Кентавр - Сторінка 39

Ці двоє, котрі її знають, і котрих вона вже забула,— з тих колишніх шкільних зірок, що рік за роком, поки дружина, чи ритуальні пиятики, а чи праця в іншому місті не стане їм на заваді, приходять до школи на всі спортивні змагання, мов пси, котрих безнастанно тягне туди, де, їм здається, вони закопали щось особливо цінне. Щораз старші, щораз одутліші, вони вперто з'являються — на майданчику і в залі, восени, узимку й навесні,— наче привиди, викликані не менш примарною процесією щораз молодших і менш відомих шкільних чемпіонів, які з часом і самі непомітно просочуються в гурт глядачів і стають у них за спиною. Тихі й стражденні, вони рішуче відрізняються поведінкою від учнів на трибунах: тут лиця, волосся, стрічки, яскравий одяг зливаються в одне строкате полотнище, в одне хвилясте, миготливе живе знамено. Віра мружить очі, і натовп розпадається на мерехкі кольорові атоми. Вочевидь, поляризовані перепадами сил у змаганні, цятки ці то відштовхуються одна від одної, то притягуються попарно, керовані стрілами таємних імпульсів. Відчуваючи це, Віра повниться гордістю, спокоєм і певністю себе. Довший час вона навіть краєчком ока не благоволить глянути в бік преподобного Марча, вже давно осліпленого яскравим сплавом золота й міді, що пливе, поблискуючи, крізь людську тисняву і врешті спиняється, задзвенівши, перед його очима.

Священик Марч — високий вродливий чоловік з худорлявим засмаглим лицем і чорним, химерно закрученим вусом. Змужнів він під час війни. У 1939-му це був іще тендітний, дрібнокостий юнак неповних двадцяти п'яти літ, який щойно закінчив духовну семінарію в одному з вугледобувних районів штату. Він почував себе неповноцінним, його постійно точили сумніви. Теологія тільки поглибила ці сумніви, увиразнила їх. Оглядаючись у минуле, він здогадувався, що релігійність, яка підштовхнула його до вибору теперішнього фаху — поминувши той факт, що вибирав він під тиском несхибної материної волі,— була всього лиш хворобливим відсвітом його непевності у справах статі. Його тонкий, металічний голос часто зривався на писк, наче сам глузував з його криводушних богослужінь. Він побоювався власних дияконів і зневажав власну місію. Порятунок у 1941-му принесла війна. Він записався до армії, однак не капеланом, а звичайним рядовим, сподіваючись, що так йому вдасться уникнути питань, на які не знаходив відповіді. І вдалося. Він переплив океан, а фурії не подужали. Його зробили лейтенантом. У Північній Африці він і ще п'ятеро протримались сім днів на трьох флягах води. Під Анціо в місце, де він стояв півхвилини тому, бухнув снаряд, виривши яму у вісім фунтів завширшки. На височині біля Рима дістав чин капітана. Кінець війни зустрів без жодної подряпини. Тільки голос лишився, як був, незагартований. І, як не дивно, він повернувся до свого поміркованого фаху. Та чи так уже й дивно? Ні! Розчистивши наноси каміння, він відкрив під ним материну віру, що спеклася на твердий, тривкий згусток незвичайної форми, проте беззаперечно реальний, як шматок охололого шлаку. Він вижив. Життя — це пекло, але прекрасне пекло. Дай боже такої краси. І хай голос у Марча негарний, та мовчати він вміє красиво. Очі в нього чорні, мов вуглики, над гострими смаглими вилицями; вуса він носить гордо, як шрам, що лишився від солдатської бороди. А замість мундира одягає, йдучи на люди, білий вузький комірець католицького священика. Вірі, що непомітно підходить коридором, цей комірець крізь відчинені двері видається чимсь настільки романтичним, що їй перехоплює подих: гостра смужка найчистішої білини, лезо довершеності, загрозливо приставлене до горла.

— Ваші молитви сьогодні відвернулися від мене,— видихає вона засапано.

— Вітаю вас. Що, програли ваші дівчата?

— Мгм.— Вона відразу вдає — не так щоб удає, бо ж і відчуває трохи,— що їй нудно. Звертає погляд на поле, ворушачи пальцями в кишенях, і золотаве листя її пальта тріпонеться.

— Ви завжди приходите, коли хлопці грають?

— А що — не варто? Приглянутися, повчитися? Ви грали в баскетбол?

— Ні, я в молоді роки був страшенний незграба. Мене тільки в останню чергу брали.

— Важко повірити.

— Що і є ознакою істини.

Віру пересмикує від цього прояву проповідництва, і вона важко зітхає, наче піддаючись його нетерплячій настирливості:

— Бачите, школа така річ, що, коли попрацювати тут трохи, не можеш жити поза нею. Професійна хвороба. Тиняєшся по кутках, поки світиться.

— Ви ж мешкаєте зовсім поруч.

— Мгм.— Який у нього неприємний голос! Цікаво, чи це часом не природна закономірність, що вдатні зростом мужчини завжди мають невідповідні голоси? Чому при будь-якому знайомстві вона завжди, хай на крихту, але обов'язково в чомусь розчаровується? І, щоб відомстити йому, Віра ущипливо кидає: — А ви змінилися з тої пори, як вас в останню чергу брали.

Він уривчасто сміється, блиснувши на мить жовтими від тютюну зубами, начебто довше сміятись не личить його становищу: це сміх капітана.

— Останні будуть першими,— каже він.

Вона трохи заскочена такою відповіддю, не розуміючи натяку, але по тому, як самовдоволено стислись його темні точені губи, здогадується, що це справді був натяк. І, як завжди, коли їй загрожує небезпека видатись недотепою, відводить очі і розсіяним поглядом дивиться поверх його плеча, знаючи, що від цього їхня кара краса тільки глибшає.

_ Чому?..— І затинається.— Ні, краще не питати.

— Питати про що?

_ Ні про що. Я забула, з ким я говорю.

_ Чому ж, будь ласка. Питайтеся, і вдоволені будете.

Він має надію, що, підсипавши богохульної солі їй на хвіст, зможе втримати її тут, цю золоту голубку, цього рудокрилого горобчика. А підозрює, що вона хотіла спитати, чому він не одружений. Складне питання; він інколи й сам шукав на нього відповіді. Можливо, тому, що війна малює жінок в непривабливому світлі. Ціна їм падає, і виявляється, що вони взагалі готові продатися за дрібничку: ніч за плитку шоколаду. їхню собівартість визначають не вони, а мужчини. І коли ти це мимоволі збагнув, то купувати не квапишся. Однак це не та відповідь, яку можна висловити вголос.

А вона, правду кажучи, саме це й хотіла спитати. Чи, може, він педераст? Вона завжди ставилася з недовірою до священиків і до надто вже випещених чоловіків. А тут і одне, і друге.

— Чому ви тут? — питає вона.— Ви раніше на змагання ніколи не приходили, хіба що благословити якийсь захід.

— Пригнав сюди сорок заблудлих овець з недільної школи,— відказує він.— 3 якоїсь досі не зрозумілої мені причини Зіммерман минулої неділі осипав їх квитками, як манною небесною.

Вона сміється.

— А все-таки — чому?

Все, що принижує Зіммермана, наливає їй серце вдячністю.

— Чому? — Дві брови кольору воронячого крила здіймаються гарно окресленими дугами над круглими, ніби від страху, очима, де розширені зіниці на світлі здаються не чорними, а темно-сірими в цяточку, неначе під драглистою плівкою насипано пороху. Цей відсвіт небезпеки, всіх тих жахів, яких він набачився свого часу, вражає Віру. їй здається, груди її спливають угору теплою хвилею; вона ледь стримується, щоб не притиснути їх руками. Вологі губи готові пирснути сміхом раніше, ніж його жартівливо-обурені питання зірвуться з уст.

— Чому така моя доля? — суворо питає він, злегка викотивши очі.— Чому всі дами в моїй парафії раз на місяць печуть тістечка і випродують їх одна одній? Чому міські пияки обривають мій телефон? Чому всі ці люди в модних капелюхах приходять кожної неділі і слухають, як я розводжу теревені над якоюсь книженцією?

Успіх перевершує всі сподівання: він витає, підхоплений теплим вихором її сміху, і просторікує далі у тому ж дусі — так отой зух, чистокровний індіанець з племені сіу в його підрозділі, витанцьовував танець війни довкола позначки над закопаною міною. Хоч віра його недоторканна і, як криця, незламна, вона водночас і мертва, як криця. Він при бажанні може в будь-яку хвилину взяти її в руки і справдити її вагу, а в неї ж немає рук, їй нічим досягнути до нього, нічим стримати. От він і глузує з неї.

А Віра у захваті, що втягнула його в цю розмову; те, що він розказує, малюється у неї перед очима, мов у пришвидшених кадрах старого німого кіно: його церква — це ніби порожній будинок, куди весь час хтось заходить, чемно розкланюється і каже "спасибі" неіснуючому господареві. Веселі бульбашки випорскують з живота у легені і райдужно лускають в горлі; правду кажучи, це все, чого вона чекає від чоловіків, усе, що їй потрібно — аби її вміли розсмішити. У сміхові відроджується її непорочність, її дівочі літа. Рот її, підкреслений вишневим обідком ще не стертої помади, розтуляється, випускаючи радощі на волю; зблискують ясна, обличчя, залите рум'янцем, стає вражаюче яскравим — голова Горгони, повна краси і життя. Хлопчисько, який осідлав купу стільців і пливе на цьому хиткому плоті в океані загального хаосу, перехиляється через борт — з'ясувати, хто там іще розшумівся. Він бачить чиюсь рудоволосу голову, що химерною оранжевою рибою, описуючи нерівні мерехтливі кола, опускається на смугасте дно брудної підлоги. Ослабнувши від сміху, Віра оступилася і мимоволі відкидається назад усім тілом. Порошисті очі священика тануть, а твердо окреслені губи здивовано-сором'язливо морщаться. Він теж відхиляється назад; абияк поскладані стільці в одному місці утворюють виступ, куди він і впирається ліктями, зібравши рештки свого капітанського самовладання. Тепер його тіло закриває її від натовпу; вони у схованці.

вкотре уже він падає навзнак, знеможений невигойною раною кохання; і, поклавши красиву шию (tereti cervice) тобі на коліна і дивлячись на тебе, напуває любов'ю спраглі свої зіниці, мрійно тебе споглядаючи (inhians in te, dea), а подих його, коли він лежить отак, зливається з твоїми устами...

Гра скінчилась. І хоч обличчя Марка Янгермана аж пашить, він важко дихає, а тіло в нього слизьке, як в амфібії, Олінджер програв. Гул юрби змінює тональність. Багато хто підводиться з місця. А ті, що виходять надвір, роблять відкриття: падає сніг. Відкриття тим дивовижніше, що небо, спускаючи на землю свою ласку, вміє робити це так гарно. Разом з Юпітером Плювієм ми опиняємось у хмарах. Що за стовпотворіння! Стовпища крихітних сніжинок сиплються і сиплються згори в блідо-жовтому царстві світла тут-таки, над вхідними дверима.