Корабельна катастрофа - Сторінка 41

Обидва способи, я гадаю, підходящі. Містер Додд вирішив спробувати моркву. Ось що, діти мої,— з цими словами капітан заклав руки за спину і вперше поглянув на матросів,— коли через п'ять днів опій не знайдеться, приходьте до мене по стусани.

Він кивнув мені, і я в свою чергу звернувся до матросів:

— Ось мої умови,— сказав я.— На цю справу я кладу сто п'ятдесят доларів. Якщо хтось знайде опій, він отримає всі сто п'ятдесят. Якщо хтось наведе нас на слід, він отримав сто двадцять п'ять, а решта двадцять п'ять підуть тому, хто перший знайде сам опій. Ми назвемо цю винагороду Призом Пінкертона, капітане,— закінчив я весело.

— Тоді краще назвімо її Великим Об'єднаним Призом! — вигукнув Нейрс.— Хлопці, я додаю до цієї суми ще сто доларів від себе! Американською золотою монетою!

— Дякую вам, капітане! — сказав я.— Ви дуже щедрі.

— Не варт подяки,— відповів Нейрс.

Обіцянка винагороди подіяла відразу. Не встигли матроси гідно оцінити запропоновану суму та обміркувати можливу вигоду, як із юрби вийшов китаєць-кок, звертаючи на себе увагу граційним жестом руки та вибачливою усмішкою.

— Капітане,— сказав він,— я два роки служив на американському флоті, а потім шість років був офіціантом на поштовому судні. Я багато чого бачив!

— Ого! Ти справді багато бачив! — вигукнув Нейрс і додав, звертаючись до мене: — Мабуть, він бачив, як ховали опій на поштовому судні... Чого ж досі мовчав?

Гадав, що таки дійде до винагороди,— з гідністю відповів кок.

Ну гаразд,— сказав капітан,— але ж винагороду ми пообіцяли, ти чув про це. То кажи! Якщо ти розгадаєш, гроші твої. Ясно? [199]

— Я довго думав, капітане,— відповів китаєць.— Тут багато маленьких мішків з рисом, дуже багато мішків з рисом, шість тисяч маленьких мішків з рисом... Я довго думав, капітане: може, там також багато опію?..

— Ну, містере Додд, а що ви гадаєте? — спитав капітан.— Можливо, він має слушність, а можливо, й помиляється. Найімовірніше, він має слушність, бо де ж іще ця погань може бути, але, з іншого боку, якщо він помиляється, ми марно знищимо півтори сотні тонн доброго рису. Тут варто подумати.

— Думати нема про що,— заперечив я.— Не забувайте суті: рис — дурниці; він нас ані збагатить, ані розорить.

— Іншої відповіді я від вас і не чекав!

І ми в ту ж хвилину сіли в шлюпку й попливли до брига, щоб перевірити наші міркування. ,

Трюм був майже порожній. Лантухи з рисом (чотири десятки їх важили тонну), складені на палубі, зайняли весь шкафут і бак. Ми мали розпороти та обнишпорити шість тисяч мішків, тобто знищити сто п'ятдесят тонн цінного харчового продукту! Обставини цієї незвичайної роботи повністю відповідали її незвичайній меті. Всі ми, озброївшись ножами, накинулись на відведений кожному стос лантухів. Розпоровши мішок, ми нишпорили в ньому, а потім висипали рис на палубу. Незабаром довкола нас піднялися білі купи, що весь час росли, обсипалися і врешті почали заповнювати всі виїмки та сипатися в море через шпігати. Над бригом, що перетворився на велетенське зерносховище, хмарою кружляли морські птахи, дивуючи нас зухвалістю. Побачивши стільки їжі, вони знахабніли і з гучними криками падали просто поміж нас, черкали нас крильми, вихоплювали зерно просто з рук. Матроси, подряпані до крові кігтями птахів, розлючено відбивалися від них ножами, а потім знову порпалися в мішках, байдужі до поранених пернатих, які вмирали під ногами. Дивна це була картина: хмари птахів, які ширяли над палубою, час від часу падаючи на білі купи рису з плямами крові, що їх залишали мертві чайки; струмені рису, які сипалися в море з усіх шпігатів; люди, охоплені золотою гарячкою, то схиляються над мішками, то одбиваються від птахів, щось голосно вигукуючи; а над усім цим — величезне павутиння такелажу і тихоокеанське небо, з якого ллється сонячне проміння. Матроси працювали, сподіваючись отримати якихось п'ятдесят доларів, а я — п'ятдесят тисяч. Не дивно, що ми не жаліли ні птахів, ні рису. [200]

Близько десятої години ранку пролунав голосний вигук. Нейрс, щойно розпоровши чергового лантуха, витрусив з нього разом з рисом загорнуту в папір бляшанку.

— Що я казав?! — вигукнув він.

І тут же скрикнули всі матроси: не усвідомивши власного розчарування, зрадівши успіхові пошуків, вони всі разом тричі видихнули "Ура!", що сполошило чайок. За мить всі ми з'юрмилися довкола капітана і тремтячими руками почали нишпорити в мішку. Ми видобували звідти бляшанку за бляшанкою — всього їх знайшлося шість, загорнутих, як уже я згадав, у папір з китайськими ієрогліфами.

Нейрс обернувся до мене й потис мою руку.

— Я вже гадав, що нам ніколи не дочекатися цього дня,— сказав він.— Вітаю вас, містере Додд, з успіхом.

Тон його глибоко схвилював мене, а коли Джонсон та матроси теж почали вітати мене й тиснути руку, сльози підступили мені до очей.

— В кожній бляшанці більше, ніж два фунти,— мовив Нейрс, зважуючи одну бляшанку в руці.— Отже, двісті п'ятдесят доларів на лантух. До праці, хлопці! Ще до вечора ми зробимо містера Додда мільйонером!

Дивно було спостерігати, як завзято розпорювали ми лантухи. І хоч матроси вже не очікували винагороди, проте розуміння того, що працюють вони не марно, сповнювало їх некорисливим завзяттям. Ми розпорювали та висипали лантух за лантухом, ми вже стояли в рисі по коліна, піт заливав нам очі, а руки нили нестерпно,— і все ж наш запал не згасав.

Настав час обіду. Ми були занадто перевтомлені, щоб їсти, і так захрипли, що не могли розмовляти. І все ж, нашвидку попоївши, ми знову зарилися в рис. Коли запав вечір, всі лантухи були розпороті, і ми стали перед ще однією разючою таємницею.

З усіх загадок "Летючого шквалу" ця виявилась най-непояснимішою. З шести тисяч лантухів контрабанду таїли тільки двадцять; в кожному було десь по дванадцять фунтів опію — разом двісті сорок фунтів. У Сан-Франціско опій коштував трохи дорожче двадцяти доларів за фунт, хоча в Гонолулу, де торгувати ним заборонялося, за той самий фунт можна було взяти сорок доларів.

Отже, за найвищими цінами Гонолулу, вартість опію на борту "Летючого шквалу" не сягала й десяти тисяч доларів, а за цінами Сан-Франціско — навіть п'яти. Ми з Джімом заплатили за бриг п'ятдесят тисяч. А Беллерс [201] ладен був торгуватися й далі! Ці підрахунки ошелешили мене.

Щоправда, у нас ще була надія відшукати другу схованку; лише ця надія й рятувала мене від остаточного розпачу.

Либонь, жодне судно ще не обшукували так пильно. Оглянули кожен брус, випробували всі засоби. День за днем, у дедалі більшому відчаї, ми крушили все підряд, підбадьорюючи матросів обіцянками та подарунками. Вечір за вечором я і Нейрс сиділи разом у тісній каюті, марно намагаючись збагнути, чи ми чогось не лрогавили. Я ладен був поклястися власною головою, що на судні не лишилося нічого цінного, крім дерев'яного корпусу та мідних цвяхів.

Не було жодного сумніву, що ми вилетіли в трубу, заплативши п'ятдесят тисяч доларів, зафрахтувавши шхуну та згодившись на жахливі проценти в надії, що нам пощастить отримати п'ятнадцять процентів чистого прибутку. Ми не лише збанкрутували — ми пошилися в дурні і тепер мали стати загальним посміховиськом. Гадаю, я зумів зберегти зовнішній спокій. Власне, я вже був готовий до такого висновку, бо втратив надію ще того дня, коли ми знайшли опій у рисі. Проте думки про Джі-ма і Меймі ятрили мені душу, і я замкнувся в собі, уникаючи розмов та спілкування.

Саме такий настрій давив на мене, коли капітан запропонував поїхати на острів. Я зрозумів: він хоче поговорити зі мною,— і хоч боявся, що він почне висловлювати співчуття, ради не було. Я погодився.

Кілька хвилин ми мовчки йшли понад берегом. Сонце пекло немилосердно. Від золотих пісків та сліпучосяйної лагуни боліли очі. Крики птахів та далекий рев прибою зливалися в одну первісно-варварську симфонію.

— Гадаю, мені не треба пояснювати вам, що шукати більше нічого? — спитав Нейрс.

— Так,— мовив я.

— Я вирішив завтра виходити в море,— провадив він.

— Це найкраще, що ви можете зробити,— відповів я.

— Курс на Гонолулу? — спитав він.

— Авжеж, зробимо все, як планували! — вигукнув я.— Саме Гонолулу!

Ми замовкли. Трохи згодом Нейрс кашлянув і обізвався знову:

— Ми з вами досить міцно здружилися, містере Додд. Ми пройшли крізь випробування, в яких вивіряється [202] людина. Нам довелося працювати в найтяжчих умовах, нас переслідували невдачі, і ми так нічого й не досягли. І за весь цей час ми жодного разу не посварились. Я кажу це не для того, щоб похвалити себе,— це мій обов'язок, за це мені платять, це моя робота, для цього я вийшов у море. А ось ви — річ інша: для вас усе це було новиною, і мені сподобалось, як стійко ви зустрічали невдачі, як день у день трудилися разом з нами. Ви перебороли своє розчарування, а ми ж добре розуміємо, що нерви ваші напружені до краю. Дозвольте сказати вам, містере Додд, що в усій цій справі ви показали себе людиною сильною і мужньою і що після цього всі вас поважають, усі захоплені вами. А ще скажу вам, що я взяв цю справу так само близько до серця, як і ви, і мені теж клубок підступав до горла, коли я думаю, що ви вхопили облиз-ня. Якби я хоч трохи надіявся, що очікування врятує нас, я лишився б на цьому острові, аж поки ми всі сконали б голодною смертю.

Я спробував був подякувати Нейрсові за ці щирі слова, але він не дав мені й рота розтулити.

— Я запросив вас на берег не для того, щоб усолоджувати компліментами,— провадив Нейрс.— Тепер ми розуміємо один одного, і в цьому суть. Гадаю, ви довіряєте мені. Я давно хотів поговорити про куди важливішу справу, і час настав: що ми будемо робити з "Летючим шквалом" та дешевим романом його суднового журналу?

— Правду кажучи, я про це не думав,— відповів я.— Але навряд чи я заспокоюсь, і якщо цей самозваний капітан Трент іще ходить по землі, я знайду його будь-що.

— Для цього вам досить лише розголосити всю історію,— сказав Нейрс.— Вона матиме великий успіх. Не щодня репортерам щастить вивудити таку новину. І я скажу вам, щoб станеться далі, містере Додд. її передадуть по телеграфу, її надрукують на перших шпальтах під жирними заголовками, вона зчинить бучу, власті дадуть спростування, і вона влучить у самозваного капітана Трента в якомусь мексіканському барі і вразить самозваного Годдедааля у нетрищах портового міста на Балтиці, і сягне Харді та Брауна в якомусь матроському ресторанчику в Грінку.