Король життя - Сторінка 11

Можливо, саме це й розлютило так сильно газетних критиків, якщо взагалі можна вгадати спосіб мислення людей цього штибу. Уайлд справді все життя сприймав французькі впливи, до того ж систематично, як певний засіб розумового оздоровлення. Французькі книжки він читав охочіше, ніж англійські, через журнали й особисті контакти підтримував постійний зв'язок із літературним рухом по той бік Ла-Маншу. Лише небагато його творів (і, мабуть, найнезначніші) були написані без озирання на той чи інший реальний або можливий французький зв'язок. Навіть окремі фрази, особливо їхню будову, поєднання, послідовність, він подумки приміряв до ритму доброї французької прози. Його мало турбувало, чи так висловив би свою думку або змалював образ будь-хто з найкращих англійських письменників, зате він ретельно зважував, як би це звучало під пером француза.

У Парижі Оскар бував кілька разів на рік, по два-три тижні. У нього були улюблені ресторани, кав'ярні, в Парижі він жив самотньо, юрба про нього нічого не знала, коло друзів було невелике. Жінкам подобалась його ґречність, в якій було щось від епохи Людовіків і щось романтичне. Герцогиня Монако прислала йому свій портрет з написом: "Au vrai art — a Oscar Wilde"1. Він належав до числа знаменитостей. Барес пригощав його сніданком у Вуазена. Мореас, Малларме сиділи за його столом. Замкнувшись із П'єром Луї в заваленій книжками кімнаті, серед хмар тютюнового диму, рони спускали подвійні штори, щоб денне світло не заважало їхнім інтелектуальним оргіям, таємничим бесідам, які тривали безконечно,— здавалося, так само безконечно, як те, що було предметом їхньої розмови,— життя Греції від Гомера до Плотіна.

Поет Стюарт Меріл, автор "Чотирьох пір року", тинявся з ним завулками Монмартру. Якось увечері були вони в "Мулен Руж". На невеликій сцені виступали клоуни, акробати, жонглери. Друзі збиралися вже йти, аж раптом Оскар потяг Меріла в перші ряди. На естраді танцювала якась румунка, напівсонне жалюгідне дівчисько, яка, незрозуміло навіщо погойдавшись туди-сюди, ставала на руки, задираючи п'яти вгору, а за хвилину машинально, без будь-якої художності, знову кружляла, вигиналася, стрибала. Уайлд заплескав їй — це здивувало Меріла, глядачів і саму танцівницю.

— Я хочу познайомитися з цією дівчиною,— сказав Оскар.

Він послав їй записку. Служник повернувся без відповіді. Оскар був засмучений.

— Бачиш, я хотів запросити її повечеряти і поговорити про один мій задум. Уже давно я думаю про Саломею. Мені хочеться, щоб Іродіадина донька танцювала на руках. На руках, дорогий мій, саме так, як у Флобера.

Доповнюючи "Доріана" для видання окремою книгою, Уайлд знову перечитав "A rebours", звідки чимало взяв для цих доповнень. Заодно він запозичив звідти образ Саломеї. Його полонили описані в п'ятому розділі дві картини Ґюстава Моро. Невідступно стояв перед його очима неймовірний колосальний трон, що ніби височів над віками й над історією,— на троні сидить тетрарх Ірод в ієрархічній позі індуських богів, із зсунутими докупи ногами, тримаючи руки на колінах; у нього жовте, зморшкувате обличчя і довга борода, що, неначе хмара, біліє зірками самоцвітів, які виблискують на його шатах; трохи далі — Саломея, вся в діамантах, перлах, золоті, втупивши очі кудись по той бік реальності, ніби в каталептичному сні, стоїть навшпиньках, готова почати танок з квіткою лотоса в руці, мов якесь символічне божество насолоди. Чарівна, потворна, байдужа, безвідповідальна, отруйна бестія. Образ цей зливався з іншим, з описаною Гюїсмансом аквареллю "Привид". У палаці Ірода, веселковій Альгамбрі, з таці, що стояла долі на землі, піднімається вгору відрубана голова і моторошними скляними зіницями дивиться на голу Саломею, прикриту лише самоцвітами, які виблискують у промінні ореолу, що оточує голову Хрестителя.

Обидва видіння, а може, особливо, їхня божевільна інтерпретація у Гюїсманса попливли в мозку Уайлда поряд з "Іродіадою" Флобера. Він напам'ять знав ту сцену, де Саломея, в чорних шальварах, у черевичках з пуху колібрі, оповита голубою шаллю, під звуки флейт, кроталів і гінгр, зображує своїм тілом погоню, зітхання, млість, любовний шал серед шереху дорогоцінностей і шовків, тонучи в хмарах нікому не видимих іскор, і нарешті, ставши на руки й піднявши ноги вгору, пробігає сценою, як великий павук, і зненацька зупиняється...

За кілька днів після цього вечора Уайлд приніс Мерілові рукопис. Це була "Саломея", драма в одному акті, французькою мовою.

— Написав дуже швидко,— сказав Оскар. — Одним духом. Усе це вже давно було у мене в голові.

— Але чому французькою?

— Не знаю. Так вийшло. А втім, англійці цього б не зрозуміли.

Стюарт Меріл вважав за потрібне зробити в рукопису стільки виправлень, що в декотрих місцях тоненькі лінії нещільно поставлених Оскарових літер без сліду зникали під розгонистими виправленнями. Після тривалої суперечки Уайлд погодився всього лишень прибрати численні "enfin"1, з яких починалося кожне друге речення.

— Гаразд,— сказав нарешті Меріл,— але чи не вважаєш ти, що персонажі твоєї драми розмовляють, як англійські діти, у яких була гувернантка француженка?

— Ти говориш як справжній друг.

Узявши рукопис, він попрощався і пішов геть. Хто-хто, а він знав їй ціну. Його проза була простою, він розумів, що тут ні до чого плутатись у довгих періодах, одначе почерпнув він її не з розмовника Олендорфа. Він узяв цю прозу з "Семи принцес" Метерлінка і був задоволений, що Меріл цього не помітив. Але подумати слід було. Оскар дав почитати п'єсу Адоль-фові Ретте.

Той прочитав, схвалив усі Мерілові поправки та ще від себе додав понад десяток. Рукопис мав жахливий вигляд. На ньому виросли джунглі помарок і дописаних слів, чужих слів, з-під яких Уайлдове слово видавалося жалюгідним і справді недоречним. Нарешті він звернувся до людини, суду якої побоювався найбільше і перед ким завжди трохи нітився. Та перш ніж показати п'єсу, сам переписав текст заново.

П'єр Луї читав повільно, не порушуючи мовчання, не роблячи ніяких рухів, тільки раз у раз припалював цигарки. Оскар сидів у кутку кімнати, тримаючи на колінах стару Біблію, Біблію П'єра Варіке з коментарями докторів теології Лувенського університету, і дивився на бліде, у хмарах диму, відтінене чорними вусами обличчя Луї. Перегорнуто останню сторінку. Луї взяв нову цигарку, відкинувся на спинку крісла. Уайлдові здавалося — він бачить думки Луї.

Ось Луї спершу дає час зникнути останній сцені, коли погасли смолоскипи й зірки, а місяць сховався за хмару. Потім він відшукує в пам'яті незворушну розповідь Матфея: "Saltavit et placuit"2. Потім починає подумки зводити Іродів палац, додаючи йому цегляні бастіони, які приписувано йому в середні віки, а також арки, колони, квітучі тераси Ренесансу. Серед них він шукає іудейську принцесу, яка все вислизає в імлі далеких віків, а він ловить її кількома датами з історії, кількома уривками стародавніх текстів і знаходить її нарешті на порталах базилік, на склепіннях каплиць, на стінах монастирів — ніжну, радісну, майже з рисами Мадонни, потім бачить її у живописців Відродження дозрілу, свідому своєї вроди жінку, яка несе голову пророка граційно і вільно, немов кошик з квітами.

Луї спирається ліктем на край столу, опускає голову на руку, і Оскар знає, що під його напівзаплющеними повіками рухаються незліченні ряди літер,— все, що прочитали й запам'ятали ці спокійні, стомлені очі. Дивна тривога й роздратування охоплює Оскара, йому здається, що ця купа сторінок, яка лежить на столі, його принижує, він ладен зректися їх якимось жартом, сам не розуміє, як міг він бодай на хвилину дозволити комусь судити про його мрії, одначе всі похвали в світі він не проміняв би на слова, яких чекає зараз.

— Оскаре,— каже Луї майже пошепки,— це прекрасно. Це поезія, це живе й хвилює. Ніхто, навіть Флобер, не здогадувався, ким була Саломея. Ти її відкрив. Твоя драма — це казка місячної ночі, і вона зачаровує, як місячна ніч.

Між ними стоїть затінена абажуром лампа. Луї шукає за кругом світла Уайлдове обличчя. Але той підводиться і нахиляється до нього, нависає над столом своїм могутнім тілом.

— Ти справді так думаєш, П'єре? А мова? Мені казали, П'єре...

— Хто?

— Меріл, Ретте.

— Що казали? Щоб ти писав, як вони? — знизує плечима Луї. Уайлд мовчить. Ні гордість, ні марнославство, ні звичка до похвали не

можуть погасити в ньому щастя, яке охопило його при словах друга-пись-менника над розкритим рукописом, над цією новою п'єсою, ще сповненою тепла його мрій. У пориві вдячності він ладен пожертвувати найдорожчим, самою цією "Саломеєю", він не згоден, що річ добра, він знаходить в ній невдалі місця, вади, огріхи, він заперечує надто швидкий присуд, він применшує себе, сам тому не вірячи, щоб тим сильніше, тим радісніше відчути дедалі палкіший захват Луї, щоб дозволити нарешті переконати себе й слухняно скоритися з блаженною довірою, яка виявляє себе вже тільки як зітхання і вологий туман в очах.

Вернувшись до Лондона, він застав дружину хворою. На письмовому столі знайшов пачку несплачених рахунків та ще кілька запрошень на останні спектаклі сезону. Серед них записка: "Джордж Александер, директор театру "Сент-Джеймс", просить містера О. Уайлда відвідати його в конторі театру або призначити місце і час для важливої розмови". Розмова відбулася на другий день у Кюна, на Ріджент-стріт, і закінчилася тим, що Уайлд узяв сто фунтів як запоруку, зобов'язавшись за тиждень написати повністю або подати майже готовий текст чотириактної комедії. Гроші розійшлися швидко, і ще швидше розвіялася думка про писання, тим паче що був уже розпал театрального сезону. Александер, одначе, не спускав його з очей і за кілька тижнів наважився запитати:

— Коли ж я побачу п'єсу?

— Таж ти, дорогий мій, можеш щовечора дивитися будь-яку п'єсу, яка тобі до вподоби. Я певен, що в кожному театрі тобі нададуть найкраще місце.

— Ти ж знаєш, про яку п'єсу я кажу.

— Звідки мені знати, якщо це твоя таємниця?

— Я кажу про п'єсу, яку ти пишеш для мене.

— Ах, он як! Але вона ще не написана.

— Одначе ти, певне, її вже почав?

— Певна річ, тільки не пером і чорнилом.

— Це жахливо! Невже тобі зовсім не треба заробляти гроші?

— Я волію, щоб інші заробляли їх для мене.