Король Матіуш Перший - Сторінка 4

— Мій батько давно обіцяв випити на радощах при першій звістці про війну. Я чекаю, коли він нап'ється, бонам необхідно побачитися".

Усе зрозуміло: сусіди захотіли скористатися недосвідченістю короля. І Матіуш вирішив довести їм, що вони помилилися: він хоч і маленький, зуміє захистити свою країну не гірше дорослого.

Війна!

У Матіуша кров розбурхалася — недаремно він був правнуком відважного Павла Завойовника!

Ось коли згодилося б збільшувальне скло, що на відстані запалює порох, і шапка-невидимка!

Матіуш чекав, коли його запросять на надзвичайне засідання і він, як монарх, візьме кермо влади у свої руки. Але засідання відбулося вночі, і Матіуша не покликали.

А вранці, як завжди, з'явився на урок гувернер-іноземець.

Матіуш знав: за придворним етикетом королеві непристойно вередувати, упиратися й сердитися, особливо в такий відповідальний момент, як зараз. Тому він лише грізно насупив брови і, поглянувши на себе в дзеркало під час уроку, подумав: "Я схожий на Генріха Лютого!"

З нетерпінням чекав Матіуш тієї години, коли міністри зазвичай з'являлися до нього з доповідями. Уявіть його обурення, коли церемоніймейстер оголосив, що сьогодні аудієнція відміняється.

— Я вимагаю, аби військовий міністр негайно з'явився в тронну залу! — збліднувши від гніву, твердо сказав він.

Слово "військовий" Матіуш виголосив таким тоном, що церемоніймейстер насторожився: схоже, юному королеві все відомо.

— Військовий міністр на засіданні.

— Тоді я сам піду до нього, — заявив Матіуш і попрямував до аудієнц-зали.

— Ваша величносте, зачекайте хвилинку, — ледве не плачучи, благав старий. — Згляньтеся наді мною! Я головою відповідаю за порядок у палаці. У мене будуть великі неприємності.

Матіушу стало шкода старого. Адже ніхто не знав краще за нього, що можна робити королеві, а чого не можна. Часто довгими зимовими вечорами, сидячи біля каміна, Матіуш, затамувавши подих, слухав розповіді старого про короля-батька, королеву-матір, про бали й театральні вистави, паради й маневри.

Крім того, Матіуша мучили докори сумління. Таємне листування із сином сержанта, крадені вишні й малина — усе це не давало йому спокою. "Звичайно, — міркував він, — сад належить мені, і ягоди я рвав не для себе, а для інших. Але робити це крадькома, нишком — недобре. Раптом я збезчестив цим вчинком своїх великих предків?"

Сльози старого схвилювали Матіуша. І доброта ледь не погубила його: він уже готовий був передумати. Але вчасно схаменувся і, зробивши над собою зусилля, спохмурнів та холодно сказав:

— Так і бути, даю вам десять хвилин.

Церемоніймейстер прожогом вибіг геть. У палаці знявся переполох.

— Звідки Матіуш дізнався про війну? — дивувався міністр юстиції.

— Чого цей шмаркач усюди суне свого носа! — обурено вигукнув канцлер.

— Пане канцлер, не забувайтеся, — поставив його на місце міністр юстиції. — Закон забороняє на офіційних засіданнях відгукуватися так нешанобливо про королівську особу. У приватній бесіді можете говорити, що завгодно, але зараз ви — офіційна особа. Про що ви думаєте, нікого не стосується, але вголос говорити про це ви не маєте права.

— Але нарада була перервана, — виправдовувався переляканий на смерть канцлер.

— Тоді треба було оголосити перерву, а ви цього не зробили.

— Пробачте, я забув.

Військовий міністр поглянув на годинник.

— Панове, його величність король дав нам десять хвилин на роздуми. Чотири хвилини вже минули. Не втрачатимемо часу на сварки. Як старий солдат, я звик підкорятися наказам.

Канцлер недаремно боявся. Адже це він написав синім олівцем:

"Добре, нехай буде війна".

Бути хоробрим на словах нічого не варто, а ось розсьорбувати кашу, яку заварив, не так просто. Що відповісти, якщо король запитає, навіщо він так написав?

Після смерті Стефана Мудрого всі міністри були проти вступу Матіуша на престол. Проте тепер вони таємно раділи, що канцлер потрапив у халепу. Так йому і треба! Нехай не бундючиться й не розпоряджається в державі, як у себе вдома.

Доля самої держави нікого не цікавила. Усі були заклопотані лише тим, як би звалити провину на іншого за те, що від короля приховали таку важливу звістку.

— Панове, лишилася одна хвилина, — встаючи, промовив військовий міністр.

Він застебнув верхній ґудзик, поправив ордени на грудях, покрутив вуса, узяв револьвер зі столу й через хвилину навитяжку стояв перед королем.

— Отже, війна? — тихо запитав Матіуш.

— Так точно, ваша величносте.

У Матіуша немов гора з плечей звалилася. Він теж хвилювався: "А раптом Фелек наплутав? Раптом це неправда? Або просто жарт?"

Але коротке "так точно" не розвіяло всі сумніви. Війна, і до того ж — серйозна. Вони хотіли від нього це приховати, але Матіуш сам про все дізнався. А як — це таємниця.

— Екстрений випуск останніх вістей! Урядова криза! — через годину кричали на перехрестях хлопчиська-газетярі.

Це означає — міністри посварилися.

IV

ричина урядової кризи полягала в наступному. Канцлер образився й заявив, що складає із себе повноваження, тобто відмовляється бути головним міністром.

Міністр залізниць сказав: для перевезення війська не вистачить паровозів. Міністр освіти сказав: усі вчителі підуть на війну, і хлопчаки зовсім відіб'ються від рук — шибки битимуть, ламатимуть парти. Тому він теж більше не хоче бути міністром.

На четверту годину по обіді призначили надзвичайне засідання ради міністрів.

Скориставшись переполохом, Матіуш вислизнув у парк і двічі пронизливо свиснув. Але Фелек не з'явився.

Необхідно з кимось порадитися. На ньому лежить величезна відповідальність. "Що робити? Як бути?" — ламав він собі голову і, не знаходячи відповіді, у відчаї розплакався.

Украй змучений, Матіуш приліг на траву, поклав голову на березовий пеньок і заснув.

І сниться йому сон — ніби на троні сидить батько, а перед ним навитяжку стоять усі міністри. Раптом у тронній залі пробив годинник, що стояв зіпсований, здається, років чотириста, і в залу урочисто вступив церемоніймейстер, а за ним чотири лакеї із золотою короною. Батько покликав до себе Матіуша, простягнув йому корону і сказав: "Передаю тобі свою корону і свій розум, тому що корона без розуму — шматок золота, який може нашкодити людям". Сказав і поклав Матіушу руку на плече.

Тут Матіуш прокинувся, бо хтось тряс його за плече, кажучи:

— Ваша величносте, скоро четверта година.

Матіуш підвівся із землі, на якій так солодко спав, і — дивна річ! — відчаю й розгубленості як не було. Він і не підозрював, що не одну ніч проведе ось так на голій землі, просто неба й надовго розлучиться з розкішним королівським ложем.

Сон збувся: Матіуш поклав на голову корону, але подав її не батько, а церемоніймейстер. Рівно о четвертій годині Матіуш подзвонив у дзвіночок і виголосив:

— Панове, оголошую засідання відкритим!

— Прошу слова, — сказав канцлер.

Він виголосив довгу й нудну промову, яка зводилася до того, що йому дуже прикро залишати юного короля в таких важких обставинах, але він хворий і тому йде у відставку.

Майже те саме повторили за ним четверо міністрів.

Матіуш зовсім не розгубився і спокійно, але твердо сказав:

— Панове, причини у вас, безперечно, важливі. Але на час війни доведеться забути про хвороби і втому. Ви, пане канцлер, у курсі всіх справ і піти зараз у відставку ніяк не можете. Ось виграємо війну — тоді поговоримо.

— Але газети вже повідомили про мою відставку.

— А тепер повідомлять, що на моє прохання ви залишаєтеся на своєму посту.

"За моїм наказом", — ледь не вирвалося в Матіуша, але, очевидно, батьківський розум підказав йому замість слова "наказ" слово "прохання".

— Панове, наш священний обов'язок — захищати батьківщину.

— Отже, ваша королівська величність збирається воювати одночасно з трьома державами? — запитав військовий міністр.

— А ви думали, що онук Павла Завойовника проситиме пощади?

Міністри не чекали на таку відповідь. А головне, канцлер був задоволений, що сам король просить його не йти у відставку. Він трохи поламався, аби підняти собі ціну, але врешті-решт погодився.

Коли нарада скінчилася — а продовжувалася вона дуже довго, — хлопчики-газетярі знову розбіглися вулицями міста.

— Екстрений випуск останніх вістей! Урядова криза ліквідована! — кричали вони.

Це означало — міністри помирилися.

Матіуш був розчарований: на засіданні ні словом не обмовилися про те, що він, Матіуш, звернеться до народу з відозвою, а потім на білому коні поскаче на чолі відважної армії на війну.

Замість цього вони балакали про якісь дурниці: про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для солдатів, про сіно, овес, яловичину та свинину, ніби йшлося не про битви, які на них чекають, а про щось зовсім буденне.

Матіуш багато чув про минулі битви, а про сучасну війну уявлення не мав. Але скоро він мав сам переконатися, який зв'язок існує між сухарями, чобітьми й війною.

Розчарування й занепокоєння Матіуша зросли ще більше, коли наступного дня, за розкладом, як завжди, з'явився на урок гувернер.

Та не минуло й половини уроку, як Матіуша покликали до тронної зали.

— Посли держав, які оголосили нам війну, виїжджають із країни.

— Куди?

— На батьківщину.

"Дивно, представники ворожих держав спокійнісінько виїжджають додому, ніби нічого не сталося! — дивувався Матіуш. — Але, мабуть, навіть краще розлучитися з ними по-доброму".

— А навіщо вони прийшли?

— Попрощатися з вашою королівською величністю.

— А який у мене має бути вигляд — ображений чи розгніваний? — тихо запитав він у церемоніймейстера, щоб не розчули лакеї, а то вони перестали б його поважати.

— Будьте люб'язні і привітні. Утім, не турбуйтеся, вони самі знають, як поводитися в подібних випадках, — порадив йому церемоніймейстер.

Двері широко розчинилися, і до зали велично зайшли чужоземні посли. "Без варти, без наручників і кандалів", — здивовано зазначив про себе Матіуш.

— Прощавайте, ваша королівська величносте! Дуже прикро, що справа дійшла до війни. Ми зі свого боку доклали всіх зусиль, аби уникнути цього. Але, на жаль, наші старання не увінчалися успіхом. З жалем повертаємо ордени — нам не гоже носити ордени ворожої держави.

Церемоніймейстер узяв у послів ордени.

— Ваша величносте, прийміть щиру вдячність за гостинність, надану нам у вашій чудовій столиці. У нас збережуться про неї найкращі спогади.