Корабельна катастрофа - Сторінка 47

Мабуть, він цілком поринув у невеселі роздуми; він не помічав мене, і я мовчки розглядав його. Несподівано мною оволоділо запізніле каяття. Як я й провіщав у розмові з Нейрсом, я безжально картав себе. Я повернувся додому, зберігши свою честь, а мій хворий друг позбавлений такого необхідного йому відпочинку, догляду, харчування. І, як Фальстаф, я запитав себе, щоб таке честь у нашому житті, і, як Фальстаф, відповів собі, що честь — це пусте повітря![230]

__ Джіме! — гукнув я нарешті.

— Лаудене! — вигукнув він, захлинаючись, весь затремтів і скочив на рівні ноги.

За мить я вже був біля його столу, і ми тисли один одному руки.

— Друже мій нещасний! — мовив я.

— Слава богу, нарешті ти повернувся! — схлипуючи, бурмотів він і бив мене в плече.

— Я не привіз тобі втішних новин, Джіме...

— Ти приїхав, і кращої новини мені не треба,— відповів він.— Як мені не вистачало тебе, Лаудене!

— Я не зміг зробити того, про що ти писав мені,— сказав я, стишивши голос.— Усі гроші пішли кредиторам. Я не міг...

— Кинь! — зупинив мене Джім.— Я був божевільний, коли писав. Якби ми зважились на таке, я не зміг би дивитись Меймі в вічі. О Лаудене, що це за жінка! Ти вважаєш, що знаєш життя,— о ні, ти нічогісінько не знаєш! Меймі — сама великодушність, воістину — одкровення боже!

-— Я радий за тебе,— сказав я.— Іншого я й не чекав від тебе, Джіме.

— Отже, "Летючий шквал" підвів нас? — зітхнув Джім.— Я не все зрозумів з твого листа, але це втямив.

— Підвів — не те слово. Кредитори зроду не повірять, що ми склеїли дурня,— звернув я на інше.— Як із банкрутством?

— Тобі поталанило, що тебе тут не було,— відповів він, похитуючи головою.— Тобі дуже поталанило, що ти не бачив газет. В "Оксіденталі" написали, що з моєю головою оцінювати хіба що каміння, а в іншій — що я жаба, яка замірилась змагатися з самим Лонгхерстом і луснула з натуги. Дуже жорстоко для чоловіка, в якого саме був медовий місяць. Я вже не казатиму, щоб вони писали про мою зовнішність, про мій одяг або про те, як я пітнію. Але мене підтримувала надія на "Летючий шквал"... Як це сталося, Лаудене? Я й досі не розумію.

"Ще б пак ти зрозумів!.." — подумав я, а вголос сказав:

— Джіме, нам обом не поталанило. Я виручив суму, що ледве покрила поточні витрати, а ти не зміг протриматись, скільки треба. Як усе це трапилось? [231]

— Ну, про це ми ще поговоримо,— сказав Джім, раптом сполошившись.— Мені час братися за рахунки, а тобі, мабуть, краще піти прямо до Меймі. Вона зараз у Спіді й чекає тебе нетерпляче — адже вона має тебе за мого рідного брата, Лаудене.

Я був радий будь-якій нагоді, щоб відтягти подалі наше порозуміння і хоча б ненадовго уникнути розмови про "Летючий шквал". Тому я негайно вирушив на вулицю Чагарникову. Місіс Спіді, що чекала повернення чоловіка, радо привітала мене.

— Який же ви сьогодні гарний, містере Додд, друже наш любий! — мило усміхалася вона.— І як тільки оті тропічні красуні відпустили вас із своїх островів? Чує моє серце, що Спіді там не втримався! — додала вона грайливо.— Він таки упадав коло острів'янок, чи не так?

Я запевнив її, що Спіді навіть не дивився в їхній бік.

— Ну, ви ніколи не викажете товариша! — так само мило всміхаючись, мовила місіс Спіді й провела мене в бідно вмебльовану кімнату, де за друкарською машинкою сиділа Меймі.

Мене зворушило її щире вітання. Вона була невимовно прекрасна, коли простягла мені обидві руки, підсунула стілець і вийняла з серванту бляшанку мого улюбленого тютюну та пачку першорядного цигаркового паперу, який я вживаю завжди.

— Бачите, містере Лаудене,— вигукнула Меймі,— ви не заскочили нас зненацька! Усе це куплене ще в день вашого відплиття.

Було видно, що вона з самого початку задумала влаштувати мені приємну зустріч, однак ту щирість, що так тепліла в її словах, я завдячував, як з'ясувалося згодом, капітанові Нейрсу. Він — чого я довіку йому не забуду! — незважаючи на брак часу, все ж знайшов хвилину, аби навідати Меймі й найпохвальнішими словами оповістити про мої завзяті пошуки на "Летючому шквалі". Однак вона ні словом не прохопилася про його відвідини, аж поки я сам, на її вимогу, не розказав про наше плавання.

— А капітан Нейрс розповідав куди мальовничіше! — вигукнула Меймі, коли я змовк.— Від вас же я видобула єдиний новий факт: ваша скромність варта вашої мужності.

Я палко намагався переконати її, що вона помиляється.

— І не старайтесь,— заперечила Меймі,— я розумію, щоб таке геройство. Коли я дізналась, як ви працювали [232] вдень і вночі, наче простий матрос, натираючи криваві мозолі й ламаючи нігті, і як ви підбадьорювали капітана: "Вище голову!" (здається, він сказав саме так) — під час бурі, коли той і сам налякався, і як ви тримались, коли вам загрожував жахливий бунт (тут Нейрс зважив за потрібне вмочити свій пензель у землетруси та затемнення сонця), і як ви робили все це, хоча б частково, задля Джіма й мене... Коли я довідалась про все це, то відчула, що годі знайти нам слова для подяки й захоплення.

— Меймі! — вигукнув я.— Не кажіть про подяку! Це слово зайве між друзями. Ми з Джімом ділились достатком, а тепер ділитимемось бідністю. Ми зробили все, на що спромоглися, більше нема про що говорити. Тепер мені слід підшукати роботу, а вам з Джімом — добре відпочити десь у лісі; Джімові це конче потрібно.

— Джім не може брати у вас гроші, містере Лауден,— заперечила Меймі.

— Як це не може? — обурився я.— Він повинен узяти! Чи я сам свого часу не брав у нього?

Незабаром з'явився сам Джім і, ще не знявши капелюха, завів мову на прокляту тему.

— Лаудене,— сказав він,— ось ми і всі разом. З денними турботами покінчено, попереду в нас весь вечір, тож починай свою оповідь.

— Спочатку поговорімо про справи,— мовив я, намагаючись — уже вкотре! — придумати хоч яке-небудь пристойне виправдання нашій невдачі.— Я хочу знати всі подробиці банкрутства.

— Ну, це вже справа давня,— махнув рукою Джім.— Ми заплатили по сім центів за долар, і це ще наше щастя. Судовий виконавець...— Тут його обличчя звело судомою, і він звернув на інше: — Все це уже позаду, й мені хотілося б знати подробиці історії з бригом. Я не все розумію, і мені здається, тут щось є...

— В самому судні, однак, не було нічого,— сказав я, силувано усміхнувшися.

— Саме це я й хотів би з'ясувати до кінця! — підхопив Джім.

— Але чому ти не хочеш розповісти про банкрутство? Ти ніби намагаєшся уникнути цієї теми,— зауважив я і відразу зрозумів, що бовкнув зайве, бо Джім уколов мене тим самим:

— А ти наче намагаєшся уникнути розмови про бриг. Шляхи до відступу були відрізані, і винен був я сам.

Друже мій, якщо ти так наполягаєш — будь ласка,— [233] відповів я і почав весело й жваво оповідати історію нашого плавання. Я говорив піднесено й змальовував острів та бриг, я передавав мову Андерсона й китайця, я весь час нагнітав тривогу... І я уникнув фатального слова. Я так вдало підтримував напругу розповіді, що вона так і не розрядилась. І коли я замовк — сказати "закінчив" я не наважуюсь, бо ніякого кінця не було,— Джім та Меймі втупились у мене з подивом.

— А далі? — спитав Джім.

— Це все,— відповів я.

— Але як ти все це пояснюєш?

— Ніяк.

Меймі похитала головою.

— Сто чортів, таж за нього давали шалені гроші! — вигукнув Джім.— Тут щось не так, Лаудене. Це ж явна нісенітниця! Я бачу, що ви з Нейрсом зробили все можливе — отже, вас пошили в дурні! Я певен, що опій і тепер на судні, і будь певен, я до нього ще доберусь!

— Але на ньому нічого нема, повір мені. Крім старого дерева та заліза,— мовив я.

— Ось побачиш! — стояв на своєму Джім.— Тепер уже я вирушу сам і візьму з собою Меймі. Лонгхерст не відмовить мені в сумі, достатній для того, щоб зафрахтувати шхуну. А ти чекатимеш мене тут, поки я обнишпорю судно.

— Ти не зможеш обнишпорити його! — вигукнув я.— Ми його спалили.

— Спалили? — вражено перепитала Меймі, схопившись із стільця, на якому вона сиділа склавши руки і спокійно прислухаючись до нашої розмови.

Запала тривожна мовчанка.

— Пробач, Лаудене,— обізвався нарешті Джім,— але на біса ви його спалили?

— Нейрс вирішив, що так буде краще.

— Це, мабуть, найдивніше з усього, що ми тут почули,— зауважила Меймі.

— Справді, Лаудене, це якось несподівано,— докинув Джім,— і навіть кінець кінцем безглуздо. Навіщо тобі... навіщо було Нейрсові палити судно?

— Не знаю. А яке це має значення? Адже ми зняли з нього все, що можна було зняти.

— Отут ти й помиляєшся! — вигукнув Джім.— Я не сумніваюсь: ви недогледіли головного.

— А чому ви так упевнені, що на ньому нічого не лишилося? — спитала Меймі. [234]

__ Ну як мені це пояснити! — я був у розпачі.— Ми оглянули кожну щілину і впевнилися, що ніде нема ніякої схованки. Це все, що я можу сказати.

__ Я дедалі більше переконуюсь...— мовила Меймі багатозначно.

Джім поквапився втрутитись:

— Єдиного я не розумію, Лаудене: невже ти не збагнув, що вся ця історія з бригом дуже дивна? Чому вона не вразила тебе так, як мене?

— Е, що тепер говорити! — вигукнула Меймі, підвівшись.— Містер Додд не збирається відкривати нам, ні що він думає, ні що він знає...

— Меймі! — обурено перепинив її Джім.

— Нащо тобі жаліти його, Джеймсе? Адже йому тебе не жаль! — не вгавала Меймі.— Як бачиш, він цього й не заперечує. І він не вперше виявляє таку стриманість! Чи ти забув, що він знав адресу Діксона, але сказав про це, коли той уже здимів?

Джім благально глянув на мене — ми вже всі троє стояли.

— Лаудене, ти бачиш, Меймі щось здалося, і для цього є певні підстави. Тут і справді є дивні моменти — навіть я, чоловік бувалий, нічого не розумію. Прошу тебе, Лаудене, поясни нам усе.

— Так мені й треба,— сказав я.— Я мав бути відвертим з тобою. Я мав би відразу сказати тобі, що пообіцяв не все розголошувати, і попросити тебе довіритись мені. Усе це я роблю тепер. Так, із бригом пов'язані ще деякі обставини, але нас вони не стосуються, і я мушу мовчати — я дав слово честі. Повір мені і пробач.

— Можливо, я безголова, містере Додд,— мовила Меймі з лиховісною люб'язністю,— але мені здавалось, що ви пішли в це плавання як представник мого чоловіка і на гроші мого чоловіка. Тепер ви твердите, що дали слово честі. Але мені здавалося, що найперше ви були зв'язані словом з Джеймсом!..