Король Матіуш Перший - Сторінка 2

Хлопчиськам лестило, що всі слухаються їхнього однолітка: навіть генерали стоять перед ним навитяжку, а солдати роблять на караул. Дівчата по вуха закохалися в миловидного маленького короля, сфотографованого верхи на поні. Але найбільше любили його діти із сирітських притулків.

Ще за життя королеви в притулки у дні великих свят посилалися гостинці. Після її смерті король наказав зберегти цей звичай. І тепер без відома Матіуша діти продовжували отримувати до свят солодощі й іграшки. Лише значно пізніше Матіуш зрозумів: якщо в бюджеті є відповідна стаття, можна зробити людям багато добра. А от якщо немає такої статті, пиши пропало.

Приблизно через півроку після вступу Матіуша на трон популярність його, завдяки одному випадку, зросла ще більше. Ім'я його було на вустах у всіх городян. Усім припав до душі вчинок юного монарха.

А сталося ось що.

Матіуш довго вмовляв старого лікаря, аби той дозволив йому гуляти містом. "Хоч раз на тиждень відпускайте мене в міський сад, де граються звичайні діти. У королівському парку дуже добре, але навіть у найпречудеснішому місці самому нецікаво й нудно", — переконував його Матіуш.

Нарешті лікар здався і звернувся до гофмейстера з проханням дозволити Матіушу три прогулянки містом через кожні два тижні. Гофмейстер звернувся в головне управління палацу, головне управління палацу клопотало перед регентом скликати раду міністрів і повідомити їм прохання короля.

Дивно, скажете ви, що королеві так важко вибратися на найзвичайнішу прогулянку. Проте справа виявилася ще складнішою. Гофмейстер погодився, підтримати прохання Матіуша лише з вдячності до лікаря, який нещодавно вилікував його, коли він отруївся рибою. Але це ще не все: головне управління палацу взялося за це в надії отримати гроші на споруду нової стайні, яких воно давно й марно добивалося. Нова ж стайня була мрією королівського регента. А обер-поліцмейстер дав згоду назло державному скарбникові. Адже за кожну королівську прогулянку поліції видавали з казни по три тисячі дукатів, а санітарному управлінню міста — діжку одеколону й тисячу дукатів золотом.

Перед кожною королівською прогулянкою двісті робітників і сто прибиральниць підмітали й наводили лад у саду: фарбували лавки, обприскували алеї одеколоном, з дерев і кущів витирали пил. За чистотою стежив цілий загін лікарів: усім відомо, які шкідливі для здоров'я бруд і пил. А поліція стежила, щоб у сад не пробралися хулігани, які мають звичку кидати камінці, штовхатися, битися і кричати.

Матіуш був щасливий. У просто вдягненому хлопчикові ніхто не впізнавав короля. Та кому могло прийти в голову, що король, як простий смертний, гуляє у звичайному саду. Обійшовши двічі сад, Матіуш сів відпочити на майданчику, де гралися діти. Тільки-но він сів, як до нього підбігає дівчинка й каже:

— Хлопчику, хочеш гратися з нами? — і, не чекаючи відповіді, взяла Матіуша за руку й повела в коло.

Вони співали пісеньки, водили хоровод. У перерві між іграми дівчинка розговорилася з Матіушем.

— У тебе є сестра?

— Немає.

— А ким працює твій тато?

— Мій тато помер. Він працював королем.

Дівчинка, звичайно, подумала, що Матіуш жартує.

— Якби мій тато був королем, я б його попросила купити мені ляльку аж до стелі, — засміявшись, сказала вона.

З розмови з'ясувалося, що батько Іренки (так звали дівчинку) — начальник пожежної команди. І вона дуже любила пожежників, тому що вони катали її на конях.

Матіуш із задоволенням побув би ще трішки в саду, але гуляти було дозволено до четвертої години двадцяти хвилин сорока трьох секунд.

З нетерпінням чекав Матіуш наступної прогулянки, але того дня, як на зло, мжичив дощ і, побоюючись за здоров'я короля, його залишили вдома. Нарешті довгожданий день настав, і з Матіушем стався такий випадок.

Коли він, як минулого разу, грався з дівчатками в класики, раптом підійшли хлопчаки, і один із них сказав:

— Дивіться, хлопчик, а з дівчатками грається!

Усі засміялися. А Матіуш озирнувся на всі боки й бачить: дійсно, жоден хлопчик не грається в класики.

— Підемо краще гратися з нами, — запропонував один хлопчик.

Матіуш пильно поглянув на нього і — о диво! — впізнав Фелека, того самого хлопчика, з яким давно мріяв познайомитися.

Фелек оглянув Матіуша з голови до ніг і від здивування навіть закричав:

— Погляньте, та він викапаний король Матіуш!

Хлопчаки вирячили очі. Матіушу стало ніяково, і він кинувся бігти до свого ад'ютанта, який теж гуляв у звичайному костюмі. І чи то від поспіху, чи то від збентеження Матіуш перечепився й розтягнувся на землі, обдер коліно.

Коли про це стало відомо, міністри постановили: "Заборонити королеві гуляти в міському саду. Воля короля для нас — закон, але дозволяти його величності гуляти в міському саду, де до нього чіпляються і сміються з нього невиховані діти, не можна. Це принижує королівську гідність".

Дізнавшись про це, Матіуш дуже засмутився й довго перебирав у пам'яті найдрібніші подробиці цих двох прогулянок. Як весело гратися зі звичайними дітьми у звичайному саду! J він пригадав бажання Іренки мати ляльку до стелі. Звідтоді думка про те, як здійснити її мрію, не давала йому спокою.

"Як же так? Адже я — король, отже, усі повинні мене слухатися, а виходить навпаки: я всіх слухаюся, — міркував Матіуш. — Між мною й іншими дітьми немає жодної різниці. Як і всі діти, я читаю й пишу. Мию вуха й шию, чищу зуби. І таблиця множення, яку я вивчаю, анітрохи не легша за ту, яку вивчають інші діти. Яка ж вигода бути королем?"

Матіуш збунтувався й під час аудієнції твердим голосом заявив головному міністрові, аби Іренці купили ляльку, найбільшу у світі.

— Ваша величносте, прошу вас вислухати, — почав головний міністр.

Але Матіуш заздалегідь знав, що ця нестерпна людина почне зараз плести павутину незрозумілих слів. Він заплутається в ній, як муха, і з його затії з лялькою нічого не вийде. На щастя, Матіуш пригадав, як одного дня канцлер ось так само почав щось плести батькові, а той тупнув ногою і сказав:

"Така моя королівська воля!"

І за прикладом батька Матіуш теж тупнув ногою й рішуче заявив:

— Така моя королівська воля!

Головний міністр сторопіло поглянув на Матіуша, записав щось у блокноті і пробурмотів:

— Бажання вашої величності буде переказано міністрам.

Про що говорили міністри на засіданні, невідомо. Воно проходило за зачиненими дверима. Та все ж міністри винесли ухвалу: ляльку купити. Міністр торгівлі як очманілий два дні бігав по магазинах у пошуках ляльки до стелі. Але в жодному такої не виявилося. Тоді він скликав усіх фабрикантів. І один із них за великі гроші взявся виготовити ляльку за чотири тижні. Коли лялька була готова, він виставив її у вітрині свого магазину з таким написом: "Постачальник двору його королівської величності виготовив цю ляльку для Іренки, дочки начальника пожежної команди".

Наступного дня в газетах з'явилися фотографії Іренки, ляльки й пожежників, які гасять пожежу. Поширилися чутки, ніби король Матіуш дуже любить дивитися на пожежі. Хтось навіть написав у газету, що готовий підпалити свій будинок, аби принести королю задоволення. А дівчатка засипали Матіуша проханнями подарувати їм такі самі ляльки. Канцлер розлютився й суворо, дуже суворо заборонив статс-секретареві показувати Матіушу ці листи.

Три дні перед магазином товпився народ: усім хотілося подивитися на королівський дарунок, а на четвертий обер-поліцмейстер наказав прибрати ляльку з вітрини, оскільки вона заважає вуличному руху.

Але в місті ще довго говорили про дивовижну ляльку, яку король Матsei подарував Іренці.

Матіуш вставав о сьомій годині ранку, умивався, одягався, сам чистив черевики і прибирав ліжко. Такий порядок завів при дворі його прадід, відважний Павло Завойовник. Потім Матіуш випивав ложку риб'ячого жиру й сідав снідати. На сніданок відводилося шістнадцять хвилин тридцять п'ять секунд. Так постановив великий дід Матіуша, добрий Юліуш Доброзвичайний. Після сніданку Матіуш приймав міністрів у тронній залі — холодній і нетоп— леній. Прабабуся Матіуша, Ганна Праведна, ще бувши дитиною, одного дня так сильно вчаділа, що її ледве врятували. І ось, аби пам'ятало потомство, записали в королівській хроніці:

"Віднині й надалі протягом п'ятисот років у тронній залі не мурувати піч".

Сидить Матіуш на високому троні й від холоду аж зуби цокотять, а міністри по черзі доповідають, що відбувається в державі. Вісті, як правило, маловтішні, тому слухати нудно й неприємно.

Міністр закордонних справ повідомляв, хто хоче з ними жити в мирі, а хто — воювати, але говорив він так високопарно і плутано, що Матіуш зовсім нічого не розумів.

Військовий міністр перераховував, скільки фортець занепало, скільки гармат вийшло з ладу, скільки солдатів хворіє.

Міністр залізниць доводив, чому необхідно купити нові паровози.

Міністр освіти скаржився: діти погано вчаться, спізнюються в школу; хлопчики потай курять, виривають сторінки із зошитів, б'ються, вибивають шибки, кидаються камінцями, а дівчатка ображаються і сваряться.

Державний скарбник сердито заявляв: королівська скарбниця порожня й нема на що купувати нові паровози й нові гармати.

Після цього Матіуш годину гуляв у парку. Але що за радість гуляти на самоті? І він із задоволенням повертався в палац і брався за уроки. Учився Матіуш добре. Він розумів: неукові важко бути королем. І він швидко навчився підписувати своє ім'я з хитромудрою карлючкою. Крім того, він ще вивчав французьку й інші іноземні мови на випадок, якщо доведеться їхати в гості до королів інших держав.

Матіуш вчився б ще краще, якби можна було запитувати про все, що спадає на думку. Наприклад, він довго розмірковував, як би винайти збільшувальне скло, яке запалює порох на відстані. Винайти й оголосити всім королям війну, а напередодні генеральної битви висадити ворожі порохові склади. І перемога забезпечена. Адже ні в кого не залишилося б і крупиці пороху. І він став би наймогутнішим королем на землі. Але коли він поділився своїми думками з учителем, той знизав плечима з кислою міною й нічого не відповів.

Іншим разом він запитав, чому синові від батька не передаються розум і знання? Стефан Мудрий, батько Матіуша, був дуже розумний. Королівську владу Матіуш від нього успадкував, а от вчитися доводиться з азів, і ще невідомо, чи буде він знати стільки, скільки батько.