Клошмерль - Сторінка 32

Але Альфонсипа де Куртебіш — то була зовсім інша річ. Прибуття архіепіскопа і то не справило б па Оно-рину більшого враження.

— То це-, ви, пані баронесо? — промовила вона.— Господи, аж не віриться!

— Поносе удома? — спитала баронеса тоном, яким звичайно вимовляла "служник".

— Аякже, вдома, пані баронесо! Та ви заходьте, я його зараз погукаю. Він дихає повітрям в садку.

Вона провела баронесу, Естеллу та її чоловіка до маленької, темної й затхлої вітальні, куди зроду-віку не заглядало сопце. Всередині все просякло духом тютюну, вина, старого бурлаки й холодного рагу.

— їй-богу,— сказала баронеса, коли служниця вийшла,— ця церковна доброчесність має поганий запах. Що ви на це скажетет Оскаре?

— Авжеж, баронесо, цей аромат чеснот нашого Поносса, я б сказав, дещо демократичний. Еге ж, демократичний, народний. Але ж наш кюре щонайбільше спілкується з простолюдом, і їх, безперечно, дуже б здивувало, якби /їхній пастор пахнув трояндою. У нашу добу еліти

£ 2—і 599

161

полетіли до дідька, баронесо. Нас кидає в розбурханому океані занепаду. Але все-таки я вірю, що в нашого Поносса прекрасна душа, я б сказав, не зважаючи— на брак приємного запаху, баронесо. Треба, якщо я маю право так висловитись, нюхати на манір бідаків, не бентежачись запахом. Так мені казав у дні мої шаленої молодості мій приятель віконт де Кастельсоваж...

— Оскаре,— урвала його баронеса,— ви мені вже сто разів повторювали те, що вам казав у дні вашої шаленої молодості отой віконт де Кастельсоваж, який на мене завжди справляв враження несосвітенного дурня!

— Звнчайпо, баронесо.

— А Поносе іщо один такий самий!

— Справді так, бароносо.

— А ви, Оскаре...

— Що, баронесо?

— ...мій зять, друже мій. І я з цим примирилась. Естел-ла завжди робила самі тільки дурниці!

Естелла де Сен-Шуль зробила слабку спробу втрутитись.

— Але ж, мамо...

— Що, доню моя? Щось ти, я бачу, дуже кисла! Жінка з родини Куртебішів у руках чоловіка повинна виглядати бадьорішою.

У цю мить розчервонілий від надміру недавно спожитих потрав увійшов кюре Поносе, сповнений двоїстим почуттям послужливості й неспокою.

— Папі баронесо,— почав він,— для мене це велика честь...

Але баронеса но мала ніякого пастрою вислуховувати ці заяложені чемності.

— Тільки без свяченої води, Поноссе! — відказала вона.— Сідайте й відповідайте на мої запитання. Чи ж я не опікунка "дітей Марії"?

— Авжеж, так, пані баронесо.

— Чи я не перша добродійниця парафії?

— Поза всяким сумнівом, пані баронесо!

— Скажіть, Поноссе, чи я не баронеса Альфонсина де Куртебіш, уроджена д'Ейшодаль д'Азеп?

— Так, пані баронесо! з жахом відповів Поносе.

— То ви згодні, добрий друже мій, визнавати права походження, а чи, може, увійшли в спілку з голодранцями? Чи, може, ви, Поноссе, один з отих попів із кабаре, які твердять, що вносять в релігію нові тенденції?.. Пояс-

ніть йому, Оскаре, бо я нічого не тямлю, в вашій політичній тарабарщині. і

— Безперечно, баронесо, ви м ете на увазі це нове демагогічне й антилегітимістське Християнство, яке лестить масам. Чи не так? Ось на що натякає баронеса, любий мій Поноссе. Вона хоче затаврувати оте втручання в релігію соціально-екстремістських учень, які дають релігії, я б сказав, анархістський і жалюгідний, якобінський і справді блюзнірський поштовх, який, усупереч нашим давнім французьким традиціям, представниками яких ми тут є,— я б сказав, спадковими втаємниченими й богопо-мазаними представниками, любий мій Поноссе,— гадаю так, баронесо? — що простують уперед...

— Годі, Оскаре! Гадаю, ви зрозуміли, Поноссе?

. Тривоги цього нещасливого дня гнітили клошмерль-ського кюре. Йому було визначено йти простими шляхами, де не чигає лукавий. І він у відповідь перелякано пробурмотів, раз по раз супроводжуючи свою мову жестом Dominus vobiscum1:

— На бога, пані баронесо... Моє життя чисте, я не слабую на нечестиву пиху. Я простий священик доброї волі. І я не бачу, чому ви мені приписуєте такі великі провини.

— Як, Поноссе, ви й досі не зрозуміли? Що то за сполох налякав усю долипу? Що то за скандал у вашій церкві? І я маю дізнаватись про ці речі від чужаків? Вашим щонайпершим обов'язком, пане кюре, було прийти й доповісти irfpo-. все власниці клошмерльського замку. Замок і парафія, дворянство й церква повинні йти пліч-о-пліч. Хіба вам це невтямки? Ваша байдужість, пане Поноссе, тільки на руку цьому набродові. Якби я сама про те не потурбувалась, то нічого б і не знала. Чому ви не прийшли?

— Пані баронесо, у мене поганенький велосипед. Та й у мої літа я не можу більше виїжджати нагору. Відмовляють ноги, я засапуюсь.

— Вам, треба було тільки позичити одну з тих тараба-йок на гасі, які видираються всюди, скочити на неї й приїхати. Ви занадто слабкий захисник вашої віри, пане Поноссе,— як це не прикро, але я мушу вам таке казати. Гаразд, то що ви думаєте робити далі?

— Я це ще обміркую, пані баронесо. Я проситиму господа просвітити мене. За останній час прикрих непорозумінь було аж надто...

1 Господь з вами (лат.).

Ф* ' 163

Кюре Поносе глибоко зітхнув і на відчай душі порвався в небезпеку.

— Пані— баронесо, ви ще всього не знаєте. Пам'ятаєте Розу Бівак "із наших "дітей Марії", якій минуло вісімнадцять літ?

— —Чи це не та сором'язлива гладка дурепа, яка співав не так фальшиво, як інші благуваті з притулку?

Кюре Поносе перелякано замахав руками, мовляв, як щирий християнин, він не може погодитись із такими означеннями. Проте словами нічого не заперечив.

— Гаразд,— вела далі баронеса, — то що ж накоїла ця дитина? Можо, їй дано відпущення гріхів без сповіді?

Клошморльський кюро похнюпив голову.

— З ною вчипоно зовсім іншу річ, пані баронесо! Йдеться про зачаття, яке... гм... на жаль, не зовсім законне!

— Що значить цей ваш пафос? Ви, мабуть, маєте на —думці, що вона завагітніла? То'так би й сказали, друже мій. Мовляв, їй зроблено дитину. І мені колись було зроблено, але ж я не вмерла. Естелло, доню моя, підведи голову! Так, це було зроблено вашій шановній матері. Нічого гидкого в цьому немає.

— Мене діймає не стільки сама річ, пані баронесо, як відсутність святого обряду.

— Хай йому грець, я про це й не подумала! Ну, любий мій Поноссе, добре ж вони себе поводять, ваші "діти Марії", що й казати! Не знаю, чого ви їх там вчите на ваших зібранпях...

— О папі бироносо! —промурмотів кюре зовсім зажу-ропий і норолякапий.

Віп дуже боявся казати цю новину опікунці "дітей Марії". Боявся її докорів, а найбільше того, що вона поклопочеться, щоб його звільнено у відставку.

Але баронеса тільки спитала:

— То хто ж отой пройда, що виявився таким незграбою? .

— Ви маєте на увазі, пані баронесо... гм... отого, що...

— Так, Поноссе, так. Та не прибирайте такого соромливого вигляду. Чи відоме ім'я того, хто зірвав цвіт з нашої Рози?

— Це КлЬдіюс Бродекен, пані баронесо.

— А що він зараз поробляє, цей шибайголова?

— Служить у війську. В квітні він приїжджав у відпустку.

— То він одружиться з Розою. А ні — то піде в тюрму або на каторгу. Я повідомлю ролковникові. Може, цей солдафон гадає, що з нашими "дітьми Марії" можна обходитись, як із жінками завойованої країни? До речі, Понос-се, пришлете до мене цю малу Розу Бівак. Треба подбати про неї, щоб вона більше не коїла дурнпць. Пришлете її до мене завтра в замок.

Так уже судилося, що в день святого Рока, стільки разів відзначеного у спокійній пишноті, співзвучній з добродушним гумором клошмерлян і природною доброзичливістю сприятливого для гарних урожаїв краю,— так уже судилося, що цього вельми нещасливого дня провидіння мало відвернутися від свого слуги, абата Поносса, і послати йому несподівані випробування, до яких він відчу— вав таку велику відразу, що завжди всіляко намагався уникати їх, позбавляючи свій сільський католицизм будь-якої войовничості, будь-якого прагнення до марнославної пихи переможця. Абат Поносе не належав до тих недоладних дбайливців, що сіють скрізь ворожнечу й братовбивчі зерна сектантства: такі вчинки приносять більше лиха, ніж добра. Він повсякчас покладав надію не так на жорстокість меча й вогню, як на примирливе й жалісливе серце. Чи знає хто тягар гідної осуду гордості, що штовхає на честолюбне геройство, що під'юджує безжальну віру темних апостолів — споруджувачів автодафе?

Тремтячи перед баронесою, кюре Поносе запально звертався до неба з плутаними благаннями. їх можна було б подати так: "Господи, пощади мене, відверни від мене ті нещастя, що їх ти бережеш для своїх улюблених учнів. Господи, забудь про мене. Якщо ти зволиш якогось дня посадовити мене по свою праву руч, я згоден, щоб.це було на найостаннішому тлісці, і там я сидітиму з усім смиренням. Господи, я всього тільки бідний кюре Поносе, який не відає, що таке помста. Я проповідую, як можу, твоє царство справедливості добрим клошмерльським виноробам, щодень покріплюючи свої слабкі сили божолейським вином. Вопит уіпит ІоеШісаі..1 Адже ТИ, ГОСПОДИ, що подарував Ноєві перші рослини, це дозволив! Господи, у мене нежить, погане травлення, але ти й сам знаєш усі фізичні вади, що зволив на мене наслати. Я вже не той молодий войовничий вікарій. Господи, заспокой пані баро-несу де Куртебіш!"

1 Добре вино звеселяв (лат.).

Проте нещастя абата Поносса на цьому не скінчилися. Цей день мав стати для нього незвичайним в усіх відношеннях. Вдруге в мирну полуденну годину в двері церковного будинку несамовито постукано. Зачулось човгання Онорини, яка пішла відчиняти, і коридор наповнився дуже гучним голосом, що було незвичним у цій оселі, де, як правило, чувся тільки покаянний шепіт. На порозі салону виросла несамовита постать Тафарделя, переповненого гострих сентенцій; ,він тримав у руках аркуші, щойно списані першими палкими висловами республіканського обурення.

Вчитель не зняв своєї знаменитої панами, твердо вирішивши не здаватись перед фанатизмом та неуцтвом. Однак, забачивши баронесу, він позадкував. І був би втік, злякавшись її несподіваної присутності, якби ця втеча обходила тільки його. Але відступ Тафарделя розцінили б як поразку великої партії, самовідданим представником якої він є. Тут уже стикалися не просто люди, а політичні принципи. Тафардель один уособлював революцію та її визвольну програму. Представник барикад і свободи привселюдно йшов бити служителя інквізиції, облудної смиренності й удаваного мучеництва на його ж таки території.