ще виступати. Власне, це майже те саме, тільки виступання більше скидається на бійку рукопаш.

Малий ще дужче стурбувався. А що, як Карлсон справді почне битися рукопаш з панною Цап? Тоді ж вона побачить його, а якраз це найстрашніше! Малий повинен пильнувати Карлсона, поки немає тата й мами, хай би там що.

Якось треба налякати його, щоб він сам тримався чимдалі від панни Цап.

Малий трохи поміркував, а тоді почав хитро:

— А ти, Карлсоне, хотів би попасти до телебачення? Карлсон похитав головою.

— До цієї скриньки? Я? Ні, поки я дужий і можу боронитися — нізащо!

Але потім передумав і сказав:

— Хоч залежно з ким... Якби зі мною була ота малявка...

Малий відразу заявив, щоб Карлсон про таке й не думав. Ні, якщо Карлсон попаде до телебачення, то тільки з хатнім цапом.

— Хатній цап і я в одній скриньці? Ой-ой-ой! Якщо досі в Норланді не було землетрусу, то тоді напевне [430] буде, затям собі. І як тобі спало на думку таке безглуздя!

Тоді Малий розповів йому все за програму з привидами, що її панна Цап має намір зробити для телебачення, аби Фріда впала з стільця.

— А хатній цап бачив якогось привида? — поцікавився Карлсон.

— Ні, не бачив,— відповів Малий,— але чув, як хтось ревів за вікном. Він думає, що то привид.

І Малий докладно пояснив зв'язок між Фрідою, хатнім цапом, Карлсоном і телебаченням. Та дарма він сподівався, що злякає цим Карлсона. Той ляснув себе по колінах і завищав із захвату. А скінчивши вищати, штовхнув Малого в бік:

— Бережи хатнього цапа! Він — найкраща річ у цьому домі. На бога, бережи його! Бо тепер справді буде весело.

— Як це? — злякано спитав Малий.

— Гей! — вигукнув Карлсон.— Тепер не тільки Фріда впаде з стільця! Веди сюди всіх своїх хатніх цапів та дядька з телевізора, і ви побачите того, хто прилине, як птах!

— Хто прилине, як птах?

— Невеличкий привид із Васастаду! — вигукнув Карлсон.— Гей-гей!

І Малий здався. Він попереджав Карлсона і намагався робити так, як хотіли тато й мама. А тепер буде так, як захоче Карлсон. Принаймні так завжди було. Карлсон робив, що собі хотів і скільки хотів, тож Малий вирішив більше не ставати йому на заваді. І як він зважився на це, то відчув, що так буде й веселіше. Він згадав той випадок, коли Карлсон грався в приви-да і до смерті налякав злодіїв, що хотіли вкрасти мамині гроші на господарство і всі срібні ложки та виделки. Карлсон теж того не забув. [431]

— Пам'ятаєш, як нам тоді було весело? — спитав він.— До речі... а де те моє привидівське вбрання?

Малому довелось признатися, що мама забрала його.

Вона дуже розсердилась, що Карлсон зіпсував простирадло. Та потім залатала дірки, і одяг привида знову став простирадлом.

Почувши це, Карлсон пирхнув.

— Вона мені життя вкорочує! Всюди пхає свого носа! В цій хаті я ніколи не маю спокою!

Він сів на стілець і насупився.

— Якщо так і далі буде, то я не граюся. Самі собі споряджайте своїх привидів, як хочете!

Та потім він підскочив до шаховки з білизною і відчинив дверцята. [432]

— На щастя, тут ще є простирадла. ! Він схопив мамине найкраще льняне простирадло та Малий зупинив його:

— О ні, не це! Лиши його... там є старі порвані простирадла, вони теж годяться. ;

Карлсон був невдоволений.

— Старі порвані простирадла! Я вважав, що невеличкий привид із Васастаду повинен мати ошатне святкове вбрання. Та коли вже в мене немає на прикметі іншого, ще кращого будинку, то нехай... давай сюди те дрантя!

Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.

— Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг,— мовив він.

Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.

— Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!

А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком, але як зліпити з двох простирадл одяг привидові, його не навчено. Довелося давати собі раду самому. Він обережно спробував залучити собі на підмогу Карлсона.

— Ти хоч би покраяв простирадла,— попросив він. Карлсон похитав головою.

— От кого б я покраяв, то це твою маму... і ще й як би покраяв! їй конче треба було забирати моє приви-дове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!

Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину. [434]

— Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!

Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники — тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.

Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.

За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно — під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.

— Сподіваюсь, ти уважний і вмілий кравець,— мовив Карлсон.— У кожному разі я хочу мати гарний привидовий одяг. Я люблю мережку навколо шиї, або хай буде шлярка.

Малий нічого не відповів.

Він шив собі далі, в коминку потріскував вогонь, а Карлсон усе малював.

— А що ти малюєш? — запитав Малий.

— Побачиш, коли я закінчу,— відповів Карлсон. Нарешті Малий зшив привидовий одяг — як йому здавалося, цілком добрий одяг. Карлсон поміряв його і лишився дуже вдоволений. Щоб показати себе, він пролетів кілька разів по кімнаті.

Малий здригнувся. Карлсон видався йому справді страшним і схожим на привида. Бідолашна панна Цап! Вона так хотіла мати привида, і от їй з'явиться такий, що, далебі, кого завгодно може перелякати.

— Тепер хатній цап хай шле повідомлення дядькам з телебачення,— мовив Карлсон.— Бо скоро з'явиться невеличкий привид із Васастаду, моторизований, буйний, і вродливий, і страшенно-страшенно небезпечний.

Карлсон літав по кімнаті й задоволено сміявся. Картина [435] більше не цікавила його. Малий підійшов подивитися, що Карлсон намалював.

"Портрет моїх кроликів",— було написано внизу на аркуші.

Насправді ж Карлсон намалював маленьке червоне звірятко, що більше скидалося на лисицю.

— Це що, лисиця? — спитав Малий.

Карлсон стишив лет і приземлився поряд з Малим.