Король Матіуш Перший - Сторінка 39

Нехай народ помилується, як їхній Матіуш проливає сльози і благає пощади. Нехай безглуздий народ, який дозволяв водити себе за ніс нетямущому хлопчиськові, раз і назавжди зрозуміє, що Матіуш не герой, а зухвалий і боязкий шмаркач. Інакше через кілька років народ може повстати й зажадати повернення Матіуша. А він тоді буде старший і небезпечніший, ніж тепер.

— Припиніть сперечатися! — втрутився король-хитрун. — Доки ви тут сперечаєтесь, Матіуш із голоду помре і всі ваші міркування пропадуть дарма.

Сумний король поступився. І в договорі з'явилися ще два пункти:

Пункт III. Польовий суд засудить Матіуша до розстрілу. Перед стратою три королі помилують його.

Пункт IV. Перший рік Матіуш проведе наодинці на безлюдному острові. Через рік йому дозволяється запросити на власний вибір десятьох людей, якщо такі знайдуться.

Потім приступили до обговорення подальших пунктів: скільки міст і грошей отримає кожен із королів, які права надати столиці як вільному місту, і так далі.

Засідання вже добігало кінця, коли доповіли: якась людина вимагає, аби його допустили на військову раду з дуже важливою справою.

Виявилось, це був хімік, винахідник присипляючого газу.

Він запропонував напустити у звіринець газ. Знесилений від голоду і втоми, Матіуш засне, і його можна буде зв'язати й закувати в кандали.

— Якщо бажаєте, випробуйте дію мого газу на тваринах, — послужливо запропонував хімік.

Принесли балон, встановили за півверстви від королівської стайні й пустили струмінь рідини, яка вмить випарувалася. Стайню немов туманом заволокло.

Через п'ять хвилин входять до стайні і бачать: коні сплять стоячи, хлопчисько-конюх, що валявся на сіні й від неробства колупав у носі, теж спить, як убитий. Його торсали, стріляли над самим вухом із пістолета, а в нього навіть вії не здригнулися. Через годину конюх і коні прокинулися.

Дослід удався на славу. І королі вирішили не гаяти часу й сьогодні ж захопити Матіуша.

Матіуш три дні нічого не їв, віддаючи залишки їжі своїм вірним товаришам.

— Ми маємо бути готові оборонятися цілий місяць, — твердив він.

Матіуш сподівався: раптом багаті городяни одумаються і проженуть ворожі війська?

Тому, помітивши поблизу якихось штатських, він прийняв їх за парламентерів і наказав не стріляти.

Але що це?

Дощ — не дощ? Холодний струмінь із силою вдарив у вікна. Кілька шибок тріснуло, і приміщення наповнилося чи то туманом, чи то димом. У роті — солодкуватий смак, у носі — задушливий запах. І не зрозумієш, приємно це чи гидко. "Зрада!" — промайнуло в голові в Матіуша, і він схопився за револьвер. Але руки були ніби ватяні. Він напружив зір, прагнучи розгледіти, що там, за пеленою туману, та безуспішно.

— Вогонь! — пересилюючи слабкість, кричить Матіуш і судомно хапає ротом повітря. Але очі самі злипаються. Револьвер випадає з рук.

Матіуш нагинається, хоче його підняти, але сили полишають його, і він падає на підлогу.

Йому все байдуже. Він забуває, де він, і засинає.

LI

робудження було жахливе.

На руках і ногах — кандали. Високо, під самою стелею, — заґратоване віконце. У важких, кованих залізом дверях — маленький круглий отвір, у який заглядає тюремник: стежить за королем-в'язнем.

Лежачи з розплющеними очима, Матіуш прагнув пригадати, що сталося.

"Як бути?" — снувалося в голові.

Матіуш не належав до людей, які перед труднощами опускають руки і впадають у відчай. Ні, він ніколи не втрачав цілковитого самовладання й завжди прагнув знайти вихід із будь-якого, найбезвихіднішого становища.

Як бути? Та щоб прийняти рішення, треба знати, що сталося. А він не знає.

Матіуш лежав біля стіни на оберемку соломи, кинутої на підлогу. Він легенько постукав у стіну. Може, хтось відгукнеться? Стукнув раз, другий — жодної відповіді.

Де Клу-Клу? Що з Фелеком? Що відбувається в столиці?

У кованих залізом дверях заскреготав ключ, і до камери увійшли двоє ворожих солдатів. Один зупинився у дверях, інший поставив на підлогу поряд із підстилкою кухоль молока й поклав шматок хліба. Матіуш несвідомим рухом простягнув руку, аби перевернути кухоль. Але тут же одумався. Адже від цього він все одно не стане вільним. А їсти хочеться, і сили йому ще знадобляться.

Матіуш сів і, насилу піднімаючи руки у важких кандалах, потягнувся за кухлем.

А солдат стоїть і дивиться.

Матіуш з'їв хліб, випив молоко й каже:

— Ну і скупі ваші королі! Хіба одним шматком хліба наситишся? Я годував їх трохи краще, коли вони гостювали в мене. І Старого короля, коли він був моїм полоненим, теж пригощав на славу. Мене утримують три королі, а дають всього-на-всього один кухлик молока та один шматок хліба. — І Матіуш весело й невимушено засміявся.

Солдати промовчали. Їм дуже суворо заборонили розмовляти з в'язнем. Але, вийшовши з камери, вони переказали слова Матіуша тюремному наглядачеві, а той терміново подзвонив по телефону, запитуючи, як вчинити.

Не минуло й години, як Матіушу принесли три кухлі молока і три шматки хліба.

— Це, мабуть, забагато. Я не маю наміру об'їдати своїх добродійників. Їх троє, і, аби нікого не образити, візьму в кожного порівну, а зайвий шматок хліба й зайвий кухоль молока прошу забрати.

Після їжі Матіуша зморив сон. Він спав довго і, напевно, проспав би ще довше, якби його не розбудив опівночі скрип дверей, що відчинялися.

— "О 12 годині ночі відбудеться суд над колишнім королем Матіушем Реформатором", — прочитав військовий прокурор і показав Матіушу папір із печатками трьох ворожих королів. — Прошу встати!

— Передайте суду, щоб із мене зняли кандали. Вони для мене дуже важкі й натирають ноги.

Матіуш це навмисне придумав. Просто йому хотілося постати перед судом спритним і граціозним, як раніше, а не жалюгідним в'язнем у потворних ланцюгах, що сковують рухи.

І він наполіг на своєму: важкі кандали замінили витонченими золотими ланцюжками.

З високо піднятою головою, швидким, легким кроком увійшов Матіуш у той самий зал, де зовсім недавно диктував свої умови арештованим міністрам. З цікавістю озирнувся він навсібіч.

За довгим столом сиділи генерали трьох ворожих армій. Королі займали місця в лівій половині зали. Справа сиділи якісь особи у фраках і білих рукавичках. Хто це? Вони весь час відверталися, і він не міг розгледіти їхніх облич.

Обвинувачувальний акт свідчив:

Перше. Король Матіуш звернувся з відозвою до дітей всього світу, закликаючи їх до бунту й неслухняності.

Друге. Король Матіуш хотів стати повновладним володарем світу.

Третє. Матіуш застрелив парламентера, який прямував до нього з білим прапором. Оскільки Матіуш тоді вже не був королем, його слід судити, як звичайного злочинця. А за це, згідно із законом, вішають або розстрілюють.

Слово надається обвинуваченому.

— Що я звернувся з відозвою до всіх дітей — це брехня. Що я не був королем, коли застрелив парламентера, — теж брехня. А чи хотів я стати володарем світу, цього, окрім мене, ніхто не може знати.

— Добре! Прошу, панове, зачитати вашу постанову, — звернувся голова суду до осіб у фраках і білих рукавичках.

Хочеш не хочеш — а довелося встати. Один товстун із блідим, як у мерця, обличчям тримає в тремтячих руках папір і тремтячим голосом читає:

— "Ми, що нижче підписалися, бачивши, що бомби руйнують наше житло, і бажаючи врятувати жінок і дітей, відрікаємося від короля Матіуша Реформатора. Ми, імениті городяни, постановили на своїй раді позбавити Матіуша трону й корони. Далі так тривати не може. Білі прапори означають, що місто здається. І з цієї хвилини війну веде не наш король, а простий хлопчик Матіуш. Нехай він сам розплачується за свої вчинки, ми за нього відповідати не бажаємо!"

Голова суду простягнув Матіушу папір:

— Підпишіть, будь ласка.

Матіуш узяв ручку і, подумавши недовго, написав унизу:

З рішенням банди зрадників і боягузів, що зрадили батьківщину, не згоден. Бо я був королем і залишуся ним до самої смерті.

І голосно прочитав написане вголос.

— Панове судді! — звернувся Матіуш до генералів. — Я вимагаю, аби мене називали королем Матіушем, бо я був королем і залишуся ним, доки живий. Інакше це буде не суд, а розправа з переможеним. Тоді ганьба вам! Це негідно людей взагалі, а тим більше солдатів. Або ви виконаєте мою вимогу, або я мовчатиму.

Генерали віддалилися на нараду, а Матіуш стоїть і насвистує хвацьку солдатську пісеньку.

Але генерали повернулися.

— Матіуш, чи визнаєш ти, що звертався з відозвою до дітей всього світу?

Мовчання.

— Ваша величносте, чи визнаєте ви, що зверталися з відозвою до дітей всього світу?

— Ні, не визнаю. Жодної відозви я не писав.

— Викликати свідка, — розпорядився судця.

До зали увійшов шпигун-журналіст, Матіуша пересмикнуло, але зовні він залишився спокійний.

— Слово надається свідкові, — оголосив суддя.

— Я стверджую, що Матіуш хотів стати королем усіх дітей.

— Це правда? — суворо запитав судця.

— Правда, — прозвучало у відповідь. — Так, я хотів цього. І мені б це вдалося. Але підпис під відозвою фальшивий, і підроблював його ось цей шпигун. Так, я хочу бути королем усіх дітей.

Судці стали роздивлятися підпис Матіуша. Похитують головами, вертять папір і так, і так, удають із себе знавців.

Але тепер це вже не мало значення. Адже Матіуш у всьому зізнався.

Прокурор виголосив довгу обвинувачувальну промову і закінчив її такими словами:

— Треба засудити Матіуша до смерті. Інакше на землі не буде порядку і спокою.

— Чи бажаєш ти сказати щось на своє виправдання?

Мовчання.

— Чи бажаєте ви, ваша величносте, сказати щось на своє виправдання? — повторив судця запитання.

— Ні, — почулася відповідь. — Нічого втрачати даремно час. Година пізня. Пора спати, — виголосив Матіуш безтурботним тоном. По його обличчю не можна було вгадати, що відбувається в нього на душі. Він вирішив бути стійким до кінця й не втрачати своєї королівської гідності.

Судді віддалилися в сусідню кімнату, ніби на нараду, але одразу ж вийшли й оголосили вирок:

— Розстріляти!

— Підпиши! — звернувся голова суду до Матіуша.

Той не ворухнувся.

— Ваша величносте, підпишіть!

Матіуш підписав.

Тут один із панів у фраку і білих рукавичках кинувся йому в ноги і, схлипуючи, заголосив:

— Усемилостивий королю, пробач мені, підлому зраднику! Я тільки тепер зрозумів, що ми наробили. Коли б не наша злочинна боязкість, не вони, а ти судив би їх, як переможець.

Солдати насилу відтягнули його від короля.