Коли я знову стану маленьким - Сторінка 4

Хлопчина трохи підняв ногу й ніби висить у повітрі. А решта навколо стоять, голови похнюпили, нічого не говорять — бояться.

Це посередині.

На картині праворуч я намалював урок — як учитель б'є учня лінійкою по руках. Сміється один лише підлабузник з першої парти, а іншим шкода.

На картині ліворуч — шмагають справжньою лозиною. Хлопець лежить на лаві, сторож тримає його за ноги. А вчитель каліграфії з борідкою підняв угору руку, в руці — лозина.

Отака похмура картина, наче все це в тюрмі. Я навмисне дав темне тло.

Згори я надписав: "Триптих, стара школа".

Коли мені було вісім років, я ходив до цієї школи. Це була моя перша початкова школа, називалась вона підготовча.

Пригадую, одного хлопчика відшмагали. Бив його вчитель каліграфії. Не знаю тільки, чи вчителя звали Кох, а учня Новацький, чи учня Кох, а вчителя Новацький.

Страшенно я тоді боявся. Мені здавалося, що, коли скінчать його бити, схоплять мене. І нестерпно соромно було, бо його били по голому тілу, спустивши штани. І це — при всьому класі, на уроці каліграфії.

Гидко мені потім було дивитись і на хлопця, і на вчителя. І коли хтось гнівався чи гримав, мені здавалося, що зараз почнеться екзекуція.

Той Кох чи Новацький був хлопцем непорядним. Одного разу вій чергував і, замість намочити ганчірку під краном, взяв і напудив на неї. А тоді ще й хвалився, усім розповідав про це.

Учитель зайшов, звелів витерти брудну дошку. Ніхто не захотів. То він розізлився і сам узяв ганчірку. Вже не пам'ятаю, чи сміятись усі почали, чи як, досить того, що йому все розповіли. За це винуватець і дістав лозини.

Я був тоді зовсім маленький і ходив до тієї школи недовго. Але я бачу все так ясно, ніби це було вчора. І відчуваю все так само.

І ось я малюю. Олівець так і бігає по паперу. Мені навіть дивно.

Голівки в учнів виходять маленькі, проте я стараюсь, щоб усі вони були різні й кожне обличчя мало свій вираз. І щоб усі учні були в різних позах: один сперся на лікоть, другий трохи підвівся. Себе я теж намалював, тільки не в першому ряду.

Малюю, а вуха в мене так і горять: жарко, і ніби когось наздоганяю.

Це я малював з натхненням.

Адже я був уже один раз дорослим і знаю, що називається натхненням. У Міцкевича, коли він писав "Імпровізацію", було натхнення. Проповідники теж з натхненням свої проповіді виголошували.

Натхнення — це коли важка робота стає раптом легкою. І тоді дуже приємно малювати, писати, витинати, що-не-будь майструвати. Все тоді виходить, а ти навіть і сам не знаєш, як ти це робиш. Ніби все само собою робиться, ніби хтось за тебе працює, а ти тільки спостерігаєш. А коли скінчиш, дивуєшся — немовби це не твоя робота. І стомився, і задоволений, що так добре вийшло.

Коли приходить натхнення, то не помічаєш навіть, що діється довкола.

По-моєму, діти часто працюють з натхненням, тільки їм заважають.

Приміром, розповідаєш що-небудь, або читаєш, або пишеш. І виходить добре. Чи зразу розв'язав задачу. Навіть може вийти якась помилка, та все-одно це не помилка або помилка дуже маленька. А тут раптом перервуть, примусять виправити, повторити, щось іще додадуть, розтлумачать. І вмить усе пропало. Ти злишся, тобі вже й продовжувати не хочеться, і нічого не виходить.

Натхнення — це ніби розмова людини з богом. І ніхто не має права втручатися. Тому що в цей час вона має бути сама, нічого не бачити, не чути.

Так було й зі мною. Вчителька стоїть біля моєї парти іі дивиться, як я малюю, а я й не помічаю. Знай собі малюю. Тут рисочку додам, там цяточку, і виходить усе краще й краще.

Вчителька, мабуть, довго так стояла, тільки я цього не

знав.

А я подивлюся здаля на малюнок і знову щось підправлю, та все обережніше. Бо якщо надто багато підправляти, можна все зіпсувати. Я стомився. І раптом відчув, що на мене дивляться. Підняв голову, а вчителька усміхнулась і погладила мене по щоці.

Я не люблю, коли мене хтось гладить чи доторкається. Але рука у вчительки була прохолодна і м'яка. І я теж усміхнувся.

Вчителька питає:

— Звідки ти знаєш, що це триптих?

— Знаю, я на картині бачив, на листівці, в костьолі.

Я збиваюсь і червонію чимраз більше. А вчителька питає:

— Можна? ,

Я подаю їй зошит і кажу:

— Прошу.

Вчителька оглядає мої давні малюнки і цей, останній. А Вишневський зіскочив зі своєї нарти і теж носа суне, каже:

— Триптих.

Я злякався, що вчителька почне мій малюнок хвалити і всім показувати. Невже вона не розуміє, що серед стількох дітей завжди знайдеться один заздрісник чи якийсь блазень, який буде потім чіплятись і висміювати? І вчителька, видно, зрозуміла це, тому що звеліла Вишневсько-му сісти на місце, а мені сказала тільки:

— Ну, тепер відпочинь.

Закрила зошит і обережно поклала переді мною на парту.

Обережно, акуратно.

Я тієї ж миті подумав, що якби я знову став учителем, то не кидав би зошити на парту, коли неправильно написано, не перекреслював би жирною рискою, що аж чорнило бризкає. Я клав би їх так само обережно, акуратно, як ця вчителька.

Відпочивав я недовго: урок скінчився. Мені треба йти в учительську. Але в дверях учительської стоїть директор, і я зупинився. І вчителька поруч стоїть. Хтозна, що мені казати. І сторож підходить...

Я вже двічі починав: "Будь ласка, пане директор...", але знаю, що директор не чує, бо я промовив тихо. Страх як неприємно, коли тобі треба щось сказати, а почати соромно.

Вони розмовляють про якісь там свої справи, а я навіть нічого не чую. Нараз директор звертається до менеї

— Іди в шостий клас і подивися, чи там глобус. Та мерщій, кулею!

І тільки він глянув н.а мене, як, видно, все пригадав, бо сказав:

— Та дивись. Не налети на когось по дорозі!

Прибіг я в шостий клас, а діти мені кричать:

— Гей, вимітайся, чого приліз?

— Глобус у вас?

— Ти ба, чого захотів!

І виштовхують. Я поспішаю, а вони ще штовхаються. Я вирвався і кажу:

— Директор питає.

А один не розчув і репетує:

— Ти ще тут? Забирайся, щеня, поки ціллйі

Я не знав, що робити. Знову кричу:

— Директор!

—• Що — директор?..

— Питає, чи глобус у вас?

— Нічого у нас немає, ясно?

Ляснув мене рукою по голові й грюкнув дверима перед самим носом.

Я вертаюсь до вчительської, а що казати, не знаю.

— Вони сказали, що нема.

На щастя, один учень саме несе глобус. І сердиться, що знову поламають. Порозумітися з директором немає ніякої змоги, а відкладати не хочеться. І я у відчаї потягнув за рукав учительку. Не потягнув, а ледь тільки доторкнувся і кажу тихенько:

— Пані вчителько...

Вона почула. Відійшла зі мною вбік, нагнулася:

— Ти чого?

І тут я сказав зовсім тихо:

— Попросіть, будь ласка, директора, щоб він маму не викликав.

Так тихо сказав, ніби на вухо. Незручно бути маленьким. Весь час треба задирати голову... Все відбувається десь нагорі, над тобою. І відчуваєш себе якимсь розгубленим, кволим, нікчемним. Може, тому ми любимо стояти біля дорослих, коли вони сидять,— так ми бачимо їхні очі.

— Чому директор викликає твою маму?

Мені соромно сказати. Неприємно розповідати таку дурницю. Я опустив голову, а вчителька нагнулася ще нижче.

— Адже якщо я не знаю, я й просити не можу. Ти дуже наколобродив?

Я кажу:

— Ні.

Та я й сам не знаю, чи так це.

— Ну, розкажи.

Можливо, ми тому неохоче розповідаємо про щось дорослим, що вони завжди кудись поспішають. Завжди здається, що все це їх не стосується, що вони просто так скажуть що-небудь, аби відкараскатися, відчепитися швидше. Та й правда, у них свої справи, а в нас — свої. От ми й стараємося завжди розповісти коротко, щоб не забивати їм голову. Ніби наша справа не така вже важлива, нехай тільки скажуть: так чи ні.

— Я біг по коридору. І налетів на директора.

— І вдарив його?

— Ні, тільки рукою вперся йому в черево.

— В живіт,— поправила вчителька.

І усміхнулась.

А за хвилину все вже було залагоджено. Я подумав: "Дякую",— і пішов до класу. Навіть не вклонився. Це, мабуть, було нечемно. Та нехай, дарма. Аби тільки знову сісти за парту, щоб швидше все це скінчилося.

А на останньому уроці вчитель читав про ескімосів. Зима в них триває півроку, а оселі вони будують із снігу. Такі хатини називаються "іглоо". Можна і вогонь всередині розпалювати, але має бути завжди холодно, бо розтане житло.

Коли я був дорослим, я вже знав усе це про ескімосів і, можливо, навіть більше. Та мені якось було не до них. Я навіть жодного разу не подумав про те, чи є вони насправді. Тепер інша річ. Тепер мені їх шкода.

Хоча очі в мене відкриті й дивлюсь я на вчителя, а бачу безкраї крижані поля — тільки лід і сніг. Жодного кущика, жодного деревця. Ні сосни, ні билинки. Нічого. Тільки лід і сніг. Потім настає ніч. Вітер, пітьма, іноді лише північне сяйво. І я відчуваю цей холод і цю нудьгу. Бідолашні ескімоси, холодне в них життя! У нас найбідніший хоч на сонечку може погрітись.

Коли вчитель читав, так тихо було. Лише один раз позаду хтось зашепотів. Учитель навіть і не глянув на нього, але ми озирнулись. Якби й знайшовся друрень, якого б це не обходило, він не насмілився б заважати. Нехай би тільки спробував!

Принишклі діти так і вп'ялися очима в учителя, навіть кліпнути бояться. Мабуть, теж бачать перед собою вічні крижані поля.

Шкода, що географія була не перед уроком малювання. Я б тоді краще намалював. Я намалював би очі дітей.

Правда, коли того учня карали лозиною, діти дивились інакше. Зараз у їхніх очах мрійливий вираз, а тоді був жах.

Я дістаю зошит для малювання, роздивляюся свій триптих і перестаю слухати. Стомився я від переживань за цих нещасних ескімосів.

Добре, що я знову маленький. І добре, що я не ескімос чи китаєць. Скільки дітей страждають на світі. Циганчата, китайці, негри. Дивно влаштовано світ. Отак народишся негром, і потім до смерті ним лишаєшся. А що вдієш?

Раптом у класі зчинився шум. Що таке? Всі кричать, сперечаються. Я не зразу здогадався, про що читав учитель. Мабуть, про те, як полюють на моржів і тюленів.

Усі про щось запитують. Один хоче знати одне, другий — інше. Навіть з-за парт повибігали. Учитель каже, щоб усі сіли, що він через крик нічого не чує і, поки всі не заспокояться, відповідати не буде. А діти не можуть заспокоїтись, бо кожному кортить знати все детально.

— А хліб ескімоси їдять? А чому вони не поїдуть туди, де тепліше? А чи не можна їм збудувати цегляні оселі? А хто дужчий, морж чи лев? А може ескімос замерзнути до смерті, якщо заблукає? А вовки там є? А читати вони вміють? А чи нема серед них людожерів? Чи люблять вони білих? Чи є в них король? Звідки вони беруть цвяхи для санчат?

Один розповідає, як його дідусь одного разу взимку заблукав у полі.