Клошмерль - Сторінка 26

Ось чому заскочений зненацька блюзнірством у церкві, він тільки й спромігся сказати святотатцеві:

— Ану стули писок і вимітайся звідси, Франсуа!

Це були, слід визнати, помірковані, розумні й поблажливі слова, яким Франсуа Туміньйон неодмінно б скорився, якби ж то не . був ранок по святковій ночі та якби він був нерозсудливо не випив величезну кількість щонайкращого клошмерльського вина. А тут же й ще гірше — побіля чаші стояли його свідки: Торбайон, Лару-дель, Пуапанель та інші, які дуже пильно за всім стежили й тихенько осміхались. Бувши в принципі на боці Ту-міньйона, вони не вірили, щоб їхній приятель — оцей миршавець з невміло надягнутим через брак звички накладним комірцем, з перекошеною краваткою, неголений від учора, розкудланий, явно зраджуваний своєю жінкою, що тішило все містечко,— міг вчинити серйозний опір дебелому Ніколі з усім його авторитетом церковного сторожа в повній уніформі, яку становили портупея, трикутний капелюх з плюмажем, шпага при боці, а в руці — поцвяхована вздовж ратища алебарда з торочками. Туміньйон угадав цей скептицизм своїх товаришів, які загодя визнавали перемогу сторожа. Тим-то він не зрушив з місця й уперто кпив собі з кюре Поносса, який оніміло стояв на амвоні. Тоді Нікола знов заговорив, уже трохи голосніше:

— Не корч дурня, Франсуа! І швидше забирайся звідси!

В голосі його вже чулася погроза, і ці слова зустрінуто ще норішучими посмішками, які виказували стримане бажання глядачів стати на бік дужчого. Через ці посмішки Туміньйон став тільки дошкульніше відчувати власну хирлявість перед спокійною кремезною тушею Ніколи. Але відповів він з усією запеклістю, на яку тільки спромігся: і

— Хто-хто мене випровадить звідціля, а тільки не ти, павичу!

Можна припустити, що Туміньйон намірявся цими словами прикрити свою поступку й перейти відразу в почесний відступ. Адже такі слова дають змогу гордій людині врятувати свою честь. Однг к цю мить стався випадок, який скаламутив усіх до краю, В когось у гурті благочестивих жінок та "дітей Марії" біля фісгармонії випала з рук таця, наготована для збирання пожертв, і з неї з брязкотом розлетілись по підлозі монети по сорок су, що їх наклав туди сам кюре Поносе, сподіваючись цією невинною, хитрістю спонукати до щедрості своїх овечок, які надто вже зловживали мідяками. На думку про стільки добрих монет по сорок су, розсипаних по всіх кутках церкви, напохваті у поганих кумась, пожадливість яких перевищує благочестя, святі дівчатка на відчай душі кинулись у пошуки, повзаючи навкарачках, пересовуючи з великим галасом стільці, називаючи одна одній усе ще недостатню суму монет на таці. Раптом, заглушуючи цей грошовий переполох, чийсь гострий голос кинув вигук, що вирішив подальший хід подій:

— ІЦіь, сатано!

Це був 'голос Жюстини Пюте, першої, як завжди, в запеклому бою, яка зараз надолужувала брак протидії з боку кюре Поносса. Священик-бо кепський був промовець, котрий зовсім не знав, що сказати, як ми вже бачили, тільки-но обставини відсторонили його від узвичаєної тропи поміркованих проповідей, де не треба було ні над чим думати. Зляканий виниклою, веремією, він благав небо допомогти йому встановити лад і забезпечити перемогу справедливості. Як на те лихо, жоден білий янгол не перелітав у цю годину над Клошмерлем. Кюре Поносе потрапив у безвихідне становище, надміру звикнувши розраховувати на милість господню при всяких ускладненнях у людському житті.

Вигук Жюстини Пюте підказав церковному сторожеві його обов'язок. Підступаючи до Туміньйона, він гостро, з притиском промовив, аж усі присутні відчули, що це вже не жарті

— Ще раз наказую тобі негайно вийти за двері, а то вгрію тебе під зад, Франсуа!

І ось настала мить, коли пристрасті завихрилися в затуманених головах до такої міри, що кожне позабуло про святість місця і більше не стишувало свого голосу. Настала мить, коли слова одне за одним пхаються на язик і скажено швидко вилітають з уст, підштовхувані страшною силою внутрішнього безладу. Тут слід узяти до уваги принципову суть справи. Нікола й Туміньйон, натхнені один проти одного відповідно релігійним запалом і республіканським завзяттям, незабаром так підвищать голоси, що вся церква зможе стежити за подробицями їхньої суперечки, а від присутніх у церкві про це знатиме весь Клошмерль. Отже, бій ведеться перед цілим Клошмер-лем. Надто вже великою мірою зачеплено себелюбство, надто вже великі поставлено на карту принципи, щоб супротивники розійшлися просто так. З того й з того боку буде кинуто образи й завдано ударів. Одними й тими самими образами та ударами будуть послуговуватись як задля добра, так і задля зла, що їх, зрештою, важко стане й розрізнити, така безладна зчиниться шарпанина, такими однаково прикрими будуть дошкульні слова. Туміньйон, —зайнявши позицію за шерегом стільців, на вкрай образливу погрозу Ніколи відповідає:

— Тільки спробуй мене вгріти, дармоїде!

— А мені й не довго збиратися, хирлявий поганцю! — підтверджує свій намір Нікола, потрясаючи султаном і позолотою.

Все, що зачіпає його невдатну статуру чи то здоров'я, доводить'Туміньйона трохи не до сказу.

— Церковне опудало! — кричить він на Школу. Приємно, коли'ти церковний сторож у повній уніформі

і стоїш понад будь-якими підозрами, але є слова, що зачіпають і твою людську гідність. Нікола втрачає всяке самовладання:

— Сам ти опудало, рогоносцю безпорадний!

Від цього прямого удару Туміньйон блідне, ступає два кроки наперед і стає визивно під самим носом у сторожа.

— А повтори-но ще раз, попівський блюдолизе!

— Рогоносець, чув? І хто тобі роги ставить, я теж можу сказати, ти, нездаро нічний!

— А ти рогоносцем не станеш, хоч би й хотів, підчи-хвосте незграбний! На твою ; жовтошкіру жінку вже ніякий собака не гляне! Та ти їй сам скільки поповертівся біля Жюді! і

— І ти ще смієш казати, що, я там вертівся?

— Так, мій кнуре, вертівся.! Тільки Жюді тебе нагнала. Як зайняла тебе мітлою, церковний бовдуре!

Всім зрозуміло, що ніяка людська сила вже неспроможна тепер стримати цих двох чоловіків, чию честь зачеплено привселюдно, до того ж коли в справу вплутано жінок. Як на те, пані Нікола сидить у центральній наві. Це зовсім непоказна жінка, якої ніхто не вважає за суперницю, однак литки Ніколи наробили їй чимало потаємних ворогів. Погляди парафіян розшукують її: а й правда, що вона таки жовта! А тут іще суперечка нагадує про Жюді Туміньйон, чудову соковиту жінку з її розкішними молочно-білими тілесами, її пишними формами на носі й на кормі. Образ красуні Жюді заповнює собою святе місце, панує в ньому, як страхітливе втілення хтивості, як пекельне видиво, що звивається від стидкої насолоди1 грішної любові. Хор побожних жінок здригається з жаху й огиди. Від цього гурту нехтуваних здіймається глуха протягла скарга, подібна до лементу в святу неділю. Якась чести-виця падає, зомлівши, на фісгармонію, і та озивається відлунням далекого грому, можливо, провісника небесної покари. Кюре Поносса обливає піт. Хаос досягає апогею. Раз у' з лунають люті вигуки, що бомбами вибухають під низьким склепінням у романському стилі, що відлітають рикошетом і б'ють у лики переляканих святих.

— Опудало!

— Рогоносець!

Загальний розгардіяш, богохульний і гемонський. Хто зробив перший порух, хто завдав першого удару — цього нікому не відомо. Онде Нікола підняв свою алебарду, мов дубця. З усього розмаху він опускає її на череп Тумінь-йона. Ця алебарда була зброя скорше святкова, аніж бойова, що її ратище потроху точили черви в одній із шаф у ризниці. І це ратище нараз ламається, а відламок списа з топірцем летить додолу. Туміньйон кидається до другого відламка, що його Нікола тримає обома руками, хапається за нього сам обіруч і таким чином, наче відгородившись від сторожа, починає копати його, підступно цілячись йому між ноги. Бувши вдарений у своїй уніформі церковного вартівника, у пурпурових панталонах на принадних стегнах, Нікола запалюється несамовитою руйнівною силою, яка віджбурює назад Туміньйона, і той перекидає цілий шерег стільців. Чуючи близьку перемогу, швейцар поривається вперед. Тоді Туміньйон, ухопивши стільця за спинку, замахується, щоб завдати нищівного] удару по чиїйсь голові, безперечно, по голові Ніколи. Але стілець не б'є в ціль. Він щосили вдаряється об щось іззаду — гарну гіпсову статую святого Рока, покровителя Клошмерля, подарунок пані баронеси Альфонсини де Кур-тебіш. Святий Рок хитається якусь мить, ніби вагаючись, на своїй тумбі й, урешті, падає в кам'яну чашу, поставлену, якраз під ним, та так нещасливо, що гільйотинує себе об її гострий вінець. Осяяна ореолом голова падає на кахлі обік алебарди Ніколи й позбавляє себе носа, від чого святий остаточно втрачає вигляд особи, яка тішиться райською вічністю і оберігає люд від зарази. Це лихо настільки всіх ошелешує, настільки вражає, що навіть Пуапа-нель, безбожник, чия нога звичайно й церковного порога не переступає, мовить до кюре Клошмерля повним співчуття голосом:

— Пане Поноссе, то гепнувся святий Рок!

— Він цілий? — питає гострий голос Жюстини Пюте.

— Та де там цілий! Звісно, що після такого удару йому капець! — поважно відповідає Пуапанель як людина, що завше жалкує за марно загубленою цінною річчю.

Гурт побожних жінок стогне з жаху. Вони перелякано відхрещуються від апокаліптичних сцен, що відбуваються під склепінням церкви, де кояться такі чорні діла. Нечистий втілився у миршавій постаті Туміньйона, якого всі знали як п'яницю, рогоносця й розпусника і який нині виявився ще й запеклим святотатцем, здатним усе зневажити і кинути виклик небу й землі. У побожному перестраху вірні чекають, що от-от з громовим гуркотом зіткнуться всі світила небесні й вогняним дощем сипнуть на Клошмерль, цю новітню гоморру, яка привернула до себе погляд каральних сил небесних, де руда Жюді, ця справжня підстілка для кнурів, безсоромно послуговувалась своїми принадами, де Туміньйон та й чимало інших провадили торг з огидними демонами, що кишать зміїними гніздами у диявола в череві. Настали хвилі несказанного жаху, від якого верещать побожні жінки, щільно притискуючи До пласких грудей зашкарублі від поту накидки, і "діти Марії", оці дівчатка-недоторки, на якпх немовби напали хтиві ґвалтівники із самого пекла і які вже відчувають їхні пекучі й непристойні дотики до свого тремтячого тіла.