Кись - Сторінка 8

- Тетяна Толстая -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Хлопці, як зібралися до кахінорців, ніколи його не обминуть, а він уже знає, у віконце виглядає. Стой, ребята, меня возьмите, сам не дойду!

У Іван Гов'ядича Паслєцтвія аж прямо непомірні. Голова, руки, плечі, — все таке міцне, гарне, могутнє, за три дні, як-то кажуть, не обсереш, а одразу під пахвами — ступні, а посередині — вимя. То Нікіта Іванич таке казав: "вымя", а ми й слова такого не знаємо, та й здалося воно нам, ще й у книжечках того слова нема, а по-нашому то цицька.

Звичайно, всякого трапляється. Якось надумали наші йти дражнити кахінорців, посадовили, хто ходячий, Іван Гов'ядича на плечі, а той дві повні шапки камінчиків набрав та й співає, — а який він тільки майстер старовинні пісні співать, бува, як заведе: "Эх, Дуня, Дуня, Дуня, Дуня, Ду, била Дуня Ваню колом на леду!" — а сам і плечима поводить, і очима підморгує, зуби білі аж виблискують, — ой, же ж молодець! — отож він собі співа, а кахінорці вже й зачули, вікна-двері позачиняли, поховалися, тільки чиєгось діда забули на подвір'ї. Ясне діло, тому дідові за всіх разом од хлопців перепало. А той капосний дід як розсердився і своїм носом та каменюку хвать! — прям наче рукою, — та я-як зацідить Іван Гов'ядичу по вимені. Той тільки: йопсь! — і лежить. А хлопці наші теж розсердились: та шо ж це, наших б'ють, — та й пів-слободи кахінорцям зруйнували вщент.

Та то більше на празники буває, коли всі в настроєнії, а в будень кожному хвата роботи, наші на службу государеву ходять, потім борщ варять, чи ржавлю палять, а кахінорці з мишачих хвостів гаманці плетуть, кошички, та такі ж майстерні, хитромудрі, — а потім на базарі вимінюють. А більше вони, кахінорці, ні на шо не здатні.

Тож повз їхню слободу пробіжиш, чимось кинеш, чи ні, — і на трясовину. За тиждень ржавля молоденька підросла, руденька, чи наче з прозеленню. Таку палити добре. А стара вже трошки буріша буде, ту частіше на фарбу, чи на бражку збирають. Отак сухого листочка візьмеш, дрібної ржавлі натопчеш, самокруточку скрутиш, та й постукаєш до когось у хату, позичити вогню.

Як одразу по лобі не дадуть, то, може, побурчать, та й зглянуться, — позичать тобі вогню. Йдеш собі, попихкуєш, і наче й тепліше стало, і наче ти й не самотній, і наче в голубчиків, які тобі стріваються, рила не такі звіроподібні.

ЖИВЕТЕ

Бенедикт на вдачу непостійний, та то він і сам уже знає. День на день у нього не схожий. То, бува, зранку, — прям така бадьорість, наче такої й зовсім не буває, кожна жилочка так і напружиться: е-ех!!! Пів-світу, думаєш собі, зверну. Тоді охота шось руками робить. Отож якусь-таку собі роботу на сьогодні й вишукуєш: чи рубать, чи тесать, чи шось по хазяйству, чи там сокиру, дзбан змайструвать, відро, може, видовбать. Колись отак дюжину балок для крівлі вистругав. Їй-бо! От не збрехать, дюжину! Ну не дюжину, так три. Все одно багато. І співать охота. На все горло.

А то нудьга плаксива нападе. Це частіше надвечір. Особливо восени, а взимку — так мало не щодня. Та й влітку теж буває.

Оце ввечері, як сонце вже сідатиме, — за хвилясті лани, за сині гори, за далекі ліси, де ніхто й не походжав, — коли тіні довгі ляжуть і тиша наче підступить, — отоді воно й трапляється. Сидиш собі на ґаночку, покурюєш, із сусідами перелаюєшся. Мошкара в повітрі товчеться. Ось уже й пташки та лісові страхіття, всі разом, наче примовкли. Наче хтось пройшов і пальцем покивав. А потім знов усі разом почали, але вже на інші голоси, на нічні. З діброви шерехтіння чутно, кулдикання, чвакання, а то, бува, як засвирищить, чи як занявкає моторошно.

Сусіди кажуть:

— То русалка, хай їй чорт.

А другі:

— Щас. Прямо. То древ'яниця, у неї тама кубло.

Тут якась дурна молодичка всунеться:

— А може, то сліповран.

Всі на неї як накинуться:

— Отож ти й дурна!!! "Сліповран"! Сліповран без голосу, на те він і сліповран!

Молодичка дурна знову ляпне:

— Та може він і сліпий, а голосяка в його, наче в димарі гуде. Я ж чую, не глуха.

Всі:

— Та він і сліпий краще за тебе бачить! Шо йому нада, він добре бачить! У його ж уся сила в па-азурях! А не в го-олосі!

Хазяїн — молодички тієї чоловік — замічаніє їй робить:

— Харош уже, жінко, погомоніла, — та йди собі. Їсти вари, чи шо. Забагато балакати стала.

От наче все, як завжди: сидять, гомонять, мислі сообчають, сумнєнія в природі виражають. А Бенедиктові зненацька чогось так погано зробиться! Наче отуто, в середині, печія припече, а кругом тієї печії, — наче мороз. І у спині теж начебто незручність. І за вухами ниє. І слина гірчить.

Другим разом поскаржишся комусь, а тобі й скажуть:

— Це тобі кись у спину дивиться.

Ні. Навряд чи. Не схоже. Це шось усередині пручається, а може, як Нікіта Іванич каже, то ФЄЛАСОФІЯ.

Подивишся на людей, — на дядьків, на жіночок, — наче вперше бачиш, наче ти не їхньої породи, або тільки з лісу вийшов, чи, навпаки, до лісу зайшов. І все тобі в диковину, в нудну диковину. От, думаєш собі, жінка: і нашо вона нада, жінка? Щоки, живіт, очима кліпає, шось там сама до себе балакає. Головою вертить, губами плямкає, а шо в неї всередині? Пітьма м'ясна, кістки скрипучі, кишки кілечком, та й більш нічого. Сміється, лякається, брови супить, — а чи має вона насправді почуття якісь? Думки? А шо, як вона тільки прикидається жінкою, а сама перекинчик болотний? Як оті, шо в чагарях гугукають, старим листям шарудять, гіллям поскрипують, а самі не показуються? А якшо встать, підійти та й перевірити: пальці рогулькою розставити та в очі їй і тицьнути? Шо буде? Вя-я-я! — і впаде, так же ж?

Та звісно, шо галасу не оберешся, дядьки тобі по шиї надають, не подивляться, який ти там государствений писець, казьонний голубчик, — геть тобі мордяку розквасять; а якшо якийсь малий мурза дізнання учинить, — будуть присягатися-божитися, шо так і було, шо синя харя — то в тебе звичайне Паслєцтвіє, шо і в батьків твоїх таке саме рило неприглядне на морді висіло, і в бабусі.

От і сьогодні, тільки звечоріло, прямо на робочому місці, хтозна з якої причини, у Бенедикта всередині ФЄЛАСОФІЯ засвербіла. Каламутно-каламутно, наче тінь під водою, стало шось у серці розвертатися, млості наганяти, кликати, а куди? — і не розбереш. І наче мороз по спині, і сльози навертаються. І чи то лють розбирає, чи літати хочеться. Чи оженитися.

Калабок з голови нейде, така страшна історія. Як він ото співав-співав... По лісі котився-котився... На смєтанє мєшон, на аконце стужон... От тобі й стужон.

І Варвара Лукинишна теж, де не взялася, з отими своїми розмовами облудними. "Конь" їй знати треба. Та прям, занепокоєна. Та мало там чого Федір Кузьмич, слава йому, в стіхах виражатиме. На те вони й стіхи, шоб ні чорта не зрозуміти. А шо Федір Кузьмич, слава йому, на голоси розмовляє, так шо з того... Та то, мабуть, у всякого так. От хоч би й Бенедикт: вранці на роботу по сонечку йшов, снігом порипував, думки всякі приємні у голові перебирав, і море йому було по коліна. А зараз, проти ночі, — наче підмінили: і тонкослізий, і полохливий, і темінь за віконцем оно, яка, на вулицю вийти, — як у валянок головою, — а прийдеться. І Оленьки чогось нема, без неї в хаті ще більш тоскно.

Ударили в калатало: кончай работу.

Голубчики з місць посхоплювалися, письмові палички покидали, слиною свічки гасять, поспішають, сіряки натягують, у дверях штовхаються. Шакал Дем'янич, малий мурза, столи обходить, готові сувії до короба збирає, порожні чорнильниці в берестяники пхає, письмові палички ганчірочкою обтирає. Бурчить, шо ржавлі багато переводимо, шо паличок не настачиш, так на те він і мурза, шоб зудіти, людей кривдити, а така йому над нами влада, позаяк він є Ветеран Льодового Побоїща. А шо воно за Побоїще таке, і за яких часів і з ким Шакал Дем'янич на ньому бився, і чи багатьох поклав кийком, чи може своїм костуром, — не знаємо, і знати не бажаємо, і не запам'ятаємо, навіть якшо нам скажуть.

От і день скінчився, і згас, і одгорів, і впала ніч на містечко, і Оленька-серце розчинилася десь у покручених вуличках, у засніженому просторі, наче вигадана; з'їли скороминущого друга-калабка, і тепер Бенедиктові треба поспішати додому, добиратися по пагорбах, по заметах, спотикаючись і падаючи, зачерпуючи сніг рукавом, відшукуючи стежку посередь зими, розводячи зиму руками.

Бо шо таке зима? Яка вона? Це коли ти з морозу увійшов до хати, валянками витупуючи, сніг оббиваючи, обтрушучи й сіряка, а задубілу шапку з усього розмаху б'єш об одвірок; нахиливши голову, прислухаєшся всією щокою до пічного тепла, шо легенько повіває зі світлиці: чи не згасло? — не дай Боже; — розпахнувши на собі одежу, розслабляєшся в теплі, наче дякуєш комусь; і скоренько роздувши вогонь, підгодувавши його сухою, старою ржавлею, трісочками, полінцями, витягуєш з-під купи ганчір'я ще теплого горщика з мишачим борщиком. Пошукавши за комином, дістаєш зі схованки згортка з ложицею та вилицею, і знову наче вдячний: усе на місці, нічого не поцупили, крадій, мабуть, і не зайшов, а як зайшов, так нічого й не знайшов.

І посьорбавши звичного, негустого борщу, сплюнувши у жменю кігтики, задумаєшся, задивляючись на слабкенький, синюватенький вогник свічки, прислухаючись, як там шось шкребеться під підлогою, як потріскує піч, як виє, підступає, тужить за вікном, проситься у хату шось біле, важке, холодне, невидиме; і уявиться раптом тобі твоя хата далекою та малою, наче з дерева дивишся, і все містечко здалеку уявиться, наче впало у замет, і порожній степ кругом, де гуляє білими стовпами завірюха, наче когось попід-руки ведуть, а голова теліпається; і північні ліси примаряться, порожні, темні, непролазні, і гойдається гілля північних дерев, і гойдається на гіллі, — вгору-вниз, — невидима кись, — перебирає лапами, витягує шию, притискає невидимі вуха до пласкої невидимої голови, і плаче, голодна, і тягнеться, так і тягнеться до житла, до теплої крові, шо вистукує у людській шиї: ки-ись! ки-ись!

І тривога морозцем, манюсінькою лапкою зачепиться за серце, і здригнешся, пересмикнешся, пронизливо довкола озирнешся, наче сам собі чужий: шо це? Хто я?

Хто я?!..

Тьху ти... Та осьо ж я. Наче на якусь мить випустив себе з рук і трохи не виронив, ледве встиг підхопити... Тьху ти... Бач, шо тая кись робить, бач, шо вона аж здалеку з тобою витворяє, як вона винюхує, вчуває, вишукує, — крізь дальню далечінь, крізь пронизливий сніговій, крізь рублені з товстих колод стіни, а шо ж буде, як на дорозі перестріне?..

Нє, нє, не можна, ну її, не думать про неї, гнать, не споминать, ану прямо зараз засміятися, чи станцювать, — навприсядки піти, наче на Майський Вихідний, пісню гучненьку-веселеньку заспівати!

Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду! Гопля, люлечки ду-ду! Гопля, люленьки мої! Тритатуленьки мої!!!..

Отак буде краще...