Казки роботів - Сторінка 13

Та коли нема, то нема. Може, є хоч якась печера в скелях, що послужить тобі притулком?

— Ні, і печери ніякої не видно.

— Ні, кажеш? Ну, це вже зовсім незвично! Будь ласкавий, піднімися на найвищу скелю й оглянься довкруж.

— Зараз я це зроблю! — вигукнув Автоматей.

Він видерся на стрімку скелю посеред острова — навколо вулканічного острівця простягся безмежний океан!

Поправляючи тремтячим пальцем вату у вусі, щоб ненароком не позбутися приятеля, він кволим голосом повідомив про це Вуха. "Яке щастя, що він не випав під час катастрофи", — подумав Автоматей і, зморений, знову сів на виступ скелі, з нетерпінням чекаючи допомоги друга.

— Увага, друже! Ось поради, які я поспішаю дати тобі в цій скрутній обстановці! — озвався нарешті голосок Вуха. — На підставі проведених розрахунків я констатую, що ми перебуваємо на невідомому острівці, який є рифом, а точніше, вершиною підводного гірського хребта, що поступово піднімається з водоверті й через три чи чотири мільйони років з'єднається з материком...

— Облишимо ці мільйони, скажи, що мені робити зараз! — вигукнув Автоматей.

— Острівець лежить далеко від морських шляхів. Можливість випадкової появи поблизу нього корабля — один шанс із чотирьохсот тисяч.

— О небо! — розпачливо закричав потерпілий. — То що ж ти радиш робити?

— Зараз скажу, тільки не перебивай мене весь час. Іди до моря і ступай у воду — приблизно по груди. Тоді тобі не доведеться надто низько нахилятися, бо це незручно. Потім схили голову і втягни стільки води, скільки зможеш. Знаю, що вона гірка, але це скоро скінчиться. Особливо,як-що ти йтимеш у море все далі й далі. Незабаром ти поважчаєш, а солона вода, заповнивши всього тебе, негайно припинить усі органічні процеси, а отже, ти зразу розлучишся з життям. Таким чином ти уникнеш тривалих мук перебування на цьому острівці, помутніння розуму й повільної агонії. Можеш також узяти в кожну руку по важкому каменю. Це не обов'язково, та все-таки...

— Та ти збожеволів, чи що?! — загорлав, схопившися з місця, Автоматей. — Я повинен утопитись? Ти схиляєш мене до самогубства? Оце така твоя добра порада? І ти вважаєш себе моїм другом?!

— Авжеж! — відповів Вух. — Я зовсім не збожеволів, бо це лежить поза моїми можливостями. Я ніколи не втрачаю душевної рівноваги. Тим прикріше мені було б бути твоїм другом, мій дорогий, якби я побачив, що ти втратив цю рівновагу й повільно гинеш під промінням палючого сонця. Запевняю тебе, що я ретельно проаналізував ситуацію і по черзі виключив усі можливості порятунку. Ти не зможеш побудувати човна або пліт, бо не маєш для цього матеріалів; жоден корабель, як я вже казав, не врятує тебе, навіть літаки не пролітають над цим островом, а ти знову ж не зможеш побудувати літальний апарат. Ти міг би, звичайно, замість швидкої смерті віддати перевагу повільній агонії, але я, як твій найближчий друг, палко протестую проти такого нерозумного рішення. Якщо ти як слід утягнеш воду...

— А бодай би тебе чорти вхопили з отією водою! — заверещав, тремтячи від люті, Автоматей. — І подумати лишень, що за такого друга я віддав прекрасний відшліфований діамант! Знаєш, хто твій винахідник? Звичайнісінький ошуканець, шельма, пройдисвіт!

— Гадаю, що ти забереш свої слова назад, коли вислухаєш мене до кінця, — спокійно відповів Вух.

— Виходить, ти ще не все сказав? Чи ти зібрався розважати мене розповідями про загробне життя? Красно дякую!

— Ніякого загробного життя немає, — заперечив Вух. — І я не збираюсь обдурювати тебе, бо не хочу й не вмію того робити. Я інакше розумію дружні послуги. Ти тільки слухай уважно, мій дорогий друже. Як тобі відомо, хоч звичайно про це не думають, світ безконечно багатий і різноманітний. У нього є чудові міста, сповнені метушні й скарбів, є королівські палаци й халупи, чарівні й похмурі гори, і гомінливі діброви, ласкаві озера, спекотні пустелі Півдня й безкраї сніги Півночі. Ти, такий, яким тебе створено, не можеш, одначе, бачити і сприймати одночасно більше одного-єдиного місця з тих, про які я згадав, і з мільйонів тих, про які я промовчав. Тому без будь-якого перебільшення можна сказати, що для тих місць, де тебе немає, ти є чимось на зразок мертв'яка, оскільки ти не маєш втіхи від багатств, не береш участі в танцях південних країн, не милуєшся райдужними барвами льодів Півночі. Для тебе вони не існують так само, як коли б тебе взагалі не було на світі. Тому, якщо ти добре поміркуєш, заглибишся думкою в те, про що я кажу, то зрозумієш, що, не бувши всюди, тобто, у всіх тих чарівних місцях, ти не існуєш майже ніде. Бо місць для перебування, як я вже казав, мільйон мільйонів, а ти можеш сприймати лише одне з них, нецікаве, неприємне своєю одноманітністю, навіть відразливе, — оцей скелястий острівець. Отож, між "усюди" й "майже ніде" — величезна різниця, і це — твоя життєва планида, бо ти завжди перебував одночасно в одному-єдиному місці. Зате різниця між "майже ніде" й "ніде", правду кажучи, мікроскопічна. Математичний аналіз вражень доводить, що ти вже тепер, власне, ледве живеш, коли майже скрізь відсутній, геть як покійник! Це — по-перше. А по-друге, подивися на цей змішаний із гравієм пісок, який калічить твої ніжні ступні, — хіба ти вважаєш його чимось цінним? Мабуть, ні. А ця маса солоної води, її набридливий надмір — потрібно тобі це? Анітрохи! Чи оці скелі й спекотлива блакить неба над головою, яка висушує суглоби? Потрібна тобі ця нестерпна спека, ці мертві розжарені скелі? Звісно, ні! Отже, ти не потребуєш нічогісінько з усього, що тебе оточує, на чому ти стоїш, що розпростерлося над твоєю головою— Що ж лишається, якщо забрати все це? Шум у голові, біль у скронях, серцебиття, тремтіння в колінах та інші порушення норми. А чи потрібні тобі цей шум, біль, биття й тремтіння? Та ні в якому разі, мій дорогий! А якщо й від цього відмовитись, що ж тоді лишиться? Бентежні думки, слова, так схожі на прокляття, які ти подумки адресуєш мені, твоєму другові, ну й, нарешті, гнів, який тебе душить, і страх, який викликає нудоту. Чи потрібні тобі, питаю під кінець, цей огидний страх і безсила лють? Певна річ, і це тобі непотрібно. Якщо ж відкинемо й ці зайві відчуття, не лишиться вже зовсім нічого, геть чисто, кажу тобі — нуль, і саме цим нулем, тобто станом вічної рівноваги, постійного мовчання і цілковитого спокою я й хочу, як справжній друг, обдарувати тебе!

— Але я хочу жити! — крикнув Автоматей. — Хочу жити! Жити! Чуєш?!

— Ну, це вже розмова не про те, що відчуваєш, а про те, чого ти хочеш, — спокійно заперечив Вух. — Ти хочеш жити, тобто мати майбутнє, яке стає теперішнім, бо ж до цього веде життя і нічого більше в ньому немає. Але, як ми вже встановили, жити ти не будеш, бо не можеш. Річ лише в тому, яким чином ти перестанеш жити — шляхом довгих мук чи ж легко, коли, втягнувши одним духом воду...

— Досить! Не хочу!! Геть! Забирайся!! — кричав на весь голос Автоматей, підстрибуючи на одному місці із стиснутими кулаками.

— Це ще що таке? — заперечив Вух. — Не кажучи вже про образливу форму наказу, яка мимоволі асоціюється в мене з відмовою від дружби, як ти можеш так нерозумно висловлюватися? Як ти можеш кричати мені: "Геть!"? Хіба в мене є ноги, на яких я міг би піти? Чи хоча б руки, щоб на них відповзти? Адже ти прекрасно знаєш, що це не так. А якщо ти хочеш мене позбутись, то, зроби таку ласку, витягни мене з вуха, яке, запевняю, зовсім не є найкращим місцем у світі, і закинь куди-небудь.

— Гаразд! — не тямлячись від гніву, вигукнув Автоматей. — Зараз же це зроблю!

Та марно він колупався у вусі. Його друг був надто глибоко засунутий, і Автоматей ніяк не міг його витягти, хоч і тряс головою щосили, мов скажений.

— Здається, нічого з цього не вийде, — трохи згодом озвався Вух. — Схоже, що ми не розлучимось, хоч це не до шмиги ні тобі, ні мені. Якщо так, то з цим фактом слід примиритися, бо факти тим і відзначаються, що суперечити їм — річ марна. До речі, це стосується і твого нинішнього становища. Ти прагнеш мати майбутнє, до того ж за будь-яку ціну. Мені це видається неслушним, та нехай буде по-твоєму. Одначе дозволь змалювати тобі це майбуття бодай у загальних рисах, бо ж пізнане завжди краще непізнаного. Гнів, який ти відчуваєш нині, незабаром зміниться безсилим відчаєм, а його в свою чергу після багатьох, таких же бурхливих, як і марних, зусиль врятуватися замінить тупа байдужість. А тим часом жорстока спека, яка доходить навіть до мене в цьому затіненому місці твого тіла, буде, згідно із невблаганними законами фізики й хімії, дедалі більше й більше висушувати твоє тіло. Спершу випарується мастило в твоїх суглобах, і при найменшому русі ти, бідолахо, будеш неймовірно скрипіти й скреготіти! Затим, коли твій череп розпечеться від спеки, ти побачиш різнокольорові кола, що обертаються, але це аж ніяк не буде схоже на чарівливі барви веселки, оскільки...

— Замовкни ж нарешті, мучителю! — закричав Автоматей. — Я зовсім не хочу слухати про те, що зі мною станеться! Мовчи й не розмовляй, розумієш?

— Тобі нічого так кричати. Ти чудово знаєш, що я чую твій найтихіший шепіт. Отже, ти не хочеш знати про муки, які на тебе чекають? А отже, прагнеш зазнати їх? Де ж логіка? Гаразд, тоді я замовчу. Зауважу тільки, що ти чиниш негідно, зосереджуючи свій гнів на мені, ніби то я винен, що ти опинився в такому гідному жалю становищі. Винуватцем, як ти знаєш, була буря, а я — твій друг, і бути учасником тих мук, які на тебе чекають, усього цього розділеного на акти видовища страждань і агонії вже тепер, коли я передбачаю все це, завдає мені великої прикрості. І справді, мене поймає страх на саму думку про те, що буде, коли мастило...

— То ти не хочеш замовкнути? Чи вже не можеш, бридка потворо! — загорлав Автоматей і затопив себе у вухо, де сидів його приятель. — Ох, якби мені трапилась хоч якась гілочка під руку або трісочка, — я зразу ж виколупав би тебе з вуха й розчавив каблуком!

— Мрієш про те, щоб знищити мене? — спитав засмучений Вух. — Воістину не заслужив ти ні електродруга, ні взагалі будь-кого, хто по-братньому співчував би тобі.

Автоматея знов охопив напад гніву, й отак вони сперечалися, сварилися, переконували один одного, поки не минув полудень.