Клошмерль - Сторінка 45

Бо саме під час чергової відсутності папі Ліоше він одержав інструкції Птібідуа, які міністр підписав, не читаючи. Вони загнали Ліоше в глухий кут. Він передчував, що ця справа може мати неприємне ускладнення, а найменше таке ускладнення зашкодить інтригам його дружини. Послати до Клошмерля загін жандармерії означало привернути загальну увагу до цього закутня Божоле, викликати коментарі у пресі. Але якесь рішення треба було приймати, і це його жахало. Він безперестану думав про наступні вибори й намагався нікого не розгнівати. "Якби ж то знаття, де впадеш!" — стогнав цей хиткий чоловічок. "Партія при владі,— казав він,— завжди викликає невдоволення виборців. Наступного разу у нас, мабуть, теж зміниться громадська думка". Отож він не хотів виразно ставати ні на чий бік. Його нерішуча діяльність зводилась до того,, що він примиряв протилежності, а отже, викликав певне невдоволення в усіх.

Префект довго,думав і кінець кінцем нібито знайшов одне з тих безсторонніх рішень, які він завжди приймав. Замість посилати до Клошмерля контингент жандармерії, чи не краще відрядити туди регулярні частини просто під виглядом маневрів? Так і порядок буде відновлено, і громадської думки не потривожено.

По тверезих роздумах така ухвала видалась йому дуже вдалою. Він викликав машину й наказав їхати до військового коменданта.

Комепдант, генерал де Лафланель, походив із знаменитого роду. В XVII сторіччі одному з Лафланелів було дору— . чено стояти з ватою біля Людовіка XIV, коли король слабував на розлад шлунка, що зле впливало і на його настрій, і'на державні справи. Дворянин, приставлений ходити біля найсвітлішого затилля, так делікатно виконував свою роботу, аж якось монарх,— з тією високою гідністю, за яку він заслужив у історії ім'я "Великий",— не втримавшись, сказав йому: "Добрий мій друже, як же ви мене гарно підтираєте!" "Бо це, сір,— відповів той пад звичай винахідливо,— не вата, а фланель!" Мадам де Моптеспан, яка. теж була в будуарі, виставивши груди для втіхи свого коханця, дуже засміялася з цього дотепу, який, пішовши по Версалю, вкрив великою славою Лафлапелів,— такою славою, яка не припадала пилом до самого повалення старого режиму. Революція, що не мала милосердя і до най-г шанованіших традицій, обійшлася і з цією так само не-" щадно. Але самі де Лафланелі з гордістю передавали від батька до сина культ вірнопідданства, який взяв початок ще за. королів. Трошки цієї гордості припало й комендантові.

Генерал де Лафланель був чоловік добромиспий —— звичайне явище серед генералів, " що командували па війні й наказали повбивати багато людей, які, цього це відаючи, завдяки переконанням свого командира дивізії, повмирали дуже по-християнському. "Non nobis sed tibi gloria, Domine" l. Ця велична дурість — велична в час,.коли з'явилася,— яка прославляла не що інше, як провал французького наступу, і яку необачно, майже по-блюзнірському, дописав до повідомлення від 18 вересня 1915 року цей самий генерал, що спосторігав війііу через пижній кінець перископа — необхідний відступ до розсудливості — мав товстий бетон над головою для підкріплення цієї розсудливості,— ця пам'ятна дурість цілком пояснювала його спокій при вигляді фронтових кладовищ, які він так щедро постачав. Генерал де Лафланель просто вважав себе славним знаряддям у господніх руках і вітав ' господа з таким вдалим вибором. Бувши добромисним, генерал думав, що війна загалом гарна річ, яка навчав цивільних цінувати життя, що армія — це найкращий заклад у світі і що немає людей, які.за розумовими здібностями перевищували б генералів. Думаючи так, він не відчував потреби думати більше й старанно від цього утримувався. Хоч узагалі це був досить справний генерал, якби він тільки не вигукував часто й знов-таки добромиснск "Чорт забирай!" та ще "Скроньоньо!" — вираз, що його значення вже ніхто не знає.

Вислухавши префекта, генерал хвацько заявив йому, що в даному разі озпачало програму дій:

— Я їм усім дам бобу, сто тисяч мільярдів!

Всім, тобто клошмерлянам — винуватцям розрухів. А задля повноти інформації, як генерал вельми християнський і прагнучи прислужитися добрій справі, де Лафланель подався до архієпіскопату. Монсеньйор де Джакконе тонко його ознайомив з клошмерльськими справами, ба; мабуть, дуже тонко, і це була помилка, бо генерал зрозу

1 Не нам, а тобі слива, господи (лат.).

Ці + 8 2-і 500 '

мів усе навиворіт. Але не можна вимагати від такого собі Еммануеля де Джакконе, щоб не був завжди тонким, ані від такого собі де Лафланеля, щоб став тонким відразу. Люди такі', які вони є, раз і назавжди. Сам бувши тонким, архієпіскоп не сумнівався, що його, зрозуміють, а генерал, не мавши тонкого розуму, не сумнівався, як не сумнівався ніколи, що розуміє все досконало й завжди приймає чудові рішення, розумні й доречні. Зауважмо мимохідь одну суперечність. Схильний швидше до скептицизму, монсеньйор де Джакконе надміру довіряв людям, а генерал, завжди оптимістично настроєний (якщо він зміг, не моргнувши оком і не взявши під сумнів своєї доблесті, послати на марну смерть відразу десять тисяч чоловік), не довіряв їм ніколи. Тим-то ці два чоловіки оцінювали один одного кожен по собі.

По цьому візитові комендант викликав свого помічника, генерала кінноти де Арнуа д'Аріделя. Він. йому виклав становище по-своему й резюмував свої інструкції такими словами:

— Дати всім бобу, сто тисяч мільярдів! Дійте по інстанціях! І тільки так!

Ми ще побачимо, як діє цей точний механізм, що зветься інстанціями. Генерал де Арнуа д'Арідель, як і комендант, був прихильний до інтересів церкви. І він сказав собі, що треба діяти круто й не гаючись. Генерал послав по полковника Туффа, що командував колоніальним полком. Він ознайомив полковника з клошмерльського справою й закінчив такими словами: "*

— Більше твердості. І дійте негайно.

В полку, яким командував Туфф, особливо вирізнявся своєю рішучістю один' командир батальйону, майор Біс-корн. Полковник виклав йому обстановку й сказав:

— Нам потрібен одчайдух. —Чи знайдеться такий серед ваших офіцерів?

— У мене є Тардіво,— не вагаючись, відповів майор,

— Хай буде Тардіво. Негайно давайте необхідні розпорядження.

Як і всі енергійні й рішучі люди, майор Біскорн не став заглиблюватись у деталі. Вказівки його капітанові Тардіво були коррткі й ясні: .

— Подастеся до селюків у глухомань: є такий Клошмерль, знайдете на карті. Йдеться про гризню за нужник,

кюре, баронесу, вибиті шибки, зграю телепнів і ще казна-що. Сам дідько нічого не второпав в цій історії! Одне слово, з'ясуєте на місці, в чому там притичина. Відновите лад, і то негайно. Порекомендую вам одпо: підтримуйте більше кюре. Такі накази начальства. Вам, мабуть, на це начхати? Мені теж. Зрозуміло?

— Зрозуміло, мій майоре, — відповів Тардіво.

— Нуднувато, мабуть, буде в Клошморлі?

— Так, мій майоре.

— Отже, дійте на свій розсуд. Щоб усе було як годиться.

— Слухаюсь, мій майоре.

Капітан віддав честь і обернувся йти. Майор, якого трохи гризло сумління, затримав його, щоб дати ще деякі настанови.

— Тільки дивіться — не дурійте там зі своїми хлопцями!

Отак капітан Тардіво одержав бойове завдання.

Тардіво, що дослужився до звання капітана, був характерною постаттю у війську, Цікаво простежити в основних рисах його кар'єру,

1914 року він служив понадстроково при військовій комендатурі в Бліді у званні сержанта, пройнятий честолюбним, бажанням дослужитись до старшого унтер-офіцера, а тоді піти у відставку і знайти собі пристойну й легку рдботу, скажімо, наглядача в тюрмі. Демонстративне неробство, на його думку, гідно б завершило життя доблесного вояка. Думаючи про такий заслужений вінець, він уявляв, як сидить на стільці під величезним порталом, сам у темній, готь обвішаній колоніальними медалями, уніформі, і цілісіпькі дні покурює сигарети та розглядав Перехожих суворим поглядом, виробленим довгою службою при гауптвахті, а свій пост покидає тільки для того, щоб піти заспокоїти спЬагу Дд невеличкої кав'ярні по сусідству, де чарує завсідників барвистими розповідями про свої славні кампанії. Дві-трй привітні покоївки, звісно, не залишаються байдужі до таких подвигів, І, зрештою, як чоловік, що мав коханок на всіх широтах, він підморгує гарпепьким дівчаткам, може, трохи й зухвало, але даючи їм наздогад про свої наміри, бо це ж найголовніше. А віп на людях добре розумівся і добре вмів

1!г + 8*

231

вибирати підхожих для себе жінок. Поводився з цими об'єктами своєї втіхи він досить нецеремонно і часом навіть приймав від них подарунки, якими вони вшановували його силу, утверджувану, між іншим, і кулаками, коли цей добродій напивався абсенту. Щаблі соціальної вартості розмаїті до нескінченності, і проміжки між ними всюди-однакові. В цивільному житті Тардіво вважався б довершеним пройдою. В африканській армії це був відмінний унтер-офіцер.

Щоб напевно дослужитися до своєї честолюбної мрії — старшого унтера, сержант Тардіво у дворі казарми силкувався виявити себе якомога запопадливішим, послуговуючись переважно горлянкою. Насправді він поводив себе так не тому, що це йому страшенно подобалось чи то через лиху вдачу. Він просто знав, що дерти горлянку на службі в армії треба, бо інакше не привернеш до себе уваги начальства й не заслужиш похвали. В казармі, де всі горлали з ранку й до вечора, від вищих і до нижчих чинів, задля того, щоб тебе добре помітили, треба було горлати дужче за інших. Бувши вельми спостережливим, Тардіво відразу це зрозумів, як зрозумів і таке: чин, який не карає, однаково, що жандарм, який не пише протоколів,— такого запідозрять" у слабовільності й службовому недбальстві. Вищі чини жандармерії та армії приймають рішення, виходячи з твердої певності, що геть усі цивільні — злочинці, а геть усі солдати — ледарі. Як це не парадоксально, але переконання, що армія, з одного боку, і цивільне суспільство — з другого, складаються майже виключно з негідників, якраз і надає армії сили, а суспільство робить міцним. Армія і суспільство, щоб установлювати тверду дисципліну, кожне повинно мати велику, основну й легку для зрозуміння засаду. В ім'я цієї засади, яку він охоче визнав, сержант Тардіво дозволяв лейтенантові трактувати себе як дурня, знаючи,— що він, у свою чергу, може безкарно трактувати як дурнів усіх, хто нижче від унтер-офіцера.