Коли я знову стану маленьким - Сторінка 6

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Полечу, а коли стомлюся, пройдуся пішки. То крила відпочивають, то поги.

Можна було б і з вікна висуватись, і на даху посидіти, і до лісу полетіти на екскурсію. Над містом ми летимо парами, а за містом — усі в різні боки. У лісі можна йти куди хочеш, а збився з дороги — злетів угору й подивився, куди прямувати. Не заблукаєш.

— Правда, Мундеку, добре було б?

— Авжеж, добре.

І очі в людей натренувалися б. І ми говоримо про те, що прилітають же птахи в свої села, на свої старі гнізда. Ні атласів, ні компасів у них немає, але ж знаходять дорогу, незважаючи на моря, гори й річки. Розумні птахи, розумніші від людини. А людина ж над усім панує, всі її слухаються.

— Може, це тому так, що вона вбиває все найкраще, а не тому, що сама найкраща.

Ми задумались, а тут саме проходить повз них якийсь хлопець, здоровий такий лобуряка, і здирає в мене з голови кашкета. В руках у нього палиця, він нею за козирок і підчепив.

Я підскочив до нього:

— Чого лізеш?

— А що я тобі зробив? — відповідає він здивовано.

— Кашкета зірвав.

— Якого кашкета?

Бреше в очі й нахабно сміється.

— Може, не ти зривав?

— Звичайно, ні! Дивись, он у нього твій кашкет.

А Мундек підняв кашкета й чекає, що далі буде.

— Кашкет у нього, а зірвав ти!

— Мотай, шмаркачу! Дуже мені треба твого кашкета зривати! Що, у мене іншого діла немає!

— Видно, немає! Хуліган! Спокійно пройти не дає.

— Гей, ти, тихіше з "хуліганом". А то, дивись, заробиш!

І тицьнув мене своєю палицею просто в підборіддя. Ля — хап цю палицю і зламав.

Він до мене. Я стою.

— Віддай мені паличку або плати.

І нахиляється.

Він вищий за мене, тому я трохи підскочив та й — лусь його кулаком по лобі. Мало кашкета йому не збив.

І ноги на плечі. Мундек за мною.

Ну й чесали ж ми!

"Ось тобі,— думаю,— більше не чіплятимешся, бо й малий теж може дати здачі. Халамиднику!"

Попервах він погнався був за мною, та побачив, що не на такого напав, і відстав.

Ми зупинилися, сміємось.

Хвилину тому я був такий злий, що в мене в очах потемніло. А тепер знову весело. Я зчищаю рукавом грязюку з кашкета.

А Мундек каже:

— Навіщо ти його займав?

— Хто займав, хіба не він?

— Так, але ж він більший за тебе.

— Більший, то, виходить, нехай над людьми знущається?

— А як завтра тебе впізнає й відколошматнть?

— Не впізнає. Чому це він мене впізнає?

Але Мундек має слушність. Тепер я мушу остерігатися.

Ну де це чувано, щоб серед білого дня на людній вулиці кашкети з голови зривати? Якби в дорослого, то тут таке б зчинилося — юрба, поліцейський. А в дитини — хоч би тобі що! Серед дітей теж є хулігани, але нас від них ніхто не захищає, нам ніхто не допомагає — ми самі маємо давати ради.

Стоїмо на розі, і розлучатися шкода. Адже ми говорили про щось дуже важливе, тільки цей тип нам перешкодив. Приємна була дорога: гра, розмова, пригода.

Тепер я йду сам, повільно, і намагаюся весь час ступати на середину кам'яної плити. Неначе в класи граюсь. Це не важко, якщо не треба обминати перехожих, а от зробити крок убік і не наступити на лінію не завжди вдається.

Рахунок до десяти: якщо буде більше, то програв. Один раз не вийшло, два рази, три, чотири... Мені ще треба шість разів, п'ять... Я боюсь, але такий страх у грі приємний.

Всього вісім разів став я на лінію й заходжу у ворота. Тільки ще кицьку шугнув біля крамниці. Кицька у ворота — я за нею. Вона стрибнула вбік і дивиться, кумедно

піднявши лапу.

— Викликали тебе? — питає мама.

— Ні.

Я поцілував їй руку з почуттям. Мама на мене подивилась і по голові погладила.

Я радий, що директор пробачив мене, та ще більше радий тому, що в мене знову є мама.

Дітям здається, що дорослому мама не потрібна, що тільки дитина може бути сиротою. Чим старші люди, тим рідше бувають у них батьки. Але і в дорослого багато таких хвилин, коли йому сумно без матері, без батька, коли йому здається, що тільки батьки могли б його вислухати, порадити, допомогти, а якщо треба, то й пробачити чи пожаліти.. Виходить, і дорослий може почуватися сиротою.

Ну от. Пообідав, а тепер що робити? Піду-но я у двір. Та м Фелек, Міхал, Вацек.

— Давайте гратись у полювання.

Міхал вистругав револьвер, пофарбував чорнилом у чорний колір, понабивав цвяшків. І де він таких цвяшків роз-і добув, із золотими головками, ну, не із золотими, з блискучими, мідними? Міхал назвав його "Переможний револьвер". Він одержав його на полі битви в нагороду за

доблесть. Сам генерал дав за подвиг. Після бою весь полк вишикувався в шеренгу. Грає оркестр, прапори, гримить "ура" — парад, а потім генерал каже:

"Цей револьвер, здобутий моїм прадідом у турків, передавався у спадок від батька до сина. Двісті років пробув він у нашому роду. А тепер, оскільки ти мені врятував життя, нехай він служить тобі".

Так розповідає Міхал.

Один раз сказав, що діло було під Віднем, вдруге — під Цецорою, втретє — під Грюнвальдом. Та це не так важливо. Тепер, коли я знову став дитиною, мені здається, важливіше не те, що людина знає, а те, що вона відчуває.

Коли я був учителем, я думав інакше.

Ну от, значить, Міхал буде мисливцем, Фелек — зайцем, ми з Вацеком — гончаки.

Вирішили це не зразу. Спершу думали гратися в розбійників, а я пропонував в експедицію до ескімосів.

Не часто буває, щоб усі вмить на одному погодились. Іноді комусь узагалі не дуже хочеться гратись, а треба йому поступатись, а то він зовсім роздумає. В ескімосів діти не хочуть, тому що снігу нема, а в розбійників Міхал по згоден.

— Коли ми того разу гралися, ви мені рукав відірвали.

Не відірвали, а просто він був погано пришитий. От питки й лопнули. Бо Міхал був небезпечним розбійником, а ми його тягли з льоху на страту. Міхал пручався і міг утекти, де вже тут було про рукав думати!

Гра в зайця куди спокійніша, і коли вона вдається, то теж може бути дуже цікавою.

Найважливіше — з ким гратись. Є такі відчайдушні, що вже заздалегідь знаєш: усе скінчиться якимсь нещастям. Такий ні з чим не порахується, йому б тільки виграти. Весь час треба пильнувати. Доводиться його приймати, а то він навмисне заважатиме, але наперед ставиш йому умови. А ще неприємно гратись із сварливими: вони тільки що — одно сваряться або ображаються. Хлопці загалом менше ображаються, а от дівчиська... У найцікавішому місці причепляться раптом до якоїсь дрібниці:

— Ну тоді я не граю.

І хоч скільки їм товкмач, що даремно вони так чинять,— нони все своєї. Якщо можна, йдеш на поступки, щоб не кидати гри, але ж це страшенно злить.

Дорослі нічого не розуміють. Скажуть:

— Прийміть його. Чому ви з ним не граєтесь?

Або:

— Годі, награлися.

І сердяться, що ми не слухаємось.

А як тут гратися з якимсь розтелепою, що відразу ж упаде, заплаче й побіжить скаржитись? Або з дурнем, який нічого не розуміє і в найважливішому місці все зіпсує?

І як перервати раптом гру, коли не знаєш, чим вона скінчиться?

Налагодити гру нелегко, і, якщо вона вдалася, шкода Тї псувати.

Ми граємось у полювання.

Заєць покрутився у дворі, але гончаки заходять з обох боків. Заєць — у під'їзд... Я за ним. Стою і принюхуюсь: куди він побіг? Вгору по сходах чи вниз? Мені здається, що в підвалі щось шарудить. Я підкрадаюсь, а там темно.

Заєць майже завжди мчить у підвал: у темряві легше зачаїтись і втекти. І, якщо заєць не любить несподіванок, йому теж у підвалі краще. Туди і йти страшнувато, і на сходах треба пильнувати, щоб на когось не налетіти.

Торік Олек з усього розгону штовхнув на сходах Юзе-кову матір з кошиком вугілля. Я був тоді дорослим і пам'ятаю навіть, як я обурювався, що хлопчаки надто багато собі дозволяють і що сторож не жене їх мітлою з двору. Розбестили хлопців, мешканцям ніякого спокою нема. Щастя ще, що жінка нічого собі не пошкодила, тільки шкіру на нозі зідрала, а могло ж бути й гірше.

Ми завжди неабияк переживаємо через якусь там гулю чи синець, а якщо дитина заб'ється, кажемо:

"Так тобі й треба, більше не воюй".

Ніби дитина не така вразлива чи має іншу, ніж дорослі, шкіру.

1 добре ще, коли тільки висміють, хоча й не прикро: тобі боляче, ти злякався, а вони жартують. А буває, що й нагримають. Знають, що ненавмисне, бо ж кому охота калічитись, а виходить, ніби я це їм на зло роблю.

Тепер, коли я став дитиною, я вже розумію, що коли я — гончак, а в підвалі сховався заєць, та ще й промайне в темряві,— то не можу я спускатися зі східця на східець! Хутчіш — шусть, шусть — через три схіДці, ризикуючи підсковзнутися, загнати скабку об перила, полетіти сторч головою!

Так, я йду на ризик, точніше, зовсім не розмірковую: я повинен його спіймати. І справжній гончак теж мчить щодуху й налітає іноді на дерево. А в собаки ж чотири ноги, а в мене тільки дві.

Я — собака, я гавкаю, скімлю, якщо загубив слід. Коли

я був дорослим, я говорив басом і не міг уже ні гавкати, пі кукурікати, як півень, чи кудкудакати, як курка. Тепер до мене знову вернувся дзвінкий дитячий голос — я гавкаю, як і колись.

Я стою причаївшись і чекаю. А потім — у підвал! Вадек за мною. А тут раптом у нас над головою шугає заєць — з пагорка у двір.

Я гавкнув з розчарування — і за ним!

Ми вмовлялися на вулицю не вибігати, але в дворі тісно.

Заєць оббіг його кілька разів, а тут і гончаки наздоганяють, і мисливець збоку заходить. Заєць у ворота.

— Не можна!

От і поговори тут із зайцем, коли він свою шкуру рятує, що можна, чого ні! йому життя дорожче. І ми, щоб не переривати гри, йдемо на поступки.

Перед грою завжди вмовляються, що можна, чого ні, але в хвилину небезпеки не до правил.

Якщо ми стомились, або гра не клеїться, чи хтось уже зовсім нічого знати не хоче — гра припиняється, і починається сварка.

Не сварка, а так тільки, суперечка, щоб відпочити трохи чи щось змінити в грі. Одного вилучимо, іншого приймемо, собака стає зайцем, або зовсім іншу гру вигадаємо.

Тому й приємніше гратися самим, без дорослих. Дорослому заздалегідь відомо, як усе має бути, він сам вирішує, кому що робити, квапить усіх, ніби йому часу шкода. А він же нас як слід не знає.

Для відпочинку іноді й посперечатись добре.

Хлопці зберуться в гурт, радяться. Коли спокійно, а коли й посваряться.

Якщо хто й забився чи штани подер, усю провину перекладають на того, хто порушив умову.

— Все через тебе!

Той хоч і захищається, проте відчуває свою провину.