Кись - Сторінка 2

Аж раптом глип! — а він уже переді мною. От тільки шо нікого не було, аж осьдечки й він, де не взявся. Отуто — руку простягни. А сам невеличкий. Мені, може, тільки по пупа, чи по цицьки буде. Весь наче зі старого сіна зваляний, оченята червоні, світяться, а на ногах — долоні. І він тими долонями — отако, отако — по землі притупує, та ще й примовляє: тяпа-тяпа, тяпа-тяпа, тяпа-тяпа... Ой, як я тікав!.. Не пам'ятаю, як і в хаті опинився. Так моя стара без каганців і залишилася.

А діточки, які слухали, просять:

— Розкажіть, дідусю, яка ще нечисть у лісі буває.

Налили дідові яєчного квасу, він і розпочав:

— Був я тоді молодий, гарячий. Ніч-чого не боявся. Якось три колоди ликом пов'язав, на воду пустив, — а річка в нас бистра, широка, — сів на них та й пливу собі. Чесне слово! Молодиці на берег позбігалися, крику-вереску наробили, все як положено. Де ж це бачено, шоб людина по воді плавала? Це вже зараз, кажуть, колоду довбають та на воду пускають. Якшо не брешуть, канєшно.

— Не брешуть, не брешуть! То наш Федір Кузьмич таке придумав, слава йому! — кричать наші, а Бенедикт голосніш за всіх.

— Та нехай буде й Федір Кузьмич. Ми не знаємо. Ми люди не вчені. Не про те кажу. Геть, кажу, нічого не боявся. Ні русалок, ні пузиря водяного, ні кочевряжки тієї підкам'яної. Я навіть рибку-вертизубку відром зловив.

— Ну, це вже... — йому наші, — Це вже ви, діду, вбрехалися.

— Їй-бо, правда! Оно, і стара моя не дасть збрехати!

— Та правда ж, — каже бабця. — Було таке. Ой, же ж я тоді лаялась! Споганив мені відро, мусила спалить. А нове ж поки видовбеш, та поки продубиш, та просмолиш, та по тричі просушиш, та ржавлею окуриш, та синім піском натреш, — я собі всі руці помозолила, надриваючись. А йому, бач, аби доблесть. Потім все село ходило на нього подивитися. Дехто й побоювався.

— Та то я-я-ясно, — кажуть наші.

Дід такий довольний.

— Зате, може, я один такий, — вихваляється. — Ану, вертизубку так близько бачить, — як оце вас, скажімо, — і живому зостаться. Та ви шо!.. Я був богатир. Силонька неміряна! Бува, я-я-як загорланю! Пузирі на вікнах репаються. А скільки я міг за раз ржавлі випити! Діжку, самотужки.

А Бенедиктова матінка, — вони з усіма сиділи, — губи піджали, та й кажуть:

— А конкретную пользу вы из своей силы извлекали? Что-нибудь общественно-полезное для коммуны сделали?

Як тут дід образився!

— Та я, голубонько, замолоду міг звідси та о-о-о-он аж до того пагорба на одній нозі дострибати! А не пользу. Я, кажу тобі, бува як гаркну, — солома зі стріх обсипається. В нас у роду всі такі. Богатирі. Оно, стара не дасть мені збрехати: в мене якшо мозоля, або чиряк схопиться, — аж з кулак, їй-бо. Не менше. В мене, кажу, прищі — отакі були. От-такі хотєньчики. А ти кажеш. Та як хочеш знать, батько мій, бува, голову собі почухають — десь із пів-відра лупи натрусять.

— Та харош уже вам! — гомонять наші. — Ви ж, дідусю, про нечисть обіцяли.

Але дід уже, мабуть, страшне, як розізлився.

— Нічого не розповідатиму. Слухати сюди прийшла... то сиди отам і слухай! А не під'єлдикуй. Всю мені, понімаєш, мрію перебила. Із Прежніх, мабуть, по розмові чую.

— Це точно, — наші на матінку косяться. — Із Прежніх... Та давайте вже, дідусю, іншої.

Розповів іще чеченець про страхіття лісові, та як стежки розпізнавать: які справдешні, а які — обмара, зелена пара, трав'яна куделя, відьомська омана, — всі ознаки розписав; про те, як русалка на світанку співає, кулдиче водяні свої пісні: спочатку низенько так, глибоко візьме: и, и, и, и, и, — потім вище забирає: оуааа, оуааа, — ой, дивися-стережися, бо ще затягне в річку, — а як уже на вереск перейде: ййих! ййих! — отоді вже, дядьку, ноги в руки та тікать. Розповів про лико заговорене, і як його побоюватись треба; і про Рило теє, шо людей за ноги хапа; і про те, як ржавлю найлуччу шукають.

Тут Бенедикт і собі виткнувся.

— Дідусю, а кись бачили?..

Подивилися всі на нього, як на дурника. Перемовчали. Нічого не відповіли.

Проводили мужнього старого, — і знов у містечку тиша. Дозор підсилили, та більше на нас з півдня ніхто не нападав.

Ні, ми більше на схід од містечка ходимо. Там гаї світлі, трава-мурава висока. У траві — квіточки гарненькі, лазурові: з них, якшо назбирать, та вимочить, та побить, та вичесать, — нитки можна прясти, полотно ткати. Матінка покійна до тої роботи геть не мали хисту, все в них випадало з рук. Нитку прядуть, — плачуть, а полотно тчуть, — сльозами заливаються. Кажуть, до Взрыва всё иначе было. Прийдёш в МОГОЗИН, — берёш что хочеш, а не понравится, — и нос воротиш, не то, что нынче. Отой їхній МОҐОЗІН на Склад був схожий, тільки добра там більше було, і видавали те добро не в Складські Дні, а з ранку до вечора двері прочинені стояли.

Шось воно не віриться. Та як це так — заходь, хто хоч, бери, шо хоч? Це ж сторожів не напасешся! Та нас же тільки пусти: все розтягнемо до скіпочки. А хіба одного затопчемо? Бо тільки йдеш до Складу, — то аж очі розбігаються: кому та шо видали, та скільки, та чом не мені?

Тільки даремно видивляємось: більше, ніж тобі положено, не винесеш. Та не дуже-то на чуже щастя й роззявляйся: матимеш по шиї од Складських Робітників — аж бігом. Получив, мовляв, своє, — і гуляй! Бо зараз і положене заберем.

Повертаєшся отак зі Складу, берестяники тягнеш, поспішаєш до себе в хату, та коли-не-коли й помацаєш у берестяниках: чи все моє тут? Мо', чимось обділили? Чи може, хтось уже в провулку підкрався, та й поживився, шось поцупив?

А всякого трапляється. Якось поверталися матінка зі Складу, а видали їм вороняче пір'я. На перину. А воно ж легесеньке, несеш, — наче й нема його. Прийшли додому, ряднинку підняли, — батюшки-светы: нема пір'ячка, а замість пір'ячка — гіменце. Матінка, звісно, в сльози, а батько регочуться. Мовляв: от уже крадій, от уже дотепник: мало того, шо добро поцупив, а ще й отакий прикол вчудив: осьо, мовляв, красна ціна вашому пір'ю. Нате вам!

А знайшлося пір'я у сусіда. Батько його за чуба: де узяв? На базарі. На шо зміняв? На валянки. У кого? Сусід одбріхується: та я шо, та я нічого, та я ржавлею був упився, — шо ти з його візьмеш. Мусили одстать.

Ну шо на Складі видають? Казьонну ковбаску з мишатинки, мишаче сальце, борошно з хлібеди, пір'я теж, потім, канєшно, валянки, рогачі, полотно, кам'яні горщики: по-всякому буває. Коли-не-коли насиплють тобі у берестяника гнилуватих каганців, — десь вони там аж засмерділися, тож їх і видають. По свіжі каганці самому треба йти.

Отак прямісінько на схід сонця, за містечком — глелеві гаї. Глеля — то найлучче дерево. Стовбур у неї світлий, смолистий, з капами, листя наче різьблене, візерунчасте, лапате, духмяне, одним словом — глеля! Шишки на ній з людську голову ростуть, а горішки в них — ото смакота! Якшо вимочить, аякже. Так вони гіркі, та ще й не вгризеш. На найстаріших глелях, у самій гущавині, ростуть каганці. Такі вже ласощі: солодкі, круглі, липучі. Стиглий каганець з людське око буде. Вночі вони мерехтять срібним вогнем, наче місяць крізь листя промінці пускає, а вдень їх і не помітиш. Виходять до лісу ще засвітла, а як стемніє, всі беруться за руки та йдуть вервечкою, шоб не заблукать. А ще для того, шоб каганець не здогадався, шо то, мовляв, люди. Зривать їх треба швиденько, шоб каганець не сполохався і не заверещав. А то він інших попередить, і вони одразу згаснуть. Можна, канєшно, і навпомацки рвати. Але так ніхто не робить. Ану, несправжніх набереш? Несправжні, коли світяться, то червоним блимають, наче полум'я крізь себе продувають. Саме такими — несправжніми — матінка свого часу й отруїлися. А так жить би їм іще та жить.

Двісті тридцять і три роки прожили матінка на білому світі. І не постарілися. Які були рум'яна та чорнява, таким їм і очі закрили. А воно кругом так: якшо вже хтось не врізав дуба, коли отой Взрив гахнув, той вже далі не старіється. То в них таке Паслєцтвіє, наче всередині заклинило. Але таких, вважай, раз, два, — і нема. Всі в сиру землю пішли: кого кись спортила, хто зайцями отруївся, матінка, бач — каганцями…

А у тих, хто після Взриву народився, Паслєцтвія інші, — всякі. В кого руки наче борошном зеленим припорошені, наче він у хлібеді рився, в кого зябра, в кого півнячий гребінець, в кого ще шось. А бува, шо й нема ніяких Паслєцтвій, хіба шо на старість ячмені аж пообсідають тобі очі, чи на непоказаному місці борода надумає рости, ще й до самих до колін. Чи на колінах ніздрі вискочать.

Бенедикт другим разом допитувався у матінки: чого та чого був Взрив? Та вони й самі до пуття не знали. Мовляв, люди гралися і догралися с АРУЖИЄМ. Мовляв, "мы и ахнуть не успели". І плачуть. "Раньше, — кажуть, — лучше жили". А батько, — вони вже після Взриву народилися, — аж визвіряються:

— І на чорта ото старе споминать! Як живемо, так і живемо! Не нами заведено!

Матінка одразу:

— Мужичьё! Каменный век! Хам!

Батько їх за волосся. Матінка у вереск, сусідів гукають, а сусіди — ані пари з вуст: все гаразд, чоловік жінку воспитує. Нема чого мішацця. Бита посуда дві небитих переживе. А чого батько на матінку весь час сердились: а того, шо матінка, бач, молода та молода, а батько геть уже викришились; накульгувать стали і в очах, кажуть, наче темна вода коливається.

Матінка:

— Ты меня пальцем тронуть не смееш! У меня ОНЕВЕРСТЕЦКАЕ АБРАЗАВАНИЕ!

А батько:

— Я тобі оце як всиплю зараз: "абразаваніє"! Я таки зіб'ю з тебе пиху! Сина собачим ім'ям назвала, на всю слободу осоромила!

І таке піде срамословіє, такі попрікання, — поки бороду собі не заплюють, не угамуються. Крутенькі були тятінька. А заморяться сваритись — націдять повний глечик бражки та й уп'ються до безтями. А матінка волосся прилижуть, подолом утруться, візьмуть Бенедикта за руцю та й поведуть його на високого пагорба коло річки; там, — він уже знав, — матінка хтозна-коли, ще до Взриву, жили. Тоді на тому місці п'ятиярусна матінкина хата стояла, а матінка казали, шо навіть вищі хороми бували, пальців не вистачить яруси перелічити; так це шо: скидай валянки та по ногах лічи? — Бенедикт тоді тільки вчився рахувати. На камінцях лічити ще йому зарано було. А нещодавно, чули, Федір Кузьмич, слава йому, рахункові прутики винайшов. Кажуть, буцімто горішки просвердлиш, на палички нанижеш і справа наліво перекидаєш.