Кентавр - Сторінка 49

Чи не тому, подумав він, що оскоплення Неба привело до жахливого наслідку — безплідності самої Ґеї, хоч як не побивалась вона, прохаючи порятунку?

Кілька дерев і кущів при дорозі стояли безлисті. Ось грястиця, знак Керери; сумах, отруйний для шкіри; кизил — від кори його злегка проносить: шовковиця, шпильчастий дуб, черемха— основний матеріал для живоплотів. Голі паліччя. Позбавлені в цю пору року свого життєдайного покрову, вони на чистому аркуші снігу скидались на каліграфічні письмена. Він намагався вичитати хоч би слово — марно. Ніде ані натяку. В усіх дванадцяти питався, і жодне не дало відповіді. Чи ж то йому вічно судилося отак блукати під незрячим поглядом богів? С0> С0> Біль гавкав і рвав його тіло, як зграя припнутих псів. Пустіть їх, пустіть їх на волю. Боже, пусти їх на волю. Немов збунтувавшись проти молитви, крізь мозок його пронеслась, наче сморідний подих Гекати, потворна лавина недоношених калік і роз'ярених велетнів — закономірних викиднів процесу творення, шумовиння з безгубої пащі Хаосу, цього страшного у своїй всемогутності Праотця. Бр-р-р. Мудрість його широко відкритими очима дивилась на всю оту жахливу орду, і, безпорадний, він тепер молив одного — блаженства невідання. Забуття. Розсудливий в усьому, він давно вже навчився прохати в богів тільки те, чого, на його думку, вони не могли не дати. І брама причинилась: дещо він милосердно забув.

Але згадалося зовсім недавнє і лягло неспокоєм на душу. Його дитина хвора, лежить у гарячці. І стислося серце з жалю до Окірої, його єдиної, пишноволосої кровинки. Треба б її підстригти. Бідне дитя, чого тільки їй не требаї Нужда. Власну спадщину — купу боргів і біблію — він передає далі. Нужда — ось воно, воістину останнє поріддя Геї. Оскоплене Небо, шаленіючи з болю, відкинулось від власного нащадка, лишивши його на поталу палахкочучій білій пустелі, що розкинула руки від сходу до заходу сонця.

Але й мертвої зимової пори зріють в зів'ялих гілках дрібненькі тугі бруньки. У найглибших надрах року народився месія. Листок опаде, та залишить повитий в смолу корінець, крихітне копитце, крупину транзиту в майбутнє. Завдяки цим крупинам чорне бадилля гілок налилось червонястим світінням. Байдуже, мов лакмус, око кентавра вбирало усі ці деталі, і поволі мінявся склад його думок. Просвіти в придорожньому чагарнику відкривалися перед ним, мов обшарпані двері; пригадалось, як колись, ідучи кудись разом з батьком у його справах, вони опинилися на одній з хуліганських вулиць Пассеїка; була субота, і робітники сірчаного комбінату заливалися алкоголем. Крізь подвійні двері пивнички вихлюпувався заразливий регіт, що, здавалось, ввібрав у себе всю жорстокість і блюзнірство світу, і він дивувався, як може таке щось існувати під небом господа бога, котрому служив його батько. Тоді ще він не мав звички говорити про те, що його непокоїло, та неспокій, мабуть, сам якось дався відчути, бо батько, пригадується, повернув шию в своєму вузькому закритому комірці, прислухаючись до п'яного реготу, і з усмішкою озвався до сина: — Усяка радість — данина богу.

Сказано напівжартома, та слова ці запали хлопцеві в серце. Усяка радість — данина богу. Досить було — серед бруду, у скруті, у злиднях — живій душі спізнати трохи радості, як тут-таки бог об'являв своє право на неї; у трактири, у класи, в будинки розпусти, в ослизлі, запльовані провулки, в найтем-ніші, чумні, найглухіші кутки в Бразілії, в Африці а чи в Китаї — скрізь, де людині припала мить радості, бог украдався і брав її собі, в свою неосяжну обладу. А решта усе — все, що не належало до радості — з погордою відкидалося геть, мов сміття — прах, що його ніколи й не було. Він думав про радість, яку дружині його дає земля, татові Крамеру — газета, а синові — його майбутнє, і тішився сам, і був вдячний, що може ще хоч трохи підтримати їх у цьому. Рентген нічого не показав. І цілий безмір — білий безмір днів попереду. Цей час, неозорий, як небо, належав йому, він купався у ньому, як справжнє внуча Океану, і збагнув, що, віддавши життя своє іншим, осягне цілковиту свободу. З різних кінців голубої далини дві гори — їда і Дікта — мчали йому назустріч, мов дві плюскотливі хвилі, і в його прямій статі вони поєдналися знову — Небо і Гея. Добро живе. І тільки добро живе вічно.

Він дійшов до повороту. Ось і "б'юїк", за якусь сотню кроків від нього — немов чорна паща, що мусить його проковтнути. Колишня власність похоронного бюро. Чорна пляма між білих кучугур — це ще питання, чи вдасться його видобути звідти. Ген понад полем, ліворуч, стриміла силосна башта у шпичастому капелюшку з рифленого заліза; он застиг від холоду давно покинутий вітряк; кілька ворон кружляло над похованою під снігом стернею.

Бездушний пейзаж.

Неозора широчінь, що на мить піддалася кентавру, вирвалася з болем і відступила; він зосередив погляд на машині, і серце його защеміло. Ниючий біль розійшовся всередині, там, де зрослися людська і тваринна плоті. В місцях переходу гібриди найбільш вразливі.

Чорнота.

Справді-таки всі ті довоєнні "б'юїки" покривали шелаком. Коли Хірон підійшов, розтрощена решітка здивовано роззявила рота. Тепер він вже знав, що це — паща тунелю, крізь який йому треба пролізти; а діти, котрих йому суджено вчити, уявлялись засліпленим очам його душі як скреготливі зубці дробильної машини, січкорізки, що мигтіла всіма барвами райдуги. Його обманули. Останніми днями він тільки те й робив, що прощався з усім і вся, наводив лад у журналах, готуючись до перелому в житті, до мандрівки. Мандрівки не буде. Атропа взяла була ножиці, подумала, посміхнулась і дозволила нитці снуватися далі.

Хірон потамував відрижку, силкуючись зібрати думки докупи. Перед ним крутою горою бовваніла втома. Від самої думки, що знов доведеться лавірувати між Зіммерман ом і місіс Герцог, взагалі між усією тією нестерпною, незліченною олінджерською бандою, робилося млосно, аж у голові паморочилось; як могло батьківське сім'я, викинене у світ

невичерпних можливостей, обмежитись цим мізерним пристанищем, цим паралізованим клаптиком невдячної, нерідної землі серед кількох непроникних облич, в одних і тих самих чотирьох стінах двісті четвертого класу?

А підійшовши зовсім близько — настільки близько, що в крилі автомобіля відбилась його потворно видовжена постать,— він зрозумів. Це колісниця, послана на нього Зім-мерманом. Уроки. Він повинен взяти себе в руки і настроїтися на уроки.

Чому ми поклоняємось Зевсові? Бо він єдиний.

Назвіть п'ять річок царства мертвих. Стікс, Ахеронт, Фле-гетон, Кокіт і Лета.

Хто був дочкою Нерея? Автоноя, Агава, Актея, Амфітріта, Галатея, Галена, Галімеда, Галія, Гіппоноя, Гіппотоя, Глав-ка, Главконома, Дінамена, Доріда, Дото, Евагора, Еварна, Евдора, Евкранта, Евлімена, Евніка, Евпомпа, Бона, Ерато, Кімо, Кімодока, Кімотоя, Лаомедія, Ліагора, Лісіанасса, Меліта, Меніппа, Немерта, Несея, Несо, Панопея, Пасітея, Плото, Поліноя, Понтопорія, Проноя, Прото, Протомедія, Псамата, Cao, Спіо, Фемісто, Феруса, Фетіда і Фоя.

Хто такий герой? Це цар, принесений в жертву Гері.

Хірон підійшов до обриву; копито шкрябнуло об вапняк. Невеличкий білий уламок, погрюкуючи, скотився у прірву. Звів очі туди, де розкинувся купол блакиті, і відчув, що зробить воістину великий крок. Так, безсумнівно — і до того великий, що він, стільки находившись по світу за життя, все одно не готовий до нього. Крок нелегкий, і мандрівка буде нелегкою; цілу вічність він ітиме туди — рівно стільки, скільки падає ковадло. Напружені нутрощі обм'якли; рана пекла немилосердно; в голові проясніло. Сліпуча білина вапняка різала очі. На самому краю в обличчя йому дихнув вітрець. Воля його — бездоганної проби алмаз, відточений страхом і відчаєм — сказала своє останнє слово. ВСЕ.

Хірон прийняв смерть.

ЕПІЛОГ

Зевс любив свого старого друга і забрав його на небо, і лишив там, між зір, обернувши в сузір'я Стрільця. І тепер він, як знак Зодіака, то сходить, то заходить за обрій, разом з іншими вершачи долі людські, хоч у теперішні часи мало хто із смертних шанобливо здіймає очі до Неба, а ще менше прагне пізнати науку зірок.

1 Маючи невиліковну рану, він шукає сховку в печері, де хоче померти, але не може, бо він — безсмертний. Тоді він пропонує Зевсові взяти замість Прометея його, разом із судженим йому безсмертям. Так він і помер. (Переклад Йосипа Кобіва).