Кись - Сторінка 4

Як ото прибиваєш указ чи про дорожню повинність, чи шоб не cміли самочинно сани майструвать, чи в кого які недоїмки, — мало мишачого м'яса здав, абошо, — чи може Складський День укотре переносять, — тоді щит не дзвенить, а глухо так побрякує. Так йому ж нема закону, Федіру Кузьмичу, слава йому. Оно, шо він сам про себе каже: "Гардісь, — мовляв, — таков і ти, пает, і для тєбя закона нєт". Тож і ми йому не указ.

Разом з Бенедиктом у Робочій Хаті другі писці в рядочок сидять. Оленька, голубонька, картиночки малює. Така ж гарна дівчина: оченята темні, коса русява, щоки — як вечірня зоря, от наче завтра вітер буде, — так і розквітають. Бровенята півмісяцем, або ж, як тепер буде велено казать, карамислами; шубка заяча, валянки з підошвами, — мабуть, багатого тата доця; на роботу Оленьку в санях підвозять, після роботи знов сани дожидають, ще й не прості: трійка. Під шлеєю перевертні ногами тупотять, перебирають; корінний норовистий, ще, диви, зубами цапне, а припряжні й поготів. Як ти тут до Оленьки підступишся? Бенедикт лише зітхає та крадькома задивляється, а вона вже знає, цяця: оченятами отако кліпне, а голівонькою отако поведе. Ти ж моя скромниця.

...Тож чимчикує Бенедикт на роботу, на всі боки поглядає, Істопникам вклоняється, саней сторониться, морозцем дихає, синім небом любується. Зазівався на красуню, шо повз його дріботіла, та й бемць! — лобом об стовпа. Ой-й-й, йо-о-о-о-о-о!… а хай же ж вам та бодай же ж вам і так, і отак, і розтак, і перетак! Понаставляють не скажу чого, б-блін!..

Стовпи ці ставить Нікіта Іванич, Старший Істопник. Матінки покійної давній приятель. Так само Прежній. Років йому, мабуть, триста, а може й більше, хтозна. Кто тобі буде ще й врем'я підраховувать? Хіба ми знаємо? Зима-літо, зима-літо, а скільки разів? — от і збився, думаючи. Пальців же десять, та на ногах — десять, щоправда, в кого й по п'ятнадцяти росте, в кого й по двоє, а от, скажімо, у Семена з Мусарних Прудів, на одній руці ціла купа малесеньких пальчиків, наче корінців, а на другій — і зовсім дуля. Таке йому випало Паслєцтвіє.

Цей Нікіта Іванич з матінкою приятелював. До хати зайде, ноги витре, — "раз-ре-ши-те?" — на тубарет всядеться, та й знов за Прежнє.

— Полина Михайловна, а Кузьминского помните? Ха-ха-ха. А как Вайсман приезжал, помните? О-хо-хо. А Сидарчук-то, сволочь, помните, всё доносы писал, и где теперь те доносы? Пыль, всё пыль! А как Ляля кофе варила! Кофейку б сейчас...

Матінка то регочуть, то схлипують, то їм Моґозіни з голови нейдуть, а то раптом: зачем бы это Сирень пропала; Сірєнь — це буцімто квітки такі, на деревах, кажуть, росли та духмяні були. Батько всіх отих балачок геть не видержували, вискочать на подвір'я і бігом рубати дрова: хекк! хрясь! хекк! хрясь! Бісися ж — не бісися, а хіба Нікіті Іваничу хоч слово впоперек скажеш? — як він є Старший Істопник.

Всяку роботу Бенедикт знає, все може робить, та й інші голубчики теж, либонь, не безрукі, а вогню не добудуть. А приніс людям вогонь Федір Кузьмич, слава йому, а тільки як воно було, де він отого вогню позичив, ми не знаємо. Туто хоч би й днів зо три думай, не додумаєшся, хіба шо голова заболить, наче яєчного квасу перепив. Хтось каже: з неба звів, хтось бреше, буцімто тупав ніжкою Федір Кузьмич, слава йому, а земля на тому місці візьми та й запалай ясним полум'ям. А все може буть.

А дивиться за вогнем Нікіта Іванич. Малі Істопники всі до нього додому ходять, у кам'яні горщики діряві жару набирають, та й до себе додому тягнуть. Ой, хароша робота!.. Ой, хароша! Сиди собі у хаті, у вікно виглядай та голубчиків із сурпризами дожидай. День у день голубчики на роботі: хто в Робочих Хатах штані протирає, хто на болоті ржавлю заготовляє, хто на полі ріпу садить, хто де. А піч, вона догляд любить; тільки додому опізнився, — зирк, а вже й згасло. Зазівався, — а вже й жар вихолов. Оце щойно гуляв по ньому синій вогник, і кожна трісочка зсередини, наче жива, світилася, червона, прозора, наче там хтось дихає, чи слово сказати хоче, — а вже й по всьому. Мовчить, сіра, захолола, наче там хтось помер.

Так він і помер. Вогонь. Ото-о-о-ож... Не збагнути. Таємниця.

А де таємниця — там і служба государева.

ВЕДІ

Зросту Нікіта Іванич невисокого, тілом щуплий, борідка миршавенька, оченята малесенькі, наче в курки, а волосся на голові стільки, шо аж страх бере. Він ще в Прежнє Врем'я, до Взриву, зовсім дід був, кашляв, помирати надумав. Він матінці про це розповідати полюбляв, по сто разів повторював, неначе тим пишався. Бува сидить, розказує: а тут это хозяйство ка-ак жжахнет — и вот он я. И живу, и помирать, голубчики, ре-ши-тель-но не намерен. И не уговаривайте.

Матінка й собі так само помирати не збиралися, та каганці, прокляті, довели. А після матінкиної смерті Нікіта Іванич не те шоб шось, а наче помовчазнішав, почав людей цуратися. Та воно й понятно: Прежніх, бач, вже майже й не лишилося, хіба шо перевертні, так вони ж начебто й не люди, а з теперішніми голубчиками, з нами тобто, не дуже-то й розбалакаєшся. Та й то казать: Прежні нашої розмови не розуміють, а ми їхньої.

А бува таке шось ляпнуть, наче малі діти, їй-Богу. Як батько з матінкою іще не померли, хазяйства в них, звісно, шо більше було. І курей держали, і червирями товченими запасалися, і Котя був: мишаків ловити. Тільки матінка ледача були та нехазяйновита. Їм би саме влітку яєць назбирувать, — взимку квас варить. Бо прийде осінь, та похолодає, кури на південь подадуться, чи ще повернуться? Тут тільки встигай кругом!

А вони другим разом кажуть: а давайте запрём их, пусть дома сидят, круглый год нам яйца несут. Чи ви таке чули?! Так ти їх і вдержиш! Давай, лови за ноги! Дзьобом тобі лоба розіб'ють, ото й усе! А то ще: а жаль, что их есть нельзя: я бы курочку с удовольствием покушала. І сміх і гріх; батько так сміялися! Ой, дурна ж ти, кажуть, ой, дурна! голова твоя порожня! Оно й Клим Данилич, теж собі курачку пакушав: і де він теперечки? Мало того, шо сам помрє, та ще й як помрє: весь почорнів, роздувся, як колода, та й репнув; та якби ж то воно все: у нього ж і земля на могилі осілася, провалилася, і вогні там бродять недобрі, холодні, і смердота така, шо аж двічі посилали хлопців піском досипать, а воно все одно.

І Нікіта Іванич туди ж: нічо' не розуміє, а хтозна-шо верзе. Якось каже: никакой кыси нет, а только одно людское невежество. Он воно як. А хто ж тоді людям жилу рве? Хто з шиї кров п'є?! Га?! Як не знаєш, то помовч. Помовкуй у тряпочку.

Так оцей Нікіта Іванич якоїсь халєри почав по всьому містечку стовпи ставити. На стовпі біля своєї хатки вирізав: "Никитские ворота". А то ми не знаємо, чиї. Ніяких там воріт насправді нема. Погнили. Та нехай уже. Десь іще виріже: "Балчуг". Або: "Поляна". "Страстной бульвар". "Кузнецкий Мост". "Волхонка". Запитаєш його: Нікіто Іваничу, а чо' це ви? А він тобі: чтоб память была. Пока я жив, а я, как видишь, жив всегда, желаю внести свой посильный вклад в восстановление культуры. Глядишь, через тыщу-другую лет вы наконец вступите на цивилизованный путь развития, язви вас в душу, свет знания развеет беспробудную тьму вашего невежества, о народ жестоковыйный, и бальзам просвещения прольётся на заскорузлые ваши нравы, пути и привычки. Чаю, допрежь всего, РИНИСАНСА духовного, ибо без такового любой плод технологической цивилизации обернётся в ваших мозолистых ручонках убийственным бумерангом, что, собственно, уже имело место. Засим, не смотри на меня аки козёл, исподлобья, взглядом тухлым; когда слушаешь, рот широко не раззявывай, и ногу об ногу не заплетай.

Звісно, шо попервах голубчики озлилися — страшне. Прокинешся вранці, очі продереш, а в тебе перед самим вікном ота хрєнь стирчить: "Арбат". Світла з того віконечка і так трошки, взимку, з пузирем, і того менше, а тут ще й, понімаєш, арбат отой, наче срамний уд на весіллі. Тож і вивернуть його к чортовій матері: на розпалку пустять, чи підлогу латати. Чи довго людині розсердитись: пальця покажи, а він уже й розсердився. Нікіті Іваничу по шиї не надаєш: начальство, а сусідському голубчикові — з превеликим задоволенням. Бо сусід — то діло не простеє, це тобі, як-то кажуть, не всякий-який, не захожий, не каліка перехожий. Сусід сусідові дається, шоб серце обтяжувати, розум каламутити, норови розпалювати. Од того сусіда наче чимось тхне, чи турботою важкою, чи може неспокоєм. Бува, як засяде думка в голові: от чо' це він, сусід, такий, а не отакий? Нашо це він?.. Подивишся на нього: оно, на ґанок вийшов. Позіхає. На небо дивиться. Сплюнув. Знов у небо втупився.

Думаєш собі: і шо він там так видивляється? Шо він там не бачив? Стоїть ото, стовбичить, а чо' стовбичить — і сам не знає. Озвешся до нього:

— Агов!

— Чево?..

— А нічіво! От чєво. Розчевокався, чевокало... Чо' розчевокався?..

— А тебе чево?

— А нічіво!

— Ну и молчи!

— Сам помовч, бо зара як влиндю!

Отак, бува, й поб'єшся, бува й до смерті, а бува, шо тільки руки-ноги поламаєш, око там виб'єш, абошо. Бо сусіди ж.

Ой, і душогубства ж спершу через тії стовпи було, але перегодя, канєшно, притерпілися, просто "арбата" зішкребуть і шось новеньке виріжуть: "Туто живе Пахом", чи матєрне. Матєрне інтере-есно вирізувать. Ніколи не набрида. От наче й слів небагато, а слова ж усі такі веселі. Бадьорі. Оце якшо комусь настроєніє сурйозне, чи плакать охота, чи знемога нападе, слабкість, — ніколи він матюка не скаже й не напише. Та якшо злість душить, чи сміх розбирає, чи чомусь сильно здивуєшся, — отоді воно наче саме виліта.

ГЛАГОЛЬ

Оце ж Нікіта Іванич стовпів понаставив, а Бенедикт собі голову розбивай. І шишак тепер вискочить. От халєра. Та це ж і дівчата підсміюватимуться, шепотітимуться. А то ще й язика показуватимуть. А то ще, Боже збав, з-за воріт навздогін верещатимуть, дражнитимуться: "Шишак! Шишак!" А то ще, може, забіжить якась поперед тебе на стежку, на дорозі стане, спідницю задере та й голу дупу виставе: шоб аж допекло. А воно й справді, допікає аж до сліз. А ті, шо в хаті заховалися, регочуть, аж заходяться, наче ті русалки: реготу — мішок і торба, а хто регоче — і не видно, хоч ти головою верти, хоч вухами, хоч чим хоч. А од тих хат, де регочуть, диви, регіт і на другі хати перекинеться, які в другому рядку, а там і по третьому рядку піде, а там і по всій слободі, та то вже завжди так, наче пошесть якась, наче в когось загорілося і вітер роздмухує, жене полум'я од садиби до садиби, не приведи Господи, а спробуй-но тільки поткнутися до когось у хату, хоч би й двері вибий чоботом і гаркни, аж осатанівши: "Ну чо'?! Чо' розсідаєтесь, каз-зли?! Шо смішного?!" — а не скажуть.