Кись - Сторінка 7

- Тетяна Толстая -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Страшне, яка смішна історія. Той калабок і од бабушкі ушол, і од дєдушкі ушол, і од ведмедя, і од вовка. По всьому лісі знай собі катався. Пісеньки співав веселі, з примовками: "Я калабок-калабок, па амбару мєтьон, па сусєкам скрєбьон, на смєтанє мєшон, на аконце стужон!" Бенедикт, коли писав, такий радий був за калабка. Підсміювався. Аж рота роззявив, коли писав.

А дійшов до останнього рядка, — серце тьохнуло. Пропав калабок. Лисиця його: гам! — і з'їла. Бенедикт навіть письмову паличку поклав і в сувій задивився. Загинув калабок. Веселий такий калабок. Все пісеньки співав. Жив та радувався. І раптом — не стало його. За шо?

Бенедикт ковтнув сльози та повів очима по хаті. Всі пишуть, схилилися. Свічки поморгують. Ведмежі пузирі на вікнах відсвічують синім. Вже й вечір. Вже й наче завірюха почалася. Намете високі кучугури, засвище вулицями, занесе хатки аж по самі вікна. Застогнуть високі дерева у північних лісах, вийде з лісу кись, підступить до містечка, завиє тужливо: ки-ись! ки-ись! А над містечком сніговій бушує, над теремами кружляє, далеко розносить дику тугу.

Представилось Бенедиктові, як сидить він ще малим на лежанці, звісивши валянки, а за вікном завірюха гуляє. Тріщить синювата свічка з мишачого сала, тіні під стелею танцюють, матінка сидять коло віконця, вишивають кольоровими нитками занавісочку, чи може рушника. З-під печі вилазить Котя, м'який, пухнастий, стрибає Бенедиктові на коліна. Матінка не люблять Котю: якшо він їм на спідницю почепиться, завжди його скидають. Мовляв, не можуть його голого рожевого хвоста бачити, морди з хобіточком. А ще їм не подобаються пальчики його: теж рожеві, дитячі. Буцімто за їхньої молодості ці звірятка зовсім не такі були. Та мало там шо колись було! А хто ж би їм, як не Котя, стільки мишаків ловив, а чи мали б вони тоді сало для свічок? А Бенедикт його любить. Простягнеш йому пальця, він його руцями цоп! — і мурчить.

А у матінки начебто старопечатна книга була. Тільки вони її десь ховали. Бо такі книги, кажуть, заразні. Тож Бенедикт тієї книги не тільки не чіпав, а навіть і не бачив, а матінка суворо-пресуворо заборонили за ту книгу навіть і згадувать, наче її й зовсім нема.

А батько тую книгу хотіли спалить, боялися. Якась Болєзнь од їх, не приведи Господи.

І тоді Червоні Сані приїдуть.

А у Санях — санітари, не проти ночі згадані. Скачуть вони у Червоних Санях, — тьху, тьху, тьху, — у червоних балахонах, на яких прорізи зроблено, шоб дивитись, і лиця не видно, тьху, тьху, тьху.

Тож сидить Бенедикт на лежанці, а матінка вишивають, а завірюха за вікном: у-у-у-ууу! а свічечка ледь-ледь миготить, наче вогник над болотяною ржавлею, і по кутках темно, а батько вже й спати лягають, сорочку скидають.

І раптом як закричать: а-а-а-а! І очі витріщили, і на пузо собі дивляться, а самі ж кричать-кричать. А на пузі в них чи шось вискочило, чи брудними долонями вимазано. А вони ж кричать: "Болєзнь! Болєзнь!"

Матінка — ноги у валянки, хустку на голову, та з хати: по Нікіту Іванича.

Батько:

— Сообчить! Сообчить! — І за спідницю хватають.

То вони за те, шо Нікіта Іванич санітарам розкаже. Та де там! Вирвались — і в завірюху.

Ввалюються з Нікітою Іваничем. Той:

— Ну что ещё? Покажите. Ну что, ну нейродермит. Мышей меньше есть надо. Само отвалится. Не чешите.

І справді, саме десь ділося. А старопечатну книгу батько таки знайшли та спалили. Вони не так тієї зарази боялися, як санітарів, не проти ночі згадані.

Бо ті забирають і лєчать, і люди з того лєчєнія вже не повертаються. Ніхто ще не повернувся.

І страшно про це навіть і подумать. Отак, бува, вулицею йдеш, аж раптом посвист та гикання: то мчать Червоні Сані, а в них перевертні шестериком запряжені. І ти, як оце стояв, чи кожух на тобі, чи сіряк, а влітку сорочка, — я-як кинешся отако на узбіччя, та прям у кучугуру, чи придорожню багнюку, голову в плечі, руками закриєшся: Господи, спаси!.. Господи, пронеси!.. Вдавитися б у ту землю, у глину заритись, сліпим червирем перекинутись, — тільки не мене! Не мене, не мене, не мене, не мене!..

А вони все ближче, а тупіт все голосніший, — о-о, накотило! І полум'я, і свист, і хрипко диха шестерик, і грудки грязі з-під полоззя... і проминули. Тиша. Тільки затиха вдалечині глухе дріботіння валянок.

Я не больний, я не больний, нє, нє, нє. Не нада, не нада санітарам приїжжать, нє, нє, нє. Не приведи Господи, не приведи Господи, нє, нє, нє.

ЄСТЬ

Оце як помер Котя, нема кому й мишаків наловить. Багато ти їх голими руками наловиш? Наука, канєшно, на місці не стоїть, без кінця розвивається. Бенедикт, бува, петельки сучить, смертні удавочки. Мотузочку тугеньку з ниточок скрутить, мишачим сальцем гарненько натре, з одного кінця хитрим вузлом зав'яже, шоб аж ковзалася, на пальцях перевірить, — і на полювання. Підлоги в нас щілясті, роззяві, та то не стільки од злиднів наших, скільки для мишаків, шоб їм легше вилазить було: іди, іди сюди, дорогенький! Кажуть, у багатих голубчиків, у кого тереми високі, розмальовані, двоярусні, — якшо він, наприклад, мурза, чи такий собі, розжирілий од життя неправедного, — у таких шпарини геть кругом позамазувані, тож у найлютіший мороз навіть і не повіває. А як же ж тоді харч здобувають? А так, шо в їхніх погрібах холопи особенні сидять, і тільки й навчені ті холопи, шо на мишака кидатись, а більш нічого не тямлять. Сидять вони, кажуть, і день і ніч у погребі, у сліпій темряві, а бачать, наче вдень. А на сонце їм виходити не можна, од денного світла вони миттю сліпнуть, і вся їхня холопська ловецька спритність на тому й кінчається. А все може буть.

А ми люди прості, ми пузякою на підлогу ляжемо, удавочку в шпарину сунемо та й нумо посмикувать. Мишак — він скотинка дурна, йому й самому інтересно: шо ж воно там за удавочка теліпається? — тож він голову в петельку й суне, а ми: опа-а! — і висмикнемо.

А ще Федір Кузьмич, слава йому, наукову річ для нас вигадав, мишеловку, так вона теж у людей стоїть, але без діла. У тую ж мишеловку, аби працювала, треба шматочок чогось їстівного покласти, а то мишакові неінтересно буде в неї й заходить. Зате крадіям інтерес великий. Ти тільки з хати, а отой крадій дізнається, шо в тебе їжа покладена, та й навідається. Обчистить наголо і спасіба не скаже.

Крадії — то такий народ: вони все беруть. М'ясо беруть, вермішель, горіхи, хлібеду, грибці, як хто запасеться, — нічим не гидують. А от ржавлю не беруть. Її кругом хватає. Це вже таким ледачим треба буть, шоб і ржавлі не запасти! Щоправда, якшо вже дуже добра, суха та пишна, — тоді теж. Тоді заберуть.

Та й крадія ж треба зрозуміть. Оце тиняється він по слободі, аж раптом зирк: двері у чиїсь хаті палицею підперті. Хазяїв десь нема. Їх, бач, десь нема, а в хаті, хтозна, може й зайчатина. Га?! Може таке буть? — Та може буть! Може, дядько приловчився і таки підбив отого зайця каменюкою, чи в сусідів обміняв на яйця, на хвощі? Може, поталанило йому так, зайця дістати! От і засяде думка в голові. Бо як мимо пройдеш, — так ніколи нічого й не дізнаєшся! Та як це — не залізти. Залізе, кругом понишпорить. Якшо й справді м'ясо є, — м'ясо візьме, а як нема, — розсердиться, бо промашка вийшла, та й візьме те, шо є, хоч би й червирі. А як уже шось узяв, то хто ж його тоді стримає? Ай, думає, все одно вже хата обікраденая, давай уже одне до одного, — і бігом виносити все, аж до останньої ганчірочки.

А в Бенедикта нема шо й вкрасти. Нічим не запасається, шо зловив, — те і з'їв. Хіба шо ржавлі повна комірчина.

А ржавля — вона чим хароша. Вона кругом згодиться. Її і палять, і п'ють, і чорнило з неї варять, і нитки нею фарбують, якшо комусь заманеться рушники вишивати. Бражка з неї добряча, особливо як надворі морозяка. Хату теж можна утепляти: між колодами, в пази понатикувати. А дехто пробував навіть стріху ржавлею крити, та нічого з того не вийшло. Кущики круглі, жорсткі, — скочуються. На стріху треба солому. Хто багатший — дошки тесові.

Її на трясовині збирають. От як буде вихідний, — всі, тільки розвидніється, берестяники візьмуть, — і хто куди. Бенедикт одне місце хароше запримітив. Там Нікіта Іванич стовпа поставив: "Садовое Кольцо". Ніякого, канєшно, кольца там нема, одні хати в рядочок. Там уже й містечку край. А оце прямо за хатами — трясовина, і геть уся ржавлею поросла. Бери скільки понесеш. Тутешні тебе навіть і не ганятимуть; хто інший дав би в лоб, якби ти до них унадився, а ці — ні-і-і-і. Отак ідеш, поспішаєш спозарання, взимку зоря каламутна, червона, холодом од неї повіває.

Ат зарі раскошний холад

Пранікаєт в сад,

— це Федір Кузьмич таке сочинив.

Садків у нас, канєшно, нема, це може в мурзи якогось, а от шо холодно, — то справді. Проникає. Валянки продірявилися, нога сніг відчуває. Отак бігом-бігом, через Поганий Мосток, підтюпцем на гору, потім знову вниз, повз кахінорську слободу. Якшо кахінорець якийсь висунеться, кинеш у нього каменюкою, собі на розвагу, наче й зігрієшся, і далі бігом. А тому кинеш, позаяк ті кахінорці не по-нашому балакають. Бал-бал-бал і бал-бал-бал, — і все, і геть нічого не розбереш. А чо' вони так балакають, чо' по-нашому не хтять, — хто ж їх знає. Може, навмисне. А може, то в них звичка погана, таке теж буває.

Та й то казать, самі собі шкодять. Шо вони там своєю кахінорською мовою сказати можуть? По-нашому ж наскільки ліпше: сів, обмізкував, не поспішаючи: отак, мовляв, і так; оте, мовляв, і те. І все ясно.

А ці — диви, які уперті. А дехто каже — то їм носи заважають; мовляв, та вони б і радесенькі сісти та й побалакать по-нашому, але ж, бач, носи. Носи в них аж до підлоги, — їй-бо, чисте посміховисько. Таке в них Паслєцтвіє.

Наші, як нема чого робить, бува, зберуться надвечір біля кахінорської слободи, тини пообсідають, головами вертять, регочуть. Мовляв — агов, кахінорці, чо' носи позапускали, мо', личаки нюхать?.. А ось ми зара вам носяри й повідрива-а-аємо!.. А ті, бува, як забігають, та такі ж сердиті, — сміх, та й годі — віконниці зачиняють, дітей у хату заганяють, і тільки бал-бал-бал! А як поцілиш такому камінцем у лоба, він айййй! — і за шишака не руками, а носом хапається, ну це вже во-обшє, хлопці наші аж падають з тинів.

А Іван Гов'ядич, отой, шо в його на Мусарнім Пруду хатинка, — він настільки такі жарти полюбляє, шо камінцями аж наперед запасається, — нариє в себе на городі та в діжки посклада.