Кохання під час холери - Сторінка 30

Та запросила гостю до зали.

Той візит тривав недовго і закінчився цілковитою невдачею. Не марнуючи часу на передмову, сестра Франка де ла Люс запропонувала Ферміні Дасі почесне поновлення в колежі. Причина, за якою її виключили, буде стерта не тільки в документах, а й у пам'яті громади, і це дозволить їй закінчити курс і здобути диплом бакалавра наук. Ферміна Даса, вкрай здивована, запитала, в чім причина такої раптової переміни.

— Це прохання людини, якій ми не можемо відмовити. То чоловік вельми достойний, і він прагне зробити тебе щасливою, — відповіла черниця. — Знаєш, про кого я кажу?

Ферміна Даса відразу все зрозуміла. Вона запитала в себе, яке право мала виступати в ролі посланниці кохання жінка, що знівечила їй життя за невинний лист, але висловити цю думку вголос не зважилася. Натомість відповіла, що так, вона знає, про кого йдеться, і так само знає, що він не має жодного права втручатись у її життя.

— Він просить тільки одного: щоб ти дозволила йому поговорити з тобою, — сказала черниця. — Твій батько, я певна, заперечувати не стане.

Ферміна Даса ще дужче розлютилася на думку, що її батько — співучасник цього візиту.

— Ми вже бачилися аж двічі, коли я хворіла, — відповіла вона. — А зараз у цьому нема потреби.

— Для всякої жінки з клепкою в голові цей чоловік видався б дарунком провидіння, — сказала черниця.

І заговорила про його чесноти, про те, який він побожний і як самовіддано служить справі зцілення недужих. Під час цієї промови вона дістала з рукава золоті чотки з Христом, вирізьбленим на слоновій кості, і помахала ними перед очима у Ферміни Даси. То була сімейна реліквія, давністю понад сто років, виготовлена золотих справ майстром із Сієни й освячена папою Климентом Четвертим.

— Вони твої, — сказала черниця.

Ферміна Даса відчула, як уся кров шугнула їй до голови, і тоді зважилася:

— Не розумію, як ви могли взятися за таке доручення, — сказала вона. — Адже, по-вашому, кохання — гріх.

Сестра Франка де ла Люс вдала, ніби пустила це зауваження повз вуха, але очі в неї гостро зблиснули. Вона й далі махала чотками перед очима в Ферміни Даси.

— Тобі краще порозумітися зі мною, — промовила вона. — Бо після мене може прийти сеньйор архієпископ, і з ним буде зовсім інша розмова.

— Нехай приходить, — сказала Ферміна Даса.

Сестра Франка де ла Люс сховала золоті чотки в рукав. Потім дістала з другого рукава вже не раз використаного, зіжмаканого носовичка, затисла його в кулаці й подивилася на Ферміну Дасу зверхнім поглядом, співчутливо усміхаючись.

— Сердешна дочко моя, — зітхнула вона з жалістю, — ти досі думаєш про того чоловіка.

Ферміна Даса проковтнула образу, пильно втупившись у черницю. Вона дивилась їй просто у вічі некліпним поглядом, нічого не кажучи і граючи жовнами, аж поки з невимовною втіхою побачила, як чоловічі зіниці гості заволоклися слізьми. Сестра Франка де ла Люс утерла очі зібганою хустинкою і звелася на ноги.

— Правду казав твій батько, що ти вперта, як ослиця, — сказала вона.

Архієпископ не з'явився. Отож облога на цьому, мабуть, би й закінчилася, якби не приїхала провести з кузиною різдвяні свята Ільдебранда Санчес, після чого життя для обох дівчат круто змінилося. Лоренсо й Ферміна зустріли її о п'ятій ранку, коли причалила шхуна з Ріоачі, в натовпі пасажирів, ледь живих після морської хитавиці, але Ільдебранда зійшла на берег, сяючи усмішкою, дуже жіночна, тільки вкрай збуджена після поганої ночі на морі. Вона була обвішана кошиками з живими індиками і привезла всіх фруктів, що достигали в їхніх родючих садах, щоб усім було чого їсти протягом її гостин. Лісімако Санчес, батько Ільдебранди, запитував через дочку, чи їм не потрібні музики на великодні свята, бо він має у своєму розпорядженні найкращих, і обіцяв згодом надіслати цілий вантаж вогнів для феєрверку. Крім того, він повідомляв, що не зможе приїхати по дочку раніше березня, отож двоє дівчат матимуть удосталь часу, щоб пожити разом.

Це щасливе життя почалося для обох кузин із першого ж таки дня. Насамперед вони помилися вдвох у басейні, роздягнувшись до голого тіла й поливаючи одна одну водою. Вони намилювали одна одну, шукали одна в одної гнид, порівнювали, у кого ширші стегна, у кого більші й тугіші дівочі перса; кожна ніби бачила себе в дзеркалі другої, увіч переконавшися, як невблаганно повівся з ними час, відколи вони востаннє бачили одна одну голими. Ільдебранда була велика й дебела, із золотавою шкірою, але волосинки на її тілі були такі, як у мулатки, коротенькі і скручені, мов тонесенький дріт. Ферміна, навпаки, мала тіло бліде, з довгими плавними лініями, із світлою шкірою, з гладеньким волоссячком. Гала Пласідія розпорядилася, щоб їм поставили у спальню два однакові ліжка, але іноді вони лягали вдвох у одне і, погасивши світло, розмовляли до самого ранку. Нишком курили довгі й тонкі сигари, що їх Ільдебранда привезла схованими в чохлі баула, а потім мусили палити аркуші вірменського паперу, щоб очистити спальню від смороду, густого, як у собачій халабуді. Уперше Ферміна Даса приохотилася до цієї розваги ще у Вальєдупарі, а потім робила те саме й у Фонсеці, й у Ріоачі, де кузини замикались у кімнаті аж до десятої ранку, розмовляючи про чоловіків та потай курячи. Вона навчилася курити сигару навпаки, із запаленим кінцем у роті, як мали звичай курити чоловіки ночами на війні, щоб їх не викрив вогник цигарки. Але на самоті вона досі не курила ніколи. Та після того як Ільдебранда пожила в їхньому домі, Ферміна Даса почала палити щовечора, перед тим як заснути, і відтоді приохотилась до куріння, хоча завжди робила це потай, ховаючись навіть від чоловіка та своїх дітей, і не тільки тому, що для жінки вважалося непристойним палити на людях, а й через те, що таємничість додавала втіхи.

Ільдебранду теж батьки відправили в подорож силоміць, щоб віддалити дочку від її неможливого кохання, хоча запевняли, нібито посилають її для того, щоб вона допомогла Ферміні вибрати собі добру партію. Ільдебранда погодилася на це в надії посміятись над забуттям, як свого часу кузина, і домовилася з фонсекським телеграфістом, щоб він передавав її послання в якнайсуворішій таємниці. Тому таким гірким було її розчарування, коли вона довідалася, що Ферміна Даса відштовхнула Флорентіно Арісу. Крім того, Ільдебранда мала універсальне уявлення про кохання і вважала: усе, що відбувається з одним закоханим, позначається на всіх закоханих у цілому світі. А втім, свого задуму вона не зреклася. Із зухвалістю, яка сповнила Ферміну Дасу невдаваним жахом, вона сама-одна пішла до телеграфної контори з метою здобути прихильність Флорентіно Аріси.

Ільдебранда не впізнала його, бо він не мав жодної риси з того образу, який сформувався в її уяві з розповідей Ферміни Даси. З першого погляду їй видалося неймовірним, щоб кузина була мало не збожеволіла через цього майже невидимого службовця, схожого на побитого собаку, чиє вбрання рабина, відлученого від синагоги, та врочисті манери не могли зворушити жодного жіночого серця. Але незабаром вона змінила свою першу думку, бо Флорентіно Аріса відразу взявся допомогти їй у її незвичайному проханні, навіть не знаючи, хто вона така; про це він ніколи й не довідався. Ніхто не зрозумів би її краще, ніж він, хоча він не став запитувати ні як її звуть, ні де вона мешкає. Його рішення було дуже просте: вона приходитиме в середу пополудні до телеграфної контори, і він віддаватиме відповіді на її телеграми їй у руки, от і все. Та коли він прочитав послання, яке написала Ільдебранда, то запитав, чи згодна вона на невеличку поправку, і вона ствердно кивнула. Спочатку Флорентіно Аріса зробив кілька виправлень між рядками, потім дещо викреслив, дещо дописав, поки там не лишилося жодного вільного місця, а тоді він порвав аркуш і написав цілком новий текст, який здався Ільдебранді навдивовижу ніжним та зворушливим. Вийшовши з телеграфної контори, добра дівчина ледве стримувала сльози.

— Він сумний і негарний, — сказала вона Ферміні Дасі. — Але він весь — кохання.

Що найдужче впало у вічі Ільдебранді — то це самотність кузини. "Ти схожа на двадцятирічну вдову", — сказала вона їй. Звикши до родини численної й розкиданої, живучи в домах, де ніхто ніколи точно не Знав, ні скільки людей там мешкають, ні скільки сьогодні сядуть за обідній стіл, Ільдебранда не могла собі уявити, як то дівчина її віку може замкнутися в приватному житті, наче в монастирі. Але так воно й було: від тієї хвилини як Ферміна Даса вставала з постелі о шостій ранку й аж поки гасила свічку в спальні, вона тільки те й робила, що марнувала час. Життя нав'язували їй іззовні. Спочатку, десь із останніми півнями, її будив рознощик молока, грюкаючи молотком у двері. Потім давала про себе знати торговка рибою, з ящиком, де на підстилці з водоростей лежали сонні парги та розкішні паленкери, обкладені зеленню з Марія-ла-Баха та плодами із Сан-Хасінто. А потім, протягом дня, хто тільки не стукав у двері з вулиці: жебраки, продавщиці лотерейних квитків, сестри-жалібниці, гострильник ножів із сопілкою, скупник порожніх пляшок, скупник зламаних золотих виробів, скупник старих газет, облудні циганки, що пропонували провістити долю на картах, по звивинах на долоні, на кавовій гущі, на поверхні налитої в таз води. Гала Пласідія цілий тиждень тільки те й робила, що відчиняла та зачиняла вхідні двері, знову й знову повторюючи: ні, нам не треба, приходьте іншого разу, — або, втративши терпець, кричала з балкона: мовляв, не набридайте більше, нехай вам грець, ми вже купили усе, що нам треба! Гала Пласідія замінила тітку Есколастіку, виявивши при цьому стільки запопадливості й почуття такту, що Ферміна часом ототожнювала її з тіткою і навіть полюбила не менше. У неї були звички рабині. Як тільки випадала вільна хвилина, вона йшла до робочої кімнати і починала прасувати білизну, поки вона не ставала бездоганною, а тоді складала її до шаф, із квітами лаванди, причому прасувала вона й акуратно згортала не тільки той одяг, який щойно випрала, а й довго не ношений, якщо від лежання він утрачав блиск. Так само дбайливо доглядала вона гардероб Ферміни Санчес, матері Ферміни Даси, яка померла чотирнадцять років тому.