Казки роботів - Сторінка 12

Зрозумів Діоптрик, що то був один з міністрів короля, а найімовірніше — Амассид. І заходився він тоді просити й благати Фротона, щоб той випустив його з горища; Фротон запитав Діоптрика, як можна вірити його слову, й аж коли вельможа поклявся всім святим, що віддасть за нього свою дочку, Фротон відкрив ляду, вхопив Діоптрика двома пальцями, тримаючи орденами догори, і відніс його додому. А годинники вже вихлюпували полудень, і починалася велика врочистість діставання королевича з печі. Діоптрик, як тільки міг швидко, підчепив до трьох орденів, з яких складався. Велику Всеморську Зірку на вигаптуваній хвилями стрічці, й чимдуж поплив до палацу Іноксидів.

А Фротон подався до покою, де Аурентина серед своїх дам грала на електродрумлях, і вони вельми припали до смаку одне одному.

Коли Діоптрик доплив до головного входу, з палацових веж засурмили фанфари, бо урочистість уже почалася. Слуги спершу не хотіли його впустити, проте впізнали по орденах і відчинили ворота. І, коли ворота відчинились, підводний протяг пролетів по всій коронаційній залі, підхопив Амассида, Міногара й Філонавта — такі вони були маленькі — й заніс їх на кухню, де вони покрутилися, марно гукаючи на поміч, над раковиною, попадали до неї і, пройшовши підземними каналізаційними ходами, опинилися за містом. Поки вони вигрібалися з нечистот, намулу й бруду, поки відмилися й повернулися знов у палац, урочистість уже скінчилась.

Той-таки підводний протяг, що так дався взнаки трьом міністрам, підхопив і Діоптрика й з такою силою закрутив його навколо трону, що луснув дротик, який його скріплював, порснули на всі боки ордени і Всеморська Зірка, й апаратик з розгону вдарив по лобі короля Гідропса, і той дуже здивувався, бо почув з цієї крихітки писк:

— Ваша королівська величність! Вибачте! Це я, Діоптрик, Великий Програміст!

— Ну що це за безглузді жарти в таку хвилину! — крикнув король, відіпхнув апаратик, і той сплив на підлогу, а Великий Підзябровий, відкриваючи урочистість, ударив три рази золотим жезлом і розбив ненароком апаратик на скалочки.

Вийшов королевич з дитячої печі, і його погляд упав на електричну рибку, що плавала в срібній клітці біля трону, обличчя його засяяло, і сподобалось йому це маленьке створіннячко. Урочистість щасливо закінчилась, королевич зійшов на трон і посів Гідропсове місце. Відтоді став він володарем аргонавтиків і великим філософом: захопився дослідженням небуття, бо нічого меншого не можна собі уявити; нарікся Неантофілом і правив справедливо, а маленькі електричні рибки були улюбленою його стравою.

А Фротон одружився з Аурентиною, на її прохання відремонтував смарагдове тіло Діоптрика, яке лежало в підвалі, і, діставши з шафи, вставив у нього мозок.

Бачачи, що нічого більше не вдієш, Великий Програміст і решта міністрів служили відтоді новому королю вірою і правдою. А Аурентина і Фротон, який став Великим Королівським Підбляшим, жили довго й щасливо.

АВТОМАТЕЇВ ДРУГ

Один робот, збираючись вирушити в далеку й небезпечну дорогу, прочув про дуже корисний пристрій, названий його винахідником електронним другом. Вирішив робот, що бадьоріше себе почуватиме, маючи приятеля, а тому подався до винахідника й попросив, щоб той розповів йому про штучного друга.

— До твоїх послуг, — відповів винахідник. (Як відомо, у казках усім, навіть драконам, кажуть "ти" й лише до королів слід звертатися на "ви"). Сказавши це, винахідник дістав з кишені пригорщу, схожих на дрібний шріт, металевих зерняток.

— Що це? — здивувався робот.

— А як твоє ім'я, я ж забув спитати тебе про це в належному місці казки? — спитав винахідник.

— Мене звуть Автоматей.

— Для мене це надто довго. Я називатиму тебе Автик.

— Та це ж від автомата, але нехай уже буде по-твоєму, — відповів робот.

— Так от, шановний мій Автику, перед тобою — пригорща електродрузів. Знай, що за покликанням і фахом я мініатюризатор. Інакше кажучи, великі й громіздкі пристрої я заміняю невеликими, портативними. Кожне з цих зернят — згусток надзвичайно різнобічного й логічного електронного мислення. Не скажу, що вони генії, бо це було б перебільшенням, схожим на дешеву рекламу. Правда, я маю намір створити саме електронних геніїв і не заспокоюсь, поки не зроблю таких малесеньких, щоб їх можна було носити в кишені тисячами; я лише тоді досягну бажаної мети, коли насиплю їх у мішки, як пісок, і продаватиму на вагу. Та не будемо говорити про мої плани на майбутнє. Поки що я продаю електродрузів поштучно й до того ж недорого: за кожного — рівний йому за вагою діамант. Ти, я гадаю, зрозумієш, яка помірна ця ціна, коли візьмеш до уваги, що такого електродруга можна вкласти у вухо й він шепотітиме тобі добрі поради й даватиме всіляку інформацію. Ось тобі жмутик вати — заткнеш вухо, щоб електродруг не випав, коли ти нахилиш голову набік. Ну як, береш? Якщо надумаєш узяти десяток, віддам дешевше...

— Ні, поки що мені вистачить одного. Але я хотів би ще дізнатись, на що саме він здатен. Чи зможе він допомогти у скрутну хвилину?

— Ясна річ, адже для цього його й створено, — спокійно мовив винахідник. Він підкинув на долоні жменю зерняток, які металево виблискували, бо зроблені були з рідкісних металів, і провадив далі:

— Звісно, він не може допомогти тобі в плані фізичному, але ж не про це йдеться. Підбадьорливе слово, швидкі й надійні поради, розсудливі роздуми, корисні вказівки, нагадування, застереження, а також підбадьорливі зауваження, сентенції, які зміцнюють віру у власні сили, і до того ж глибокі думки, що допомагають знайти вихід із будь-якої складної й навіть небезпечної ситуації, — це тільки незначна частина можливостей моїх електродрузів. Вони по-справжньому віддані, вірні, завжди напоготові, бо ніколи не сплять, а до того ж вони неймовірно міцні, красиві, і ти сам бачиш, які вони зручні! То як, візьмеш тільки одного?

— Так, — відповів Автоматей. — Скажи мені ще, будь ласка, що буде; якщо його у мене вкрадуть? Чи вернеться він до мене? Чи доведе він злодія до згуби?

— Що ні, то ні, — заперечив винахідник. — Злодієві він служитиме так само старанно й вірно, як колись служив тобі. Не треба вимагати надто багато, дорогий мій Автику, він не покине тебе в біді, якщо ти сам його не покинеш. Та це тобі не загрожує, якщо ти вкладеш його у вухо й завжди носитимеш вату...

— Гаразд, — погодився Автоматей. — А як мені з ним розмовляти?

— Тобі зовсім не треба говорити, досить безгучно прошепотіти щось, і він тебе чудово почує. Що ж до імені, то звуть його Вух. Можеш до нього звертатися: "Мій Вух", цього достатньо.

— Чудово! — сказав Автоматей.

Вуха зважили, винахідник одержав за нього красивий діамантик, а робот, радіючи з того, що в нього тепер є товариш, рідна душа, вирушив у довгу дорогу.

Мандрувати з Вухом було дуже зручно. Вранці він будив робота, насвистуючи йому тиху веселу побудку, а вдень розповідав різні смішні історії. Щоправда, невдовзі Автоматей заборонив йому це робити, коли він перебував у товаристві, бо присутні вважали його несповна розуму, помічаючи, що він час від часу вибухає сміхом без будь-яких видимих причин. Так Автоматей мандрував спершу сушею, а потім дістався до берега моря, де його чекав красивий білий корабель. Речей у Автоматея було небагато, він миттю влаштувався в затишній каюті і з задоволенням почув гуркіт, який означав, що піднімають якір і починається далеке плавання. Кілька діб білий корабель весело плив по хвилях, вдень — під промінням ласкавого сонця, вночі — під сріблястим світлом місяця, а якось уранці знялася страшна буря. Хвилі втричі вищі від щогл падали на корабель, і він тріщав по всіх швах; довкола стояв такий страхітливий гуркіт, що Автоматей не чув ні слова з усіх потішань, які, без сумніву, нашіптував йому Вух у ці тяжкі хвилини. Раптом пролунав зловісний скрегіт, до каюти ринула солона вода, й на очах приголомшеного Автоматея корабель став розвалюватися на частини.

Робот у чому був вибіг на палубу й ледве встиг скочити в останню рятувальну шлюпку, як величезна хвиля налетіла на корабель і потягла його в бурхливу морську безодню. Автоматей не бачив жодного матроса, він був сам-самісінький у рятувальній шлюпці серед розбурханого моря і тремтів, чекаючи хвилини, коли новий вал накриє його разом з човном. Вив вітер, з низько навислих хмар дощ потоками шмагав збурену поверхню моря, і робот усе ще не міг розчути, що хоче сказати йому Вух. Раптом серед водоворотів Автоматей помітив у білій киплячій піні якісь невиразні обриси: берег невідомої землі, об який розбивалися хвилі. Човен із скреготом сів на каміння, і промоклий до рубця Автоматей рушив, заточуючись, у глиб рятівної землі, далі від солоних хвиль. Під якоюсь скелею він упав на землю і, геть змучений, поринув у глибокий сон.

Розбудило його тихе насвистування. Це Вух нагадував йому про свою присутність.

— Ой, як чудово, Вуху, що ти зі мною! Аж тепер я бачу, як це добре, що ти зі мною, а точніше, навіть у мені! — опритомнівши, вигукнув Автоматей.

Він огледівся. Світило сонце. Море ще хвилювалось, проте зникли грізні водяні вали, хмари, дощ; на жаль, разом із ними зник і корабель. Очевидно, буря навісніла цілу ніч, бо й шлюпку, на якій урятувавсь Автоматей, теж понесло у відкрите море.

Робот підхопився й побіг уздовж берега, та за десять хвилин вернувся на старе місце. Становище було невеселе: він опинився на безлюдному та ще й дуже маленькому острові. Але що з того — адже з ним був Вух! Він швидко повідомив Вуха, як стоять справи, і попросив поради.

— Га! Ба! Дорогий мій! — сказав Вух. — Оце то ситуація! Постривай-но, я як слід подумаю. А що тобі, власне кажучи, треба?

— Тобто як це що? Все: допомога, порятунок, засоби до існування — адже тут, крім піску й скель, нічого немає!

— Гм! Правда? А ти цілком впевнений у цьому? Чи не валяються в піску десь на узбережжі скрині з розбитого корабля, повні різних інструментів, цікавих книг, різноманітного одягу й пороху для рушниць?

Автоматей уздовж і впоперек виходив весь острів, проте нічого не знайшов — ані трісочки. Корабель, мабуть, каменем пішов на дно.

— Кажеш, що нічого немає? Гм, дуже дивно. Багато літератури про життя на безлюдних островах незаперечно доводить, що після катастрофи корабля десь поблизу неодмінно знаходяться сокири, цвяхи, прісна вода, олія, Біблія, пилки, кліщі, рушниці й безліч інших корисних речей.