Коля пише Олі, Оля пише Колі - Сторінка 2

І Коля зараз сердився на Олю Воронець ще й за те, що вона, як йому здавалося, присвоїла улюблене материне слово.

Мати працювала вихователькою у дитячому садку. І маленький Коля був у неї в групі. Іноді він ображався, що до інших п'ятнадцяти малюків мати була такою ж уважною, як і до нього. А можливо, навіть уважнішою. Коли якось він розрюмсався з цієї причини, мати високо підняла його і, серйозно дивлячись йому у вічі, сказала: "У мене немає нікого ріднішого за тебе. І не буде. Запам'ятай це". Коля заспокоївся. І запам'ятав.

У дитячому садку він не раз чув, як матері умовляли директора: "Переведіть дітей у групу до Лілі. Вона така чуйна, розумна і гарненька…" Те, що матір називали чуйною і розумною, було дуже приємно, а слово "гарненька" не подобалося Колі. — "Вона не гарненька, а гарна!" — у думці заперечував він, не розуміючи, що слово це стосується не матері, а лише її обличчя — пустотливого і справді дуже гарненького.

Якось улітку батька почали душити часті напади астми: клімат далекого північного міста став небезпечним союзником батькової хвороби.

"Я повезу тебе до найкращих лікарів: до річки, до свіжого повітря… І вони вилікують тебе! — сказала мати. — Ми заберемося в глушину і житимемо там як робінзони!"

Утрьох вони їхали поїздом, потім на вантажній машині, потім йшли трохи пішки — і забралися туди, де повітря було сухе, а природа саме така, яку багато років прописували батькові лікарі, примовляючи: "Але все це, звичайно, недосяжний ідеал, тому звернімося краще до таблеток і крапель!" Лікарі не знали матері й не знали, що вона вміла робити "досяжним" усе, що потрібно було батькові й Колі.

Раніше вдома, вечорами, материне повернення з роботи миттю перетворювало все: вгамовувався голод, кімната ставала затишною і чистою… І коли мати затримувалася, Коля з батьком почували себе якимись дивовижно невлаштованими, мовби сиділи на вокзалі, очікуючи поїзда, що запізнювався і невідомо коли мав прибути.

То було вдома, у міській квартирі… А тут, на березі річки, мати раптом виявила такі здібності, яких навіть Коля з батьком від неї не сподівалися. Батько щоранку планував майбутній день відпочинку, а мати сміялася: "Ех ти, мій проектувальнику! Теоретик мій невиправний!.." І розпалювала грубку в будиночку лісника чи навіть вогнище просто у лісі й варила суп, картоплю, кип'ятила молоко…

Батько засмаг, посвіжішав, забув про свої ліки. "Тепер ми з вами три богатирі!" — казала мати. А сама раптом якось увечері лягла на бік, зблідла, та, побачивши злякане Колине обличчя, почала якось неприродно, важко, над силу посміхатися. Коля раптом відчув, що вираз "земля попливла під ногами", який він іноді чув від дорослих, — це не вигадка, не фантазія, не перебільшення: ноги його підкошувалися від хвилювання, і він не відчував під собою твердої дощаної підлоги, на якій стояв іще хвилину тому.

Літній лісник, батько і Коля на брезентовому плащ-наметі несли матір у село за п'ять кілометрів: до будиночка лісника не можна було під'їхати навіть на возі. Мати увесь час тримала Колю за руку (не батька, не лісника, а саме його, — Коля назавжди запам'ятав це!). Вона весь час, можливо, напівсвідомо, повторювала: "Нічого… Не хвилюйтесь, будь ласка. Не хвилюйтесь…" І лише зрідка запитувала: "Ще далеко? Ще далеко?.." А вони, всі троє, мовчали.

Коля думав про те, що батько, коли йому було погано, ставав по-дитячому розгубленим й, здавалося, хотів перекласти на навколишніх свої страждання або хоча б поділитися з ними своїм болем, а мати увесь час намагалася зняти з їхніх плечей тягар, і страх, і хвилювання: "Не хвилюйтесь, будь ласка. Не хвилюйтесь…"

У лісі швидко сутеніло. Йти було важко. І все те, що ще вранці, ще вдень здавалося таким прекрасним, таким принадним — непрохідні хащі, глухе переплетіння гілок, — усе це зараз було вороже й ненависне Колі. "Ще далеко? Ще далеко?.." — запитувала мати.

З села вони подзвонили до райцентру, що був за двадцять п'ять кілометрів, у лікарню. "Швидка допомога" добиралася з райцентру цілу вічність, хоча за годинником виходило, що їхала вона усього близько години.

Молодий лікар у білому халаті, дуже суворий і неговіркий, навіть не привітавшись, почав одразу оглядати матір. А потім коротко повідомив: "Апендицит". Сідаючи у білу машину з червоним хрестом попереду, на круглому ліхтарі, він додав ще два слова: "Треба встигнути". Батько теж сів у машину. І вона помчала. А Коля навіть не здогадався сказати, щоб і його взяли з собою, що й він хоче разом із матір'ю…

Він стояв біля сільради, поряд з літнім лісником, весь час подумки повторював останні материні слова, теж звернені не до батька, не до лікаря у білому халаті й не до літнього лісника в гумових чоботях, а тільки до нього, до Колі, до нього одного на всьому білому світі:

— Все буде гаразд. Апендицит — це дрібниці. Від цього не вмирають…

* * *

Мати померла. Це було давно, в той рік, коли Коля ще тільки збирався на свій перший шкільний урок. А тепер він уже в шостому класі…

Минули роки. Але й тепер Коля згадував суворого молодого лікаря у білому халаті й коротку фразу: "Треба встигнути". Чому ж вони не встигли?..

Дивна, незрозуміла людям звичка з'явилася у Колі — мало не в кожного нового знайомого він запитував: "У вас був апендицит?" — "Був, — відповідали деякі. — Вирізали. Дріб'язкова операція!"

І знову та ж сама невідступна думка краяла його серце: "А коли б лікарня виявилася близько? А коли б дорога у лісі була зручнішою? Може, мати й зараз була б тут, поруч"… І він би слухав її голос: "У мене немає нікого ріднішого від тебе. І не буде".

Те далеке літо, спочатку таке сонячне й безтурботне, невідступно стояло у нього перед очима і ніяк не хотіло ставати спогадом…

ДУПЛО СТАРОГО ДУБА

Начальник табору дуже любив приймати делегації. Тоді в будь-яку спеку він з'являвся серед задушливого лісу в темному костюмі й при галстуці. Як екскурсовод, ходив з витягнутим уперед вказівним пальцем, пояснюючи, що бесідка називається бесідкою, а бібліотека — бібліотекою; поплескував по плечі всіх зустрічних дітей, хоч в інші дні ледве з ними вітався, і тоном батька рідного, що у все вникає, недоречно запитував: "Ну, як відбулася лінійка? Що було на раді табору?"

"Лінійка" і "рада табору" — це ті з небагатьох піонерських термінів, які він знав напам'ять. Майже ніхто з дітей не пам'ятав його імені та по батькові, а всі так просто й називали — начальник.

Він, здавалося, був твердо переконаний, що піонертабір для того головним чипом й існує, щоб його можна було показувати комісіям, завкому, будкому та цікавим туристам.

Оля не любила начальника табору. І якось, коли керівництво з будкому оглянуло всі табірні об'єкти, коли начальник табору стомлено вимовив свою улюблену фразу: "Ось так ми й живемо!", а керівництво вдячно відповіло йому: "Добре живете!", — Оля несподівано для всіх утрутилася в розмову:

— І все це зробив наш Фелікс!

— Хто-хто? — підкреслюючи свою особливу увагу до "голосу дітей", зацікавилося керівництво. — Піонер? Як його прізвище?

— Ні, це наш старший вожатий: Фелікс! Ми його на прізвище не називаємо.

Начальник табору зблід, а керівництво щось поспіхом записало до блокнота, на обкладинці якого, як устигли розгледіти всюдисущі діти, було золотом викарбувано: "Делегату профспілкової конференції".

Фелікс теж не любив начальника і працював у піонертаборі тільки тому, що не хотів на ціле літо розлучатися з дітьми, яких знав уже понад три роки: в школі у них він був старший піонервожатий.

Ще хлопчиком у Криму Фелікс наразився на міну, і йому відірвало праву руку.

"Відлуння війни!" — казав він, погладжуючи порожній рукав, заправлений за пояс.

Діти складали легенди про його ліву руку: він міг з її допомогою вилізти на верхівку будь-якої, "навіть найвищої сосни"; скільки завгодно разів переплисти найширшу річку; перетворити у підкову шматок найтвердішого металу, і ще багато-багато чого іншого…

Колі Свистуну здавалося, що Феліксів характер був чимось невловимо схожий на характер матері: старший вожатий не любив перекладати на плечі навколишніх свої турботи й нікому не скаржився на те, як важко цілі дні проводити в школі, та ще й вчитися заочно на третьому курсі педінституту, та ще й бути начальником міського штабу дружинників. А втім, Коля знаходив материні риси в усіх добрих людей, які зустрічалися на його шляху.

Так, багато різних справ було у Фелікса, але діти понад усе пишаються тим, що їхній вожатий став головним дружинником у місті. Вони розповідали, що Фелікс відважно і холоднокровно, "однією лівою" — як казали вони, розплутував найжахливіші й найзагадковіші злочини, які, звичайно, не зміг би викрити жоден Шерлок Холмс у світі.

Вечорами, коли таємниче, по-змовницькому, перешіптувались сосни, а хащі, що оточували табір, виповнювались тихим, приглушеним шерехом, дівчатка, зіщулюючись, просили Фелікса повідати про те, як він розправлявся з бандитами й іншими особливо небезпечними злочинцями.

"Вибачте… Я, звичайно, дуже винуватий перед вами, але в нашому місті нема бандитів, — теж таємничим напівшепотом, у тон дівчаткам, відповідав вожатий. — І "особливо небезпечних" немає. Не тому, що наше місто ще маленьке, а тому, що нове. І все у ньому повинно бути по-новому. І буде, от поба-ачите!"

"От поба-ачите!" — часто повторював Фелікс, багатозначно розтягуючи слово "побачите", ніби заглядав при цьому кудись далеко-далеко з височини свого довжелезного зросту. І діти вірили, що він бачить щось таке, чого вони поки що не можуть побачити.

"Старший вожатий має бути довгий, — жартував Фелікс. — Адже він один на всю школу. А вас скільки?.. Так ось, щоб вам легше було розшукати його у шкільному коридорі, чи в таборі, чи в лісі, він повинен височіти каланчею. Як я, наприклад…"

І ще Фелікс часто нагадував дітям, що вони живуть у новому місті, де головний проспект називався Новою вулицею, найбільша площа — Нова площа, а кінцева зупинка автобуса — зупинка "Нові будинки".

Діти були, звичайно, раді, що все у їхньому місті буде по-новому, та все-таки шкодували, що Фелікс зі своїми дружинниками не бродить лабіринтами заплутаних злочинів і не виловлює щодня хоч би по одному небезпечному злочинцю.

"Усякі нечесні люди у нас, звісно, ще є, — немов утішаючи дітей, говорив Фелікс, — хулігани теж порушники порядку, жити заважають…"

Це надихнуло всіх: отже, дружинники не сидять без діла і їм, можливо, навіть потрібна бойова піонерська допомога!

Але старший вожатий сказав, що у школі також немало справ.