Коля пише Олі, Оля пише Колі - Сторінка 9

Ти писала мені листа три дні підряд. А я вирішив написати тобі про все одразу, за один сьогоднішній вечір, бо сьогодні сталося багато важливого. Цілий вечір сиджу за столом і пишу.

І ніяких уроків на завтра не приготував. Та це байдуже: уроки задають щодня, а таке важливе завдання я виконую вперше і, може, востаннє в житті.

Олена Станіславівна двічі вже повторювала, що в колективі кожен повинен зважати на інших, а я не гашу світло і, виходить, не зважаю на Нелю, якій давно вже пора спати.

Закінчую писати.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Ти щось наплутала: написала мою адресу, а в конверт вклала чужого листа. Це я не одразу помітив: спершу прочитав, а тоді вже зрозумів, що він не мені. Я б не читав чужого листа, але так уже вийшло.

У ньому ти пишеш Феліксові, що напередодні від'їзду ви про щось побилися об заклад. І що я повинен допомогти тобі виграти. А як же я можу допомогти, якщо я не знаю, про що ви там побилися об заклад.

В кінці листа ти згадуєш про якогось Тимофія, з яким "усе складно". Ти пишеш, що дуже любиш його… Я довго думав, хто такий Тимофій. У нас у школі я не знаю жодного хлопця з таким іменем. Воно дуже просте, але чомусь рідко зустрічається.

Я у чужі таємниці лізти не хочу. Та просто цікаво: про що йдеться? І хто такий Тимофій, з яким "усе складно" і якого ти дуже любиш?

Листа я віддав Феліксові.

Він сказав, щоб ми з Єрьомкіними завтра прийшли до нього у штаб дружинників. Оце буде історія! А хто такий Тимофій?..

Коля

Оля пише Колі

З нетерпінням чекаю, Колю, твого наступного листа. Весь час мені здається, що в поштову скриньку щось кидають, і я вискакую на сходи. Як далі з Єрьомкіними? Точніше кажучи, з Ганною Іллівною? Адже це найважливіше.

Вибач, що послала тобі чужого листа. До твоєї адреси я вже звикла, а Феліксові пишу вперше.

Про що побилися об заклад з Феліксом, поки що розповісти не можу. І про Тимофія також.

Не ображайся, Колю. З часом, може, про все довідаєшся.

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Сьогодні, коли ми вчотирьох — Єрьомкіни і я з Білкою — прийшли у міський штаб дружинників, наш Фелікс був уже там. Ми увійшли, а він з вельми поважним і діловим виглядом продовжував писати. Тільки мигцем глянув на нас і сказав: "Зачекайте хвилинку, я дуже зайнятий…" Я чудово розумів, що Фелікс міг би й одразу почати розмову, але потрібно було, як він сказав мені потім у школі, зробити на Єрьомкіних психологічну атаку.

На стінах висіли плакати: "Хуліган — наш спільний ворог. Борися з ним!" і "Не пустимо у наше нове місто старі пережитки!" Ці заклики також справили на Єрьомкіних величезне враження. І коли Фелікс коротко, не відриваючись од паперів, запропонував їм: "Сідайте, будь ласка!", вони ледь чутно відповіли: "Ні, не клопочіться… Ми постоїмо!"

А потім іще задзвонив телефон, і Фелікс почав говорити у трубку: "Затриманих доставляйте просто у штаб! Час навести лад!" І хоча Єрьомкіних ніхто у штаб не доставляв, але їм, певно, почало здаватися, що й вони теж не самі прийшли до Фелікса, а що їх до нього "доставили".

Єрьомкіни досі ніколи не бачили нашого Фелікса й тому весь час розглядали його порожній рукав і мовчки дивувалися, як він швидко пише лівою рукою.

— У боротьбі з хуліганами постраждав? — тихо запитав мене Єрьомкін.

— Міною відірвало! — відказав я.

Єрьомкін здригнувся і передав це на вухо своїй дружині. І хоча бесіда ще навіть не почалася, вони обоє, як мені здалося, під натиском нашої психічної атаки почали вже потихеньку відступати. Обличчя у них були покірні, несміливі…

А коли ми виходили з дому, Єрьомкін сказав своїй дружині: "Зараз ми швиденько наведемо у цій справі порядок!" Дістав з кишені якийсь значок і просто на вулиці прикрутив його до піджака. Я ніяк не міг розібрати, що на значку зображено й написано.

Я запитав у Білки:

— Це що у нього?

— Значок, — відповіла вона.

— Сам бачу. А за що такі видають?

— Їх не видають, їх у газетному кіоску купують. Там скільки завгодно таких. Я знаю: мій братик значки збирає…

У штабі Єрьомкін увесь час нервово смикав цей свій значок, немов хотів, щоб Фелікс звернув на нього увагу. Але наш Фелікс був цього разу дуже не схожий на себе. Адже завжди він буває такий уважний, ввічливий, а тут поклав трубку і, навіть не дивлячись на Єрьомкіних, запитав:

— Ви в якій справі?

— У цілком громадській! — відповів Єрьомкін.

— А точніше?

— Хочемо вчасно подати вам сигнал!

— Про що?

— Про те, що для дитячої кімнати, над якою шефствує цей самий… "Загін Правдивих"…

— "Справедливих!" — поправив його Фелікс.

— Так, так… саме так… Ми хотіли сказати, що для цієї самої кімнати наша квартира ніяк не придатна. Просто дітей шкода! Все-таки вони наше майбутнє…

— Чому їх має бути шкода? — здивовано запитав Фелікс. — Я думаю, що "Загін Справедливих" вносить розумну пропозицію. Міські організації цілком можуть її підтримати!

— Бачите, я вже пояснював… — знову почав Єрьомкін, смикаючи свій значок, куплений у газетному кіоску. — Я вже пояснював, що дітям там буде дуже незручно: виходити просто на вулицю, через балкон…

— Та що ви! — заспокоїв його Фелікс. — Діти так люблять все незвичайне. Вони так люблять перелазити через паркани, через перила, через балкони… Ми, вихователі, це чудово знаємо. От давайте запитаємо у Колі… Тобі б сподобалося входити до кімнати через балкон?

— Ще б пак! Я б давно вже й додому залазив через балкон, якби не жив на четвертому поверсі!

— Ось бачите… Отож не хвилюйтеся, будь ласка.

— А місця громадського користування? — дедалі тихше й тихше заперечував Єрьомкін. — Як бути з ними? Адже вони не пристосовані…

— Діти ходитимуть по черзі, по одному. Ми за цим прослідкуємо.

— Я розумію всю важливість постійного контролю за дітьми, що залишаються без нагляду! — промовив Єрьомкін.

— Ось бачите, як добре! — погодився наш Фелікс. — Здається, ми приходимо до спільної згоди.

— І я розумію, що ми, жителі нового міста, повинні зважати на всі складності першого періоду…

Я згадав твої, Олю, слова про те, що Єрьомкін дуже полюбляє проголошувати всілякі правильні фрази. Він дуже хоче, щоб усі навколо вважали його свідомим і передовим.

— Але я ще не висловив свого головного аргументу проти дитячої кімнати, виховне значення якої мені абсолютно ясне…

— Який же це аргумент? — зацікавився Фелікс.

У нього, як і у твоєї мами вчора, було таке серйозне обличчя, що я весь час з радістю думав: от як, виявляється, дорослі можуть іноді допомагати нам у наших справах і навіть у різних хитрих історіях, якщо тільки ми затіваємо щось справедливе, а не просто так бавимося знічев'я.

— Бачите, — упівголоса, ніби збираючись повідомити якусь таємницю, почав Єрьомкін, — нікому з вас, на жаль, не відомо, що ці дві кімнати призначалися для однієї сім'ї з нашого будинку, яка живе в дуже важких умовах. Там троє дітей…

— Та-ак… — замислився Фелікс. — Цього ми не знали. Проте там троє дітей, а тут будуть забезпечені постійною увагою десятки!

— Скільки?.. — тихо запитала Єрьомкіна, вперше за всю бесіду подаючи свій голос.

Але чоловік її вже зібрався на силі й не пішов, а просто-таки кинувся у бій за справедливість:

— Там, на п'ятому поверсі, мучиться у жахливих умовах сім'я чесних трудівників. Мати працює у школі, де вчаться діти будівельників. Вона таким чином має найбезпосередніше відношення до нашого будинку, спорудженого спеціально для будівельників і їхніх сімей. Дві маленькі дівчинки… між іншим, двійнятка, заважають одержати заочну освіту батькові, бо йому ніде готуватися до занять. Ви знаєте, якого значення надають у нас зараз заочній освіті! А старша дочка закінчує школу, вона ось-ось має вийти на широку дорогу самостійного життя… І в цей відповідальний момент ми, громадськість, повинні прийти їй на допомогу!

Єрьомкін, мені здавалося, ніколи не зупиниться. Але Фелікс підвівся з-за столу на весь свій зріст, і Єрьомкіни одразу спрямували очі вгору, щоб розгледіти: що він вирішив?

— Ось це здається мені переконливим, — сказав Фелікс. — Ми ще порадимося з міськими організаціями, але зерно істини у ваших словах є…

Кожного разу при словах "міські організації" Єрьомкіни перезиралися.

— Міські організації, — сказав Єрьомкін, — не можуть не поспівчувати становищу цієї сім'ї…

Білка за всю цю бесіду взагалі не зронила жодного звуку. А коли прощалася зі мною на розі, раптом прийшла до тями й вигукнула:

— Разюче! Разюче все вийшло. Це, звичайно ж, Оля все придумала, я розумію. Довела свою справу до кінця!

Я вирішив не розповідати Білці, що ще сьогодні вранці, до уроків, про все домовився з Феліксом і що ми з ним склали план спільних дій. Спочатку, правда, Фелікс сумнівався. Він казав, що сам піде в житлово-комунальний відділ і все владнає, що Ганні Іллівні одразу, "без звуку", як він сказав, видадуть ордер.

Та я переконав його, що буде набагато краще, якщо ми, піонери, самі переможемо Єрьомкіних, навіть, можливо, трошки їх перевиховаємо — і цим віддячимо Ганні Іллівні за її турботи про всіх нас. Фелікс сказав:

— Ну що ж, спробуйте!

І от я спробував… Та Білка впевнена, що все придумала ти. Я не сперечався. Тільки б Єрьомкіни не передумали!

Коля

Ага, між іншим, я розшукав у нас у школі одного Тимофія. Він вчиться у сьомому класі… такий довгов'язий, на Рудика Горлова схожий, бо теж сидів по два роки у кожному класі. Невже ти його "дуже любиш"? Ні, це, певно, не той Тимофій. Я просто так його розшукав, задля цікавості.

Олі пише не Коля

Дорога Олю!

Наш старий дуб буде дуже задоволений: листування з Колею тебе так захопило, що ти адресуєш йому навіть листи, призначені мені. Але чи допоможе він тобі виграти наш заклад, у цьому я не впевнений. У цьому, як і раніше, сумніваюся.

А як бути з Тимофієм? Може, сказати йому правду? Адже правда завжди краща… Чи ще зачекати?

Пробач за короткого листа: справ, як завжди, по горло!

Фелікс

Оля пише не Колі

Дорогий Феліксе!

А я все-таки виграю заклад! А Коля мені в цьому допоможе. Впевнена, як ніколи: допоможе!

Тимофію поки що нічого розказувати не треба. Я згодна: правда завжди краща… Але говорити її, я думаю, треба вчасно… А зараз ще рано. Я, звісно, не можу розпоряджатися. Але попросити тебе можу: не квапся, Феліксе. Я щось придумаю.

Девіз, про який ти говорив перед від'їздом, я придумала.