Король Джон - Сторінка 9
- Вільям Шекспір -
Поверніть
Оригінал вельмишановним лордам,
Щоб будь-коли могли вони згадати,
Про що ми домовлялись і клялись
У храмі, щоб тверда і непорушна
Була та клятва із обох сторін.
С о л с б е р і
Її ми не порушимо ніколи.
Без примусу і за своїм бажанням
Служити вам присягу ми дали;
Хоча, повірте, аж ніяк не раді
Страшну недугу часу лікувати
Таким проклятим засобом, як бунт,
І, зцілюючи рану застарілу,
Вітчизні рани завдавать нові.
Сумую, що повинен меч підняти,
Щоб в Англії примножувати вдів,
Де перше всі шукали порятунку
І захисту від грізних ворогів
У Солсбері славетному іменні.
Але настільки хворобливий час,
Що лікувати правду доведеться
Неправдою і беззаконням смути.
Засмучені і безутішні друзі!
Як гірко нам, що, островом своїм
Народжені, ми в час його найтяжчий
Примушені іти за чужоземцем,
Топтати рідну землю, розширяти
Ряди її заклятих ворогів.
Як важко тут, де я стою і плачу,
Де прийняли ми рішення гірке,
Як тяжко поміж лицарів чужих
Нам відкривати шлях чужим знаменам!
Якби ти міг повстати, мій народе!
Якби Нептун, що стискує тебе
В міцних обіймах, міг тебе примусить
Забути власні справи й переніс
Обидва наші християнські війська
Десь до невірних, щоб злилась їх кров
В один потік союзний і злочинно
У обопільних чварах не лилась!
Л ю д о в и к
Високий дух і благородна мова!
В тобі боролись сильні почуття,
І вибухом нестримним закінчилась
Ця боротьба. Протистояли в ній
Поняття необхідності і честі.
Дозволь, зітру зі щік твоїх росу,
Яка на них сріблиться проти волі.
Жіночі сльози бачив я нерідко,
Але до їх потоків я вже звик.
Та сльози, мужнім воїном пролиті,
І почуття, що породили зливу,
Дивують очі і вражають душу,
Немов би наді мною небозвід,
Пронизаний вогнями метеорів.
Ні, славний Солсбері, своє чоло
Ти підійми і йди назустріч бурі.
А сльози хай з очей хлопчачих ллються,
Які іще не зустрічали гроз,
Чи з тих очей, що бачили лиш щастя
І на бенкетах з долею боролись
Між пустощів, розваг і теревень.
Доволі смутку, друже, звеселися!
В скарбницю щастя ти запустиш руку
Так глибоко, як це зробив дофін,
Як всі дворяни, що з'єднали долю
Із долею моєю.
Входить П а н д о л ь ф з почетом.
О, мені
Підказував слова небесний ангел;
Дивіться, ось іде святий легат,
Несе нам повноваження від Бога;
Його благословення освятить
Діяння наші.
П а н д о л ь ф
Мій привіт дофіну!
Дізнайтеся: король англійський Джон
Із папою сьогодні помирився.
Він добровільно упокорив дух,
Що повставав на церкву, нашу матір,
На Рим – святий престол, столицю віри.
Згорніть усі загрозливі знамена;
Хай змириться свавільний дух війни,
Хай, наче лев приручений, він ляже
Покірно біля ніг святого миру
І буде тільки з вигляду страшним.
Л ю д о в и к
Ні, вибачте, мій отче: відступати
Не буду я. Високий в мене рід,
Щоб я, Людовик, був комусь слугою,
Виконував накази, як підлеглий,
Знаряддям став, покірним і сліпим.
Вогонь війни роздмухали самі ви
Між Англією й нами. Підкидали
У вогнище ви дрова, і тепер
Не загасити подихом вогонь.
Мої права мені ви роз'яснили
На землі ці, умовили мене
Піти в похід, – і от тепер до мене
Приходите зі звісткою, що Джон
Покірний Риму. Що мені до того?
Я за правами шлюбними – наступник
Артура, що помер, король англійський.
Невже я, захопивши пів-країни,
Відкличу військо лиш тому, що Рим
Із Джоном помирився? Раб я Риму?
Чи дав той Рим хоч гріш, надав припаси,
Послав солдат, щоб нам допомогти?
Чи не узяв я весь тягар на плечі?
І чи не я з васалами моїми
Терпіти мушу злигодні війни?
Хіба не чув я, як мені кричали
"Vive le roi!" привітні острів'яни,
Коли вступав я з військом у міста?
Йде гра за владу, козирі у мене,
І кину їх, не вигравши вінця?
Такого не діждетесь ви кінця!
П а н д о л ь ф
Ти дивишся на справу поверхово.
Л ю д о в и к
Нехай і так, – та я не відступлюсь,
Не втіливши в життя величний задум,
Допоки честі не здобуду я,
Яку мені надії обіцяли,
Коли до війська я скликав бійців
Гарячих, вірних, гідних перемоги,
Готових славу рвати з пащі смерті.
(Чути звук сурми.)
Що провіщає нам дзвінка труба?
Входить Б а й с т р ю к з почетом.
Б а й с т р ю к
Прийшов я, згідно звичаю, послом
Від короля до вас, святий наш отче,
Дізнатися про те, чим закінчились
Недавні перемовини з дофіном.
Мені підкаже відповідь, про що
Я, як посол, повинен говорити.
П а н д о л ь ф
Впирається дофін, не хоче чути
Він наших миролюбних умовлянь,
Відмовився свій меч вложити в піхви.
Б а й с т р ю к
Клянуся кров'ю, мова юнака –
Смілива й гідна! А тепер я мушу
Сказати те, що наш король англійський
Мені оголосити доручив:
Готовий він до бою. Ваш похід,
Нахабне ваше вторгнення на острів,
Зухвалість безбородих вояків,
Ця недоречна гра в парад військовий
Йому смішні. Готовий він прогнати
Із Англії ударами бича
Дитяче військо, армію пігмеїв.
Невже тепер міцна його рука,
Що всипала вам бобу край порога,
Загнала в дім, примусила, як відра,
Пірнати у колодязі, ховатись
В смердючих купах гною, між свиней,
Таїтися у скринях, у пивницях,
Собі шукати сховища у склепах
І, слухаючи каркання ворон,
Тремтіти від страху: "Ідуть англійці!" —
Невже тепер ослабла та рука,
Яка побила вас під вашим дахом?
Ні! Знайте, що озброївся король.
Він, як орел, побачив, що гніздо
У небезпеці, і злетів під хмари,
Щоб кинутись на ворога згори.
(до Солсбері і лордів)
А ви, бунтівники, ви, безсоромні,
Невдячні виродки, що, як Нерон,
Свою вітчизну мучити готові,
Від сорому хоча б почервонійте!
Жінки і дочки ваші вже ідуть,
Почувши рев труби, як амазонки.
Вони голки змінили на списи,
Наперстки – на залізні рукавиці
І ніжність душ на войовничий шал.
Л ю д о в и к
Доволі вихвалятись, йди із миром!
Тебе не переспориш. Прощавай!
Не витрачаймо час дорогоцінний
На теревені.
П а н д о л ь ф
Дайте, я скажу.
Б а й с т р ю к
Я не закінчив!
Л ю д о в и к
Ми глухі до всіх. –
Ударте в барабани! Хай їх голос
На захист справи нашої гримить!
Б а й с т р ю к
Так, б'єш по барабану – він волає;
Побиті, заволаєте і ви.
Хай загримить твій барабан, – луною
Йому озветься інший поблизу,
І голосно так само. Вдарить другий, –
І зразу ж відгук долетить до неба,
І передражнить він небесний грім.
Бо поруч, тут, не вірячи легату
І в миротворчі здібності його,
Стоїть із військом Джон; з його чола
Загрожує вам смерть: сьогодні будуть
Поживою їй тисячі французів.
Л ю д о в и к
Бить в барабан! Хай він озветься нам.
Б а й с т р ю к
Ще трохи, і його побачиш сам.
Ідуть геть.
Сцена третя
Поле бою.
Тривога. Входять к о р о л ь Д ж о н і Х'ю б е р т.
К о р о л ь Д ж о н
Ну, Х'юберте, кажи, як бій іде?
Х'ю б е р т
Боюсь, що зле. Володарю, що з вами?
К о р о л ь Д ж о н
Душа болить і мучить лихоманка,
Що вже давно спокою не дає.
Входить гонець.
Г о н е ц ь
Королю мій, вас просить Фоконбрідж,
Ваш родич, залишити поле бою.
Де будете – скажіть, я сповіщу.
К о р о л ь Д ж о н
Поїду я в абатство Суінстедське.
Г о н е ц ь
Кріпіться! Ті підкріплення великі,
Які чекав дофін, три дні тому
Загинули на Гудвінських пісках.
Сер Річард лиш тепер про це дізнався.
Тим часом опір ворога ослаб.
К о р о л ь Д ж о н
О, горе! Лихоманка не дає
Хорошій звістці навіть порадіти.
Подайте ноші і скоріш в абатство!
Я так заслаб, що й кроку не зроблю.
Ідуть геть.
Сцена четверта
Там же. Інша частина поля бою.
Входять С о л с б е р і, П е м б р у к,
Б і г о т та інші лорди.
С о л с б е р і
Не думав я, що стільки залишилось
Прибічників у Джона.
П е м б р у к
Ще раз в бій!
І надихнем французів: їх поб'ють –
І нам погано буде.
С о л с б е р і
Фоконбрідж,
Байстрюк проклятий, всюди устигає.
П е м б р у к
Король їх Джон, як кажуть, занеміг
І зовсім хворий кинув поле бою.
Входить поранений М е л е н, якого підтримують солдати.
М е л е н
Ведіть мене до цих бунтівників.
С о л с б е р і
В щасливі дні ми звалися інакше.
П е м б р у к
Це граф Мелен.
С о л с б е р і
Поранений він тяжко.
М е л е н
Рятуйтеся, англійці благородні!
Ви зраджені і продані. Біжіть,
Мов нитка із вузького вушка голки,
Із вашої крамоли. Припадіть
До ніг свого монарха, бо, якщо
Дістанеться французам перемога,
Дофін у нагороду за труди
Вам відрубає голови. Поклявся
Зробити це він при мені та інших
В Сент-Едмондсбері перед вівтарем,
Де ми усі клялись у вічній дружбі.
С о л с б е р і
Чи це можливо? Правду ти сказав?
М е л е н
Чи смерть мені не дивиться у очі?
І чи не тане так моє життя,
Як на вогні розтануло би вмить
Моє обличчя, виліплене з воску?
Брехливий світ лишаючи навік,
Навіщо б я брехав, як знаю правду?
Ця правда в тім, що тут я помираю,
А жити там лиш правда дозвіл дасть.
Повторюю: здобувши перемогу,
Залишиться Людовик вірним клятві,
І більше вам не бачити зорі.
Здіймається вже морок над шоломом
Трудами дня притомленого сонця,
І ви цієї ночі помрете.
Якщо ви допоможете дофіну
Одержати у битві перемогу,
Спокутуєте зрадництво своє,
Убиті підлим, зрадницьким ударом.
Ви Х'юберту привіт мій передайте –
Він вірно й ревно служить королю.
Ми з ним дружили. Дід мій був англійцем.
Тому я і зізнався вам тепер.
А ви за цю пораду відведіть
Мене подалі від страхіття бою,
Щоб я один думки свої останні
Додумав мирно, щоб моя душа
В покорі й благочесті відлетіла.
С о л с б е р і
Ми віримо тобі. Клянусь душею,
Це випадок привабливий, зручний
Зійти рішуче з хибного шляху
І, як відплив, лишивши за собою
Уламки зради, знову увійти
У звичні межі, плин свій спрямувати
До океану нашого, до Джона.
Допоможу нести тебе, Мелене,
Бо смертну муку бачу я в очах. –
Дай Боже, щоб змогла зворотня путь
Нас до старої правди повернуть!
(Ідуть геть, підтримуючи Мелена.)
Сцена п'ята
Французький табір.
Входить Л ю д о в и к із почетом.
Л ю д о в и к
Здавалось, неохоче сіло сонце,
Багрянцем заливаючи півнеба,
Коли англійці почали відхід,
Лишаючи за нами поле бою.
Ми переможно кінчили цей день,
Пославши їм привіт останнім залпом,
І, в лютій битві порвані, знамена
Згорнули з честю на ніч.
Входить Г о н е ц ь.
Г о н е ц ь
Де дофін?
Л ю д о в и к
Я тут. Які новини?
Г о н е ц ь
Граф Мелен
Поранений смертельно. Перед смертю
Переконав англійських лордів він
Піти від вас. А всі резерви ваші
Загинули на Гудвінських пісках.
Л ю д о в и к
Будь проклятий за ці звістки невтішні!
Не думав я, що буду сумувати,
Як прийде ніч.
Оригінал вельмишановним лордам,
Щоб будь-коли могли вони згадати,
Про що ми домовлялись і клялись
У храмі, щоб тверда і непорушна
Була та клятва із обох сторін.
С о л с б е р і
Її ми не порушимо ніколи.
Без примусу і за своїм бажанням
Служити вам присягу ми дали;
Хоча, повірте, аж ніяк не раді
Страшну недугу часу лікувати
Таким проклятим засобом, як бунт,
І, зцілюючи рану застарілу,
Вітчизні рани завдавать нові.
Сумую, що повинен меч підняти,
Щоб в Англії примножувати вдів,
Де перше всі шукали порятунку
І захисту від грізних ворогів
У Солсбері славетному іменні.
Але настільки хворобливий час,
Що лікувати правду доведеться
Неправдою і беззаконням смути.
Засмучені і безутішні друзі!
Як гірко нам, що, островом своїм
Народжені, ми в час його найтяжчий
Примушені іти за чужоземцем,
Топтати рідну землю, розширяти
Ряди її заклятих ворогів.
Як важко тут, де я стою і плачу,
Де прийняли ми рішення гірке,
Як тяжко поміж лицарів чужих
Нам відкривати шлях чужим знаменам!
Якби ти міг повстати, мій народе!
Якби Нептун, що стискує тебе
В міцних обіймах, міг тебе примусить
Забути власні справи й переніс
Обидва наші християнські війська
Десь до невірних, щоб злилась їх кров
В один потік союзний і злочинно
У обопільних чварах не лилась!
Л ю д о в и к
Високий дух і благородна мова!
В тобі боролись сильні почуття,
І вибухом нестримним закінчилась
Ця боротьба. Протистояли в ній
Поняття необхідності і честі.
Дозволь, зітру зі щік твоїх росу,
Яка на них сріблиться проти волі.
Жіночі сльози бачив я нерідко,
Але до їх потоків я вже звик.
Та сльози, мужнім воїном пролиті,
І почуття, що породили зливу,
Дивують очі і вражають душу,
Немов би наді мною небозвід,
Пронизаний вогнями метеорів.
Ні, славний Солсбері, своє чоло
Ти підійми і йди назустріч бурі.
А сльози хай з очей хлопчачих ллються,
Які іще не зустрічали гроз,
Чи з тих очей, що бачили лиш щастя
І на бенкетах з долею боролись
Між пустощів, розваг і теревень.
Доволі смутку, друже, звеселися!
В скарбницю щастя ти запустиш руку
Так глибоко, як це зробив дофін,
Як всі дворяни, що з'єднали долю
Із долею моєю.
Входить П а н д о л ь ф з почетом.
О, мені
Підказував слова небесний ангел;
Дивіться, ось іде святий легат,
Несе нам повноваження від Бога;
Його благословення освятить
Діяння наші.
П а н д о л ь ф
Мій привіт дофіну!
Дізнайтеся: король англійський Джон
Із папою сьогодні помирився.
Він добровільно упокорив дух,
Що повставав на церкву, нашу матір,
На Рим – святий престол, столицю віри.
Згорніть усі загрозливі знамена;
Хай змириться свавільний дух війни,
Хай, наче лев приручений, він ляже
Покірно біля ніг святого миру
І буде тільки з вигляду страшним.
Л ю д о в и к
Ні, вибачте, мій отче: відступати
Не буду я. Високий в мене рід,
Щоб я, Людовик, був комусь слугою,
Виконував накази, як підлеглий,
Знаряддям став, покірним і сліпим.
Вогонь війни роздмухали самі ви
Між Англією й нами. Підкидали
У вогнище ви дрова, і тепер
Не загасити подихом вогонь.
Мої права мені ви роз'яснили
На землі ці, умовили мене
Піти в похід, – і от тепер до мене
Приходите зі звісткою, що Джон
Покірний Риму. Що мені до того?
Я за правами шлюбними – наступник
Артура, що помер, король англійський.
Невже я, захопивши пів-країни,
Відкличу військо лиш тому, що Рим
Із Джоном помирився? Раб я Риму?
Чи дав той Рим хоч гріш, надав припаси,
Послав солдат, щоб нам допомогти?
Чи не узяв я весь тягар на плечі?
І чи не я з васалами моїми
Терпіти мушу злигодні війни?
Хіба не чув я, як мені кричали
"Vive le roi!" привітні острів'яни,
Коли вступав я з військом у міста?
Йде гра за владу, козирі у мене,
І кину їх, не вигравши вінця?
Такого не діждетесь ви кінця!
П а н д о л ь ф
Ти дивишся на справу поверхово.
Л ю д о в и к
Нехай і так, – та я не відступлюсь,
Не втіливши в життя величний задум,
Допоки честі не здобуду я,
Яку мені надії обіцяли,
Коли до війська я скликав бійців
Гарячих, вірних, гідних перемоги,
Готових славу рвати з пащі смерті.
(Чути звук сурми.)
Що провіщає нам дзвінка труба?
Входить Б а й с т р ю к з почетом.
Б а й с т р ю к
Прийшов я, згідно звичаю, послом
Від короля до вас, святий наш отче,
Дізнатися про те, чим закінчились
Недавні перемовини з дофіном.
Мені підкаже відповідь, про що
Я, як посол, повинен говорити.
П а н д о л ь ф
Впирається дофін, не хоче чути
Він наших миролюбних умовлянь,
Відмовився свій меч вложити в піхви.
Б а й с т р ю к
Клянуся кров'ю, мова юнака –
Смілива й гідна! А тепер я мушу
Сказати те, що наш король англійський
Мені оголосити доручив:
Готовий він до бою. Ваш похід,
Нахабне ваше вторгнення на острів,
Зухвалість безбородих вояків,
Ця недоречна гра в парад військовий
Йому смішні. Готовий він прогнати
Із Англії ударами бича
Дитяче військо, армію пігмеїв.
Невже тепер міцна його рука,
Що всипала вам бобу край порога,
Загнала в дім, примусила, як відра,
Пірнати у колодязі, ховатись
В смердючих купах гною, між свиней,
Таїтися у скринях, у пивницях,
Собі шукати сховища у склепах
І, слухаючи каркання ворон,
Тремтіти від страху: "Ідуть англійці!" —
Невже тепер ослабла та рука,
Яка побила вас під вашим дахом?
Ні! Знайте, що озброївся король.
Він, як орел, побачив, що гніздо
У небезпеці, і злетів під хмари,
Щоб кинутись на ворога згори.
(до Солсбері і лордів)
А ви, бунтівники, ви, безсоромні,
Невдячні виродки, що, як Нерон,
Свою вітчизну мучити готові,
Від сорому хоча б почервонійте!
Жінки і дочки ваші вже ідуть,
Почувши рев труби, як амазонки.
Вони голки змінили на списи,
Наперстки – на залізні рукавиці
І ніжність душ на войовничий шал.
Л ю д о в и к
Доволі вихвалятись, йди із миром!
Тебе не переспориш. Прощавай!
Не витрачаймо час дорогоцінний
На теревені.
П а н д о л ь ф
Дайте, я скажу.
Б а й с т р ю к
Я не закінчив!
Л ю д о в и к
Ми глухі до всіх. –
Ударте в барабани! Хай їх голос
На захист справи нашої гримить!
Б а й с т р ю к
Так, б'єш по барабану – він волає;
Побиті, заволаєте і ви.
Хай загримить твій барабан, – луною
Йому озветься інший поблизу,
І голосно так само. Вдарить другий, –
І зразу ж відгук долетить до неба,
І передражнить він небесний грім.
Бо поруч, тут, не вірячи легату
І в миротворчі здібності його,
Стоїть із військом Джон; з його чола
Загрожує вам смерть: сьогодні будуть
Поживою їй тисячі французів.
Л ю д о в и к
Бить в барабан! Хай він озветься нам.
Б а й с т р ю к
Ще трохи, і його побачиш сам.
Ідуть геть.
Сцена третя
Поле бою.
Тривога. Входять к о р о л ь Д ж о н і Х'ю б е р т.
К о р о л ь Д ж о н
Ну, Х'юберте, кажи, як бій іде?
Х'ю б е р т
Боюсь, що зле. Володарю, що з вами?
К о р о л ь Д ж о н
Душа болить і мучить лихоманка,
Що вже давно спокою не дає.
Входить гонець.
Г о н е ц ь
Королю мій, вас просить Фоконбрідж,
Ваш родич, залишити поле бою.
Де будете – скажіть, я сповіщу.
К о р о л ь Д ж о н
Поїду я в абатство Суінстедське.
Г о н е ц ь
Кріпіться! Ті підкріплення великі,
Які чекав дофін, три дні тому
Загинули на Гудвінських пісках.
Сер Річард лиш тепер про це дізнався.
Тим часом опір ворога ослаб.
К о р о л ь Д ж о н
О, горе! Лихоманка не дає
Хорошій звістці навіть порадіти.
Подайте ноші і скоріш в абатство!
Я так заслаб, що й кроку не зроблю.
Ідуть геть.
Сцена четверта
Там же. Інша частина поля бою.
Входять С о л с б е р і, П е м б р у к,
Б і г о т та інші лорди.
С о л с б е р і
Не думав я, що стільки залишилось
Прибічників у Джона.
П е м б р у к
Ще раз в бій!
І надихнем французів: їх поб'ють –
І нам погано буде.
С о л с б е р і
Фоконбрідж,
Байстрюк проклятий, всюди устигає.
П е м б р у к
Король їх Джон, як кажуть, занеміг
І зовсім хворий кинув поле бою.
Входить поранений М е л е н, якого підтримують солдати.
М е л е н
Ведіть мене до цих бунтівників.
С о л с б е р і
В щасливі дні ми звалися інакше.
П е м б р у к
Це граф Мелен.
С о л с б е р і
Поранений він тяжко.
М е л е н
Рятуйтеся, англійці благородні!
Ви зраджені і продані. Біжіть,
Мов нитка із вузького вушка голки,
Із вашої крамоли. Припадіть
До ніг свого монарха, бо, якщо
Дістанеться французам перемога,
Дофін у нагороду за труди
Вам відрубає голови. Поклявся
Зробити це він при мені та інших
В Сент-Едмондсбері перед вівтарем,
Де ми усі клялись у вічній дружбі.
С о л с б е р і
Чи це можливо? Правду ти сказав?
М е л е н
Чи смерть мені не дивиться у очі?
І чи не тане так моє життя,
Як на вогні розтануло би вмить
Моє обличчя, виліплене з воску?
Брехливий світ лишаючи навік,
Навіщо б я брехав, як знаю правду?
Ця правда в тім, що тут я помираю,
А жити там лиш правда дозвіл дасть.
Повторюю: здобувши перемогу,
Залишиться Людовик вірним клятві,
І більше вам не бачити зорі.
Здіймається вже морок над шоломом
Трудами дня притомленого сонця,
І ви цієї ночі помрете.
Якщо ви допоможете дофіну
Одержати у битві перемогу,
Спокутуєте зрадництво своє,
Убиті підлим, зрадницьким ударом.
Ви Х'юберту привіт мій передайте –
Він вірно й ревно служить королю.
Ми з ним дружили. Дід мій був англійцем.
Тому я і зізнався вам тепер.
А ви за цю пораду відведіть
Мене подалі від страхіття бою,
Щоб я один думки свої останні
Додумав мирно, щоб моя душа
В покорі й благочесті відлетіла.
С о л с б е р і
Ми віримо тобі. Клянусь душею,
Це випадок привабливий, зручний
Зійти рішуче з хибного шляху
І, як відплив, лишивши за собою
Уламки зради, знову увійти
У звичні межі, плин свій спрямувати
До океану нашого, до Джона.
Допоможу нести тебе, Мелене,
Бо смертну муку бачу я в очах. –
Дай Боже, щоб змогла зворотня путь
Нас до старої правди повернуть!
(Ідуть геть, підтримуючи Мелена.)
Сцена п'ята
Французький табір.
Входить Л ю д о в и к із почетом.
Л ю д о в и к
Здавалось, неохоче сіло сонце,
Багрянцем заливаючи півнеба,
Коли англійці почали відхід,
Лишаючи за нами поле бою.
Ми переможно кінчили цей день,
Пославши їм привіт останнім залпом,
І, в лютій битві порвані, знамена
Згорнули з честю на ніч.
Входить Г о н е ц ь.
Г о н е ц ь
Де дофін?
Л ю д о в и к
Я тут. Які новини?
Г о н е ц ь
Граф Мелен
Поранений смертельно. Перед смертю
Переконав англійських лордів він
Піти від вас. А всі резерви ваші
Загинули на Гудвінських пісках.
Л ю д о в и к
Будь проклятий за ці звістки невтішні!
Не думав я, що буду сумувати,
Як прийде ніч.