Корабельна катастрофа - Сторінка 43

Шнкертон". Третій лист був просто сумний.

"Мій нещасний Лаудене! Я щодня засиджуюсь за північ, намагаючись привести до ладу наші справи. Ти й гадки не маєш, які вони складні та заплутані. Дуглас Б. Лонг-херст сказав з усмішкою, що він не звик покривати нечесні прийоми. І я не можу заперечити, що деякі наші справи скидаються на спекуляції. Боронь боже, щоб тобі, людині такої витонченої та чутливої натури, будь-коли довелося мати справу з судовими виконавцями. В серцях цих людей нема й тіні людських почуттів. Та мені було б куди легше пережити все це, якби не галас, здійнятий газетами. Як часто, Лаудене, пригадую я твої справедливі нарікання на нашу пресу! Один журналіст надрукував інтерв'ю зі мною, безсоромно спотворивши все, що я казав, ще й додав глузливий коментар. Твоє серце закипіло б обуренням — такий він був жорстокий. Я не написав би так навіть про найпідлішого шахрая, якби з ним трапилося нещастя, подібне до мого! Меймі тільки ахнула, вперше за весь час вона не витримала. Як напрочуд слушно зауважив ти тоді в Парижі, що не треба торкатися особистої зовнішності! Цей підлий газетяр написав..."

Далі йшли слова, старанно закреслені, після чого мій нещасний друг перейшов на іншу тему:

(1) Патті, Аделіна (1843-1919) — славнозвісна італійська оперна співачка. [211]

"Мені тяжко писати про стан наших справ. У нас немає жодного активу. Навіть "Тринадцять зірочок" не мають зараз збуту, хоча кращого продукту в цьому місті годі й знайти. Після купівлі "Летючого шквалу" прокляття лягло на все, за що ми беремось. І яка ж від нього користь? Либонь, жоден потерпілий корабель не покрив би нашого дефіциту. Мені не йде з голови думка, що ти в усьому звинувачуєш мене. Я ж пам'ятаю, як я не слухав твоїх умовлянь. О Лаудене, пожалій свого нещасного компаньйона! Усі ці нечисті справи мене доконають. При думці про те, як ти мене осуджуєш, я здригаюся, мов під пильним оком божим. А ще мене пригнічує, що не всі мої книги в порядку, і я не знаю, щoб мені робити, наче зійшов з глузду. Лаудене, як будуть неприємності, я зроблю все можливе, аби вигородити тебе. Я вже заявив судовим виконавцям, що ти зовсім не розумієшся на справах і ніколи не торкався до наших книг. Гадаю, Лаудене, що я вчинив правильно. Я розумію — це була вільність із мого боку. Я розумію — ти маєш повне право оскаржити мою заяву. Але якби ти тільки чув, щoб вони казали! Я ж, май на увазі, ніколи не порушував законів! Навіть ти зі своєю вимогливістю й педантичністю не міг би ні до чого присікатись, якби все пішло на лад. Адже купівля "Летючого шквалу" була нашою найбільшою операцією, а запропонував її ти. Меймі каже, що ніколи не змогла б глянути тобі в очі, якби це я запропонував купити брига. Вона така совісна!

Твій невтішний Джім".

Останній лист був без будь-якого звертання:

"Настав кінець моїй діловій кар'єрі. Я здаюсь, у мене більше нема снаги. Мабуть, мені варто втішитись, бо суд уже позаду. Не знаю, як я його витримав, не пам'ятаю нічого. Коли наша операція завершиться щасливо — я маю на увазі бриг,— ми поїдемо в Європу й житимемо на проценти з капіталу. Працювати я більше не зможу. Я здригаюсь, коли до мене звертаються. Раніше я завжди мав надію, я працював і працював, не покладаючи рук,— та до чого все це привело? Я хочу лежати в саду, читаючи Шекспіра й Е. Роу. Не май мене за боягуза, Лаудене, я хворий — тільки й того. Мені треба відпочити. Все життя я трудився скільки сили, не шкодуючи себе, кожен зароблений долар я карбував із власного мозку. Я ніколи не чинив підлоти, я завжди був порядний, я завжди подавав жебракам. То невже я не заробив права на відпочинок? Мені треба відпочити бодай рік, інакше я просто впаду на вулиці й помру від перевтоми. Повір мені — це правда. Коли ти хоч що-небудь знайшов, довірся Спіді, і постарайся, щоб кредитори не пронюхали про твою знахідку. Я допоміг тобі, як ти вплутався в біду,— допоможи ж тепер ти мені. Не обманюй себе — ти допоможеш мені зараз, бо потім буде пізно. Я став клерком і не годен навіть рахувати. Меймі працює друкаркою на біржі в нижньому місті. Для мене в житті нічого не лишилось. Я розумію — тобі неприємно буде зробити те, про що я прошу. Але пам'ятай: це життя або смерть Джіма Пін-кертона. [212]

P.S. Ми виплатили по сім центів за долар. Яке падіння! А втім, тепер нічим тут не зарадиш, я не буду скиглити. Незважаючи на все, Лаудене, я хочу жити. Я відмовляюсь від честолюбних прагнень, я просто хочу жити. Все-таки в житті ще лишилося мені чимало радощів. Поганий з мене вийшов клерк. Був би знову на коні, я не тримав би в себе такого працівника й півгодини, але назад мені нема вороття. Ти — моя остання надія. То допоможи ж

Джімові Пінкертону".

Після цього постскриптуму був іще один, сповнений таких самих жалощів та велемовних заклинань, а крім того, до листа додавалась довідка лікаря, досить похмура. Я не буду наводити її. Мені не годиться оповідати докладно про всі неприємності, які випали на долю Джіма, що на довершення всього впав у відчай і захворів. Яке враження все це справило на мене, здогадатися неважко. Прочитавши всі листи, я спрагло вдихнув свіжого повітря і втупився в яскраві вогні Гонолулу. На якусь мить мені здалося, що це повний крах, та незабаром я відчув раптовий приплив енергії. На Джіма надії більше не було, я мав усе вирішувати самостійно й діяти на свій власний розсуд.

Та одна річ — сказати, й зовсім інша — зробити. Мене переповнював майже материнський жаль до мого нещасного друга, його відчай гнітив мене. Я пригадував, який він був діяльний та непогамовний, і з болем усвідомлював, як перемололо його нещастя; тож я не мав сили відмовити йому, але не мав як виконати його прохання. Спогад про мого батька, що так само несподівано збанкрутував, хоч напередодні мав не менш нежданий успіх; страх перед законом, що аж обвіяв мене тюремним холодом та задзвенів у вухах кайданами,— все це штовхало [213] мене в один бік, а вмЬвляння мого друга — в інший. Та навіть у ті хвилини вагань я твердо знав: раз обравши шлях, я піду ним до кінця.

Тоді я згадав, що мав на борту друга, і, спустившись в каюту, сказав гостям:

— Панове! Я прошу у вас ще кілька хвилин, хоч, боюсь, вони видадуться вам довгими, бо я позбавлю вас співрозмовника. Мені конче треба поговорити з капітаном Нейрсом.

Обидва контрабандисти миттю скочили зі своїх стільців, заявивши, що справа не жде, вони вже досить ризикували, і коли я не візьмуся до неї негайно, вони повернуться на берег.

— Як хочете, панове,— не перечив я,— тим паче, що я вас розумію. Я ще не певен, чи зможу запропонувати вам саме те, що вас цікавить. А якщо й запропоную, то перш за все треба вирішити чимало питань, однак дозвольте запевнити: не в моєму звичаї діяти під дулом пістолета.

— О, містере Додд, повірте, ми не маємо наміру силувати вас! — сказав Фаулер.— Але зважте й на наше становище — воно справді небезпечне. Адже не лише ми бачили вашу шхуну, коли вона обходила Вайманоло.

— Містере Фаулер, але ж і я сам народився не вчора,— зауважив я.— І я хотів би все-таки висловити свою думку. Можливо, я помиляюсь, але ви не переконаєте мене. Якби митники мали намір заскочити нас, вони вже були б тут. Іншими словами, хтось використовує свій вплив, і гадаю, я не помилюсь, коли скажу, що ім'я цього благодійника — Фаулер.

Вони обидва голосно розсміялись, і коли я поставив на стіл ще одну пляшку шампанського, подарованого Лонгхерстом Джімові, гості без заперечень відпустили мене з капітаном на палубу.

Я простяг Нейрсові листи, і він швидко їх переглянув.

— А тепер, капітане,— сказав я,— мене цікавить ваша думка: що все це означає?

— Листи підказують,— відповів капітан,— що вам треба повністю покластися на Спіді,— віддати йому всю виручку, а самому тримати язик за зубами. Було б добре, якби ви й мені не показували цих листів,— невесело сказав він.— Гроші з брига плюс виторг за опій складуть чималу суму, і втаїти її...

— Себто, якщо я на це зважуся.

— Саме так. Якщо ви на це зважитесь.

— А які є за і проти? [214]

__ По-перше, тюрма. Та навіть якщо ви уникнете її,

на душі вам лежатиме камінь. Сума досить значна, й це може накликати чималі прикрощі, та все ж це не настільки великі гроші, щоб бути підставою для виправдання. Людина, що продає своє сумління менше, ніж за шестизначну цифру, падає у власних очах. Принаймні так вважаю я. Заради мільйона ще можна б ризикнути. Та й то — після цього спокійно не спатимеш... А тут іще й цей Спіді! Ви його добре знаєте?

— Та так...— здвигнув я плечима.

— Ну, то він може накивати п'ятами, прихопивши з собою весь капітал,— провадив Нейрс,— а якщо й ні, то вам, либонь, доведеться поїти й годувати його, поки й вашого віку. Для мене це було б занадто. Звісно, вам треба думати й про містера Пінкертона: адже він завжди був вашим добрим другом, він вам допомагав, як міг, еге ж?

— Саме так! — вигукнув я.— Мені важко навіть пояснити вам, в якому я боргу перед ним.

— Оце вже важливо,— мовив капітан.— Якби йшлося тільки про гроші, я сказав би, що це не та сума; проте доводиться поступатися своїми принципами, коли справа стосується друзів — достойних друзів, маю на увазі. Ваш Пінкертон зараз хворий і переляканий на смерть — довідка лікаря не залишає щодо цього жодних сумнівів. Тож уявіть собі, щoб буде з вами, на разі він помре! Тоді вся відповідальність за втаєну суму впаде на вас. Вам треба певно усвідомити ситуацію, в якій ви опинилися, а вона зводиться ось до чого: "Мій друг Пінкертон може потрапити на той світ, а я можу потрапити в тюрму. Чого я боюсь менше?"

— Не зовсім так,— заперечив я.— Доводиться вибирати між тим, що чесно й що нечесно.

— Не знаю, не знаю,— відповів Нейрс.— Мені здається, ви так не думали, коли бралися за контрабанду опію...

— Маєте слушність,— погодився я,— хоч мені й соромно зізнатись у цьому.

— А проте,— вів далі Нейрс,— ви на відчай душі кинулися в контрабанду опію, і я хоч-не-хоч вислухав чимало нарікань, коли цього товару виявилось без лишку. Чи, може, ви діяли за вказівкою компаньйона? Може, він не бачить великої різниці між утаюванням капіталу й контрабандою?

— Ви вгадали: так воно й є! — вигукнув я.— Та я й сам, хоч і відчуваю різницю, не годен пояснити, в чому вона.

— Це звичайна річ,— повчально мовив Нейрс.— Що [215] кому до вподоби.