Король Матіуш Перший - Сторінка 17
- Януш Корчак -Лікар сказав, що йому це корисно: у професора хворіли ноги. А ввечері він вирушав у негритянські хатини й записував нові, невідомі науці слова.
Фелек об'ївся фруктами, і лікар дав йому зі своєї аптечки ложку касторки. Англійський моряк і мандрівник-француз кілька разів брали Матіуша із собою на полювання. Матіуш навчився їздити на верблюдах. Таке життя було йому до душі.
XXII
кось уночі до намету увірвався негр-слуга.
— Вставайте! — кричав він. — Напад! Зрада! — І тужливо заголосив: — О я нещасний, навіщо пішов я служити білим! Мої побратими ніколи мені цього не пробачать! Що мені тепер, нещасному, робити?..
Подорожні, як скуйовджені, посхоплювалися з похідних ліжок і схопилися за зброю, яка виявилася під рукою, готові битися з ворогом.
Довкруги темрява, нічого не видно. Лише зрідка, з боку пустелі, доносився якийсь глухий шум, ніби тупіт величезного натовпу.
Дивно, чому в казармі так тихо? Жодного руху, жодного пострілу.
Начальник гарнізону, добре знайомий зі звичаями тубільців, одразу зрозумів, що це не напад. Але що, він сам толком не знав і тому вислав вперед гінця.
Той незабаром повернувся й повідомив, що це йде караван за Матіушем.
Попереду урочисто й поважно виступав верблюд із паланкіном між горбами. За ним — сто верблюдів, укритих розкішними попонами. І велика кількість воїнів для охорони каравану.
Лише завдяки досвідченості й витримці начальника гарнізону не сталося невиправної біди: не відкрили стрілянини по мирному племені. Матіуш сердечно подякував офіцерові, нагородив його орденом, і наступного дня рано-вранці караван рушив у дорогу.
Подорож була важкою. Немилосердно пекло сонце. Білі відкритими ротами хапали повітря: з незвички вони задихалися. А посланцям африканського вождя хоч би що.
Високо на верблюді в паланкіні сидів Матіуш, а два тубільці обмахували його великими віялами зі страусового пір'я. Караван повільно просувався вперед. Провідник тривожно вдивлявся вдалину: чи не наближається самум. Бували випадки, коли цей страшний вітер пустелі засипав гарячим піском цілі каравани, і всі подорожні гинули.
Удень ніхто не розмовляв — не було сил, і лише ввечері, коли ставало прохолодніше, люди трохи оживали. Добрий лікар напував Матіуша якимись порошками, але користі від них було мало. Хоча за плечима в Матіуша була війна й багато небезпечних пригод, подорож вогнедишною пустелею здалася йому найважчою з тих, які він випробував у житті. Від спеки боліла голова, порепалися губи, у горлі пересохло і язик задерев'янів. Він засмаг і висох, як тріска. Очі від яскраво білого піску стали червоними й боліли, шкіра лущилася й нестерпно свербіла. Ночами Матіуша переслідували кошмари: то снилося, що людожери їдять його живцем, то ніби смажать на вогнищі.
Вода!.. Яке блаженство плисти морем! Але робити нічого, назад дороги немає, інакше його чекає вічна ганьба.
Двічі вони зупинялися в оазах на привал. До чого приємно знову побачити зелені дерева, напитися студеної води з джерела, а не цієї осоружної, смердючої з бурдюків!
У першому оазисі вони відпочивали два дні, а в другому довелося затриматися на цілих п'ять. Верблюди не менше від людей потребували відпочинку. Від утоми вони не могли йти далі.
— Чотири сходи й заходи сонця — і ми вдома! — радів посланець чорного владики.
За п'ять днів люди і тварини добре відпочили. А невтомні тубільці розпалили напередодні від'їзду вогнища і станцювали довкола них дикий військовий танець.
Останні чотири дні були не такі виснажливі. Пустеля кінчалася, пісок уже не був таким спекотним, де-не-де росли навіть чахлі рослини, і назустріч траплялися люди.
Матіуш хотів із ними познайомитися, але йому пояснили, що це розбійники. Не будь караван такий великий, вони неодмінно напали б на них і пограбували.
Нарешті вдалині замаячів ліс, повіяло свіжістю і прохолодою. Важкі мандри спекотними пісками — позаду, а що їх чекає попереду, невідомо. Може, смерть від руки дикунів?
Назустріч каравану виїхав сам чорний владика в супроводі придворних. Попереду виступали музики. Але замість звичних інструментів у них були якісь дивовижні барабани, сопілки, тріскачки, які видавали такий неймовірний писк, скрегіт і гуркіт, що хоч вуха затикай! Після тиші безмовної пустелі наші подорожні мало розум не втратили.
Почалося богослужіння. Перед дерев'яною колодою, на якій були вирізьблені морди невідомих чудовиськ, жрець у страшній масці щось викрикував, а натовп вторив йому. Це означає, пояснив Матіушу професор, що чорний владика віддає гостя під заступництво своїх богів.
Потім чорний владика і його сини з півгодини весело скакали довкола Матіуша. І, лише до найдрібніших подробиць виконавши ритуал, вождь племені звернувся до Матіуша з вітальною промовою:
— Білий друже, ти приїхав до мене, і тепер я найщасливіша людина на землі. Благаю тебе, зроби лише знак, і на доказ любові й відданості я встромлю цю стрілу у своє серце. Померти для друга — велика честь.
Кажучи це, він приставив вістря довгої стріли до грудей і завмер у чеканні.
Матіуш попросив професора сказати, що він не хоче, аби вождь через нього вмирав, він бажає з ним дружити, розмовляти й веселитися.
Уявіть собі подив Матіуша, коли у відповідь пролунав гучний плач — це ридали негритянський король, його родичі й діти. Вони горювали через те, що білий друг нехтує ними.
Матіуш ледве не пирснув зо сміху — такими смішними видалися йому тутешні звичаї, але він стримався і зробив серйозне обличчя.
Розповідати детально про все, що бачив і робив Матіуш при дворі чорного владики не має сенсу. Усе це описано вченим професором у товстій книзі під назвою:
49 ДНІВ ПРИ ДВОРІ КОРОЛЯ БУМ-ДРУМА
Написав учасник експедиції і перекладач короля Матіуша Реформатора.
Бум-Друм щодуху прагнув розважити свого білого друга. Проте деякі забави Матіушу не подобалися, і він відмовлявся брати в них участь, не думаючи, що когось цим ображає, і не підозрюючи, що за кожним його рухом стежать злі, пронизливі очі верховного жерця. І ось одного дня верховний жрець з обуренням заявив:
— Цей білий — брехун, він лише прикидається нашим другом. Він нехтує нашими звичаями. — І зловісно пошепки додав: — Але я знаю, що робити.
І того ж дня увечері під час бенкету непомітно підсипав отруту в мушлю, з якої пив Матіуш. А ця отрута володіла такою властивістю: спочатку людині, яка її вип'є, усе здається червоним, потім синім, зеленим, чорним, і нарешті вона вмирає.
Матіуш сидить у шатрі вождя в золотому кріслі за золотим столом.
— Дивно, чому це раптом усе стало червоним? І люди, і все-все, — каже він.
Лікар, почувши це, схопився й від жаху не може слова вимовити, лише руками махає. Виявляється, він читав про цю отруту у вчених книгах. Там говорилося: усі африканські хвороби виліковні, лише проти цієї отрути немає ліків.
— Ой, дивіться, як красиво — тепер усе синє! — нічого не підозрюючи, весело розповідав Матіуш.
— Професоре! — закричав лікар. — Перекладіть їм, що Матіуш отруєний.
Вождь схопився за голову і стрілою вилетів із шатра.
— На, випий, білий друже! — Він простягнув Матіушу чашу зі слонової кості, у якій плескалася гірка, дуже гірка, кисла-прекисла рідина.
— Фе, яка гидота! — Матіуш скривився й відштовхнув рукою чашу. — Ой, а зараз усе зелене! Стіл зелений, і лікар зелений.
Бум-Друм, недовго думаючи, згріб хлопчика в оберемок, поклав прямо на стіл, наконечником стріли розтиснув зуби й силою влив гірко-кислу рідину.
Матіуш пручався, брикався, плювався, але рідина все ж потрапила в рот, і він був урятований.
Ще б кілька секунд — і кінець! Перед очима в Ма— тіуша швидко попливли чорні кола. На щастя, їх було всього шість на зеленому тлі.
І Матіуш не помер, а лише проспав поспіль три дні і три ночі.
XXIII
ерховний жрець злякався гніву вождя й вибачився перед Матіушем, пообіцявши показати у винагороду чудові фокуси. Ці фокуси жерцеві дозволялося показувати лише тричі в житті.
Усі всілися перед шатром на тигрових шкурах, і вистава почалася.
Жрець вийняв із коробочки щось маленьке і поклав на долоню. Це виявилася крихітна змійка. Вона обвилася довкола пальця жерця, зашипіла, висунула жало, не товстіше за нитку, і, встромивши його в палець, застигла — пряма, як палиця. Жрець відірвав змію й показав на пальці крапельку крові. Глядачів охопив священний трепет. "Подумаєш, крапелька крові!" — дивувався Матіуш. Але йому розтлумачили, що ця маленька змійка страшніша від леопардів і гієн: від її укусу вмить настає смерть.
А жрець тим часом продовжував показувати фокуси. Ось він зійшов на вогнище — з вух, носа і рота палахкотить вогонь, а йому хоч би що!
Після цього він заграв на сопілці, і сорок дев'ять величезних змій затанцювали під музику. Потім став дмухати на високу столітню пальму; дмухав доти, доки стовбур пальми не почав повільно хилитися до землі, і — крак! — вона зламалася. Змахнув палицею й попрямував між двома деревами повітрям, як по містку. Підкинув догори кульку зі слонової кістки, підставив голову — кулька впала на неї й безслідно зникла. Але він швидко закрутився на місці, а коли зупинився, всі побачили в нього дві голови: одна сміялася, інша плакала. А під кінець показав ось яку штуку. Відрубав одному хлопчикові голову, уклав її в плетену корзину й завертівся довкола корзини в дикому, несамовитому танці. Потім штовхнув корзину ногою, і звідти почулася гра на сопілці. Жрець відкрив кришку — і з корзини вискочив хлопчик, якому він щойно відрубав голову, і як ні в чому не бувало став перекидатися і стрибати. Те ж саме виконав він із птицею. Підстрілив на льоту птицю з лука. Пронизана стрілою птиця впала на землю, висмикнула дзьобом стрілу й підлетіла до чарівника. Той узяв у неї із дзьоба стрілу, а птиця довго пурхала довкола.
"Мабуть, заради стількох чудес можна й отруту випити", — подумав Матіуш.
То на верблюді, то на слоні подорожував він країною свого дивного друга. Побував у негритянських селищах, розташованих у непролазних джунглях. Люди тулилися там у плетених хатинах, у бруді й убогості, разом із домашніми тваринами. Серед негрів було багато хворих. Їх можна було б вилікувати, були б ліки. Лікар давав їм таблетки й мікстури, вони слухняно, з вдячністю приймали їх й одужували. У лісах Матіуш не раз натикався на трупи людей, розтерзаних хижаками або вкушених отруйними зміями.
Матіуш дуже співчував неграм, з якими встиг подружитися.
"Чому вони не будують залізниць й електростанцій? — дивувався він.