Король життя - Сторінка 9

Кілька чорнильних плям, які не змивалися, мов сліди крові в старих замках, один бік трохи світліший — мабуть, від багаторічної дії сонячного проміння,— і один край, на який опиралася письменникова рука, потертий, наче вичовгані східці.

Довгі години просиджував Оскар за цим столом у цілковитій безпорадності. Всередині була жахлива для кожного художника тиша і похмура безмовність мозку, який жодною думкою не озивається на нетерпляче благання про слово. Змарновані за вином ночі вселяли в Оскара легкий погляд на майбутнє, яке уявлялося рівною, майже безмежною смугою, де всьому буде місце, де на тебе чекає незліченний рад днів, готових породити шедеври,— і раптом у цих чотирьох стінах ставало тісно, порожньо, самотньо. В години захопленості своїм красномовством він відчував себе титаном, здатним пересувати гори, а от на полі білої сторінки не знаходив нічого під силу своїм рукам, крім звичайних камінчиків.

Йому не вистачало дихання на щось більше, як невелика стаття або літературна рецензія, і нарис "Шекспір і сценічний костюм" — згодом у книзі статей виданий під назвою "Істина масок" — нарис дуже ґрунтовний і розумний, був єдиною чималою роботою — протягом року він зумів заповнити кілька десятків аркушів дорогого паперу просто-таки зухвалих розмірів. Формат паперу він запозичив у Віктора Гюґо, і лише марнославство заважало йому визнати, що такі розміри паперу були доречніші для руки, яка писала "Знедолених", ніж для цих скромних, напівжурнальних нотаток.

Проте 1886 року сталася певна переміна. Оскарові спало на думку, що можна ж говорити з пером у руці так, як він говорив вечорами за вином і цигарками. "Кентервільський привид", "Сфінкс без загадки", "Взірцевий мільйонер" — ніби взяті з запису розмов — стали відомі в лондонських вітальнях набагато раніше, ніж з'явилися в популярних часописах. "Злочин лорда Артура Севіля" заповідав майбутні комедійні діалоги, як і прізвище леді Віндермер, що принесло йому через кілька років такий успіх. У кінці зграбної новелки "місяць зацікавлено визирнув, немов око лева, з-за гриви жовтавих хмар; численні зорі осипали округлий небосхил, немов кинутий на пурпурний купол золотий пилок". А ще за хвилину зайнявсь світанок: "червоні пелюстки чарівної троянди".

То вже були пітьма і світло іншого світу. Через кілька місяців стіл Кар-лейля прогинався під квітами і коштовностями. Створювались казки. Про Щасливого Принца, про Соловейка і Троянду, про Велетня-Себелюбця, про Чудову Ракету. Не одна з них, перше ніж опинитись на Карлейлевому столі, побувала на верхньому поверсі, в кімнаті хлопчиків, яким Уайлд розповідав свої казки, важкуваті для їхнього віку й уяви. Кілька казок дорогою загубилися, і збереглися вони лише в пам'яті синів. "Щасливий Принц" вийшов у травні 1888 року з ілюстраціями Джекомба Гуда та Волтера Крей-на. Критика обійшла його увагою, успіх книжки був невеликий.

Не належачи до тих письменників, які вивчають рахунки книгарень, Уайлд цим не клопотався і, швидше за все, навіть не знав. Він був у захваті від справної рухливості свого пера — визволене з журнального рабства, воно встигало тепер за бігом його фантазії. Після короткої виучки в Андерсена, він повернувся до своєї улюбленої форми вільного нарису, цієї витонченої, делікатної манери говорити про людей, речі й проблеми, якій Вол-тер Патер надав такого барвистого колориту. Волтер Патер — тихий, замріяний викладач з Оксфорду, приятель найкращих годин життя, незрівнянний віртуоз музичної, дзвінкої прози! "Перо, олівець і отрута" — нарис, опублікований 1889 року у "Фортнайтлі ревю",— і "Портрет містера В. X.", написаний того ж року, за точністю викладу, чистотою стилю й вишуканістю тону могли б опинитися серед Патерових "Уявних портретів".

Перший нарис, присвячений чудній постаті Вейнрайта, письменника, художника й отруйника, виник нібито після того, як автор задивився на пару рукавичок із зеленої шкіри, гладенької і такої тонкої, що вона майже просвічувала,— їх запровадив у моду цей денді початку XIX століття. Цілі місяці Оскара переслідував образ вузьких рук, немовби обтягнених зміїною шкірою, під якою просвічували синюваті жилки; він бачив, як уночі вони з'являються, щоб улити отруту в склянку, яка стоїть біля ліжка, і як з не меншою легкістю, при мирному світлі лампи, роблять за столом, заваленим книжками, витончені шкіци дитячих голівок або шикують слова в ряди довгих, відшліфованих періодів. Не без глибокого хвилювання написав він тоді: "Легко уявити собі сильну особистість, яку формує гріх". І, як завжди, він мав на увазі самого себе.

"Портрет містера В. X." був навіяний ретельним читанням Шекспіра. "Сонети" належали до улюблених Оскарових книжок. Будь-якої хвилини він міг цитувати^ напам'ять десятки цих чудових, насичених прихованим змістом віршів. Його вабила їхня таємниця, остаточно затемнена сотнями брошур, трактатів, учених праць, що намагались її пояснити. Яка насолода опинитись у цьому чарівному домі слів, ключ до якого, навіки похований, лежить на дні трьох віків!

Тоді була досить поширена думка, що "Сонети" адресовано лорду Вілья-му Герберту. Оскар знову висунув давно відкинуту теорію, ніби їхнім героєм є молодий актор Вільям Х'юз, чий образ сповнений витонченості й поетичності і для якого Шекспір створював свої найчарівніші жіночі ролі. Адже в його часи жіночі ролі грали юнаки. Своє есе Оскар написав у формі невимушеного оповідання про хвилюючу загибель Сіріла Грейма, який гине за віру в "теорію Х'юза", зробивши в такий спосіб доступнішими важкі вчені міркування, й наповнив його тишею бібліотек у старих багатих дворянських домах. "Фортнайтлі ревю" повернув рукопис авторові, не бажаючи публікувати речі, де йшлося про Шекспірову любов до юнаків. Надрукував його "Блеквудс мегезін", і багато тижнів не припинялися пересуди в салонах, у клубах, в пресі. Уайлдів твір сприйняли як особисте признання.

В жоден період свого життя Уайлд не працював так, як у 1890-у і 1891 роках. Успіх у товаристві й популярність були досить великі, щоб підтримувати його весь час у розумовому напруженні, ніби під постійним магнетичним струмом, але водночас не перевищували іще певної міри і залишали йому чимало часу, щоб він міг прислухатися до своїх думок. За винятком юнацьких віршів, що значною мірою виникли в оксфордській самотності, Оскарова творчість завжди здійснювалась далеко від його кабінету і письмового столу. Живе слово завжди було у нього матір'ю думки. А товариство — тим, чим буває кремінь для заліза, що викрешує іскри. Він мислив, зіткнувшись із розумом іншого, мислив, коли говорив, і створена на ходу відповідь найчастіше бувала тією чудесною загадковою випадковістю, яка в хвилину створення вірша підказує риму, пробуджує несподівані асоціації. Один вечір, пробутий у товаристві людей уважних і небагатослівних, одна зустріч з кимось, хто вмів слухати й питати, звичайна прогулянка по парку, де між двома привітаннями обмінюються кількома фразами про погоду, про нову тростинку, про краєвид, про мелодію, яку грає оркестр, давали йому більше, ніж він зумів би нашептати сам собі протягом безконечних годин за Кар-лейлевим столом. Те, що лишалося зробити, залежало вже тільки від уміння записувати. Звісно, це "тільки" містило в собі безмір творчих утіх і мук. У ті роки Уайлд ішов на них з величезною радістю.

Казки другого циклу, виданого окремою книгою під назвою "Гранатовий будиночок", він розповідав не раз і на різні способи, перш ніж знайшов цю форму, де злито лагідну Андерсенову фантазію і Флоберову точність, що утворюють особливий сплав. Снігова Королева брала шлюб із святим Юліаном Милостивим, весільним подарунком від Уайлда були: невичерпна скринька з коштовностями і довгі ряди гобеленів, на яких його ритмічна проза виткала картини природи і радісні пасторалі. Книжка вийшла невеликим тиражем, критика її загалом обійшла мовчанням, не здогадуючись про її справжню цінність і гадки не маючи, що вона стане джерелом стількох наслідувань.

Цієї пори Оскар часто заглядав до італійського ресторанчика у кварталі Сохо, де за кілька шилінгів подавали непоганий обід з пляшкою к'янті чи барбері. Його супроводив Роберт Росс, чия невелика постать ліпилася до Уайлда, мов коротка опівденна тінь. Кілька місяців тому Уайлд підібрав Росса разом з його ціпочком і рукавичками на диванчику в приймальні редакції "Сатердей ревю". Росе сидів, сумирно підібгавши ноги, і чекав, поки його викличе редактор містер Полок; видно було, що він стискає в кишені рукопис. Оскар вивів його звідти, як Сократ Федра, вислухав зміст роману, що його Росе розповів йому дорогою, і зав'язалася дружба — з боку Уайлда великодушна, доброзичлива і вдячна, з боку Росса покірлива, віддана, непохитна. Одного разу Росе запізнився на обід, про який вони умовились.

— Мені треба було зайти до редакції,— сказав він. — Довго чекав там. Потім сів у омнібус, а він, ти знаєш, робить велике коло. У мене навіть ще є квиток.

Оскар налив собі келишок вина, випив, засміявся.

— Дорогий Роббі, я так тебе люблю, що ставлюся до тебе з найвищою довірою,— вірю твоїм словам. Зваж, я винагороджую тебе не по заслугах. Те, що ти говориш, дуже схоже на правду, але найшвидше — це звичайнісіньке спотворення фактів, які нічого не важать. Та ще цей квиток! Ти посилаєшся на свідоцтва, докази, ніби ти газетяр або політик. Ти не вмієш брехати. Твої вуста не вміють брехати. Вони надто прямі. Ти б постарався бодай трохи кривити верхню губу. Ми повинні зайнятися відродженням брехні як мистецтва, майстерності і насолоди.

Робертові гра припала до смаку. Очікуючи, поки подадуть рибу, Оскар говорив про вічну брехню мистецтва, а Росе задумливо мовчав. Того дня він читав Мюссе.

— А знаєш, Оскаре, у нього Фортуніо вигукує: "Який сьогодні невдалий захід сонця! Глянь на цю долину, на чотири-п'ять жалюгідних хмарин, що видираються на ту гору. Та я такі пейзажі малював на обгортках моїх шкільних книжок, коли мені було років дванадцять".

— Чудово, Роббі, чудово! І як правдиво! Природа таки невиправна. До нудоти повторює один і той же ефект. Захід сонця геть вийшов з моди. Це подобалося в ті часи, коли Тернер був останнім словом у мистецтві.