Король життя - Сторінка 29

Він дивувався, звідки такий неповторний спокій у дочки буйної сім'ї Монтгомері оф Еглітон, особливо коли вона змальовує вдачу її третього сина.

— Ви його не знаєте,— казала вона. — Бозі запальний, він, можливо, здатен на жорстокість, дуже марнославний. Водночас є в ньому щось, що я назвала б несумлінністю в грошових справах. Тут він просто не знає стриму. Я непокоюсь (який неспокій міг бути в цій істоті, чия присутність відчувалась так, наче разом з листям цього осіннього дня упав на землю шматочок неба), я непокоюсь, що ваша дружба розіб'ється, наштовхнувшись на ці вади.

— О міледі,— засміявся Оскар,— марнославство для юнака — щось на зразок гарної квітки, яку він може носити цілком невимушено, особливо якщо звуть "лорд Дуглас". А те, інше,— далебі, не знаю: розважливість і ощадливість — це чесноти, не властиві ні моїй натурі, ні моїй нації.

Цей жовтневий день у Брекнелі відтіснили інші спогади, і Оскар раптом побачив Альфреда так чітко, що боявся поворухнутися на нарах,— аби не кинутись на нього і не схопити за горлянку. У вухах лунав його голос, бачилися рухи нервових рук, знову стало чути чітко, ніби по краплині відмірювані, слова за весь довгий строк у три роки. В пам'яті ожили вулиці й провулки, якими вони ходили удвох, жебоніння води, дихання лісу, пориви вітрів, гра хмар,— усе, що колись супроводило їхні дні, вернулося так виразно, що він бачив навіть розташування стрілок на годиннику, який відмірює час для них обох. Потік страждання, що донині невтомно обертався навколо скутого паралічем розуму, вперше метнувся вбік, рвучись до гирла, яке лякало блиском сонця і свободи. За одну ніч Оскар пройшов усі щаблі відчаю, люті, гіркоти, обурення, судомних ридань страху й німої муки.

Наглядач, прийшовши вранці, позадкував, ніби побачив упиря. З кутка дивилася на нього пара нестямних очей.

— Вас прийшла провідати ваша дружина.

У залі побачень за кілька метрів одна від одної стояли дві залізні клітки. У проході між ними стали два наглядачі. Коли за ґратами віконця протилежної клітки з'явилось обличчя, до половини прикрите червоною хусткою, так що видно було тільки ніс, блискучі очі та смужку лоба під сірим кашкетом, місіс Уайлд запитала:

— Це ти, Оскаре?

їй відповідав голос, якого вона ніколи не чула.

— Я вб'ю його, вб'ю! — кричав він. — Того ж дня, коли звідси вийду, того самого дня, коли його побачу, я вб'ю його, як собаку!

На годиннику, який наглядач тримав у руці, минуло п'ять хвилин, поки в'язень викричався, виплакався й утамувавсь.

— Говори голосніше,— заспокоївшись, сказав він і повернувся лівим боком обличчя до віконця. — Я не чую, що ти говориш.

Місіс Уайлд нічого не говорила. Знову якийсь час минув у мовчанні.

— Сіріл, що робить Сіріл?

Вона почала говорити про синів — спершу про Сіріла, потім про Вівіана, слова вихоплювалися безладно, змішуючись зі слізьми. Наглядач заховав годинник у кишеню.

— Оскаре!

Віконце в протилежній клітці було вже порожнє.

13 листопада 1895 року Уайлда перевозили з в'язниці Вендсворт до Редінга. На станції Кленем довелося півгодини чекати пересадки. День був сльотавий. Оскар стояв під дощем, на руках у нього були наручники. Люди зупинялися подивитись на арештанта. З нестямного виразу обличчя робили висновок, що це великий злочинець. Конвоїри не відповідали на запитання. Підійшов поїзд, і з числа пасажирів виділився новий гурт цікавих. Якийсь джентльмен зупинився, потім хотів був піти, але знову вернувся, перехопив в'язнів погляд і, підійшовши ближче, плюнув йому просто в очі.

— Це Оскар Уайлд! — вигукнув він.

Юрба заворушилась і обступила Уайлда щільнішим кільцем. Посипалися глузування, лайка, насмішки. Конвоїр узяв його під руку і відвів углиб вокзалу. Юрба рушила за ним і стояла, поки поїзд не повіз його геть з очей. Довгий час Уайлд щодня о другій пополудні плакав, згадуючи ті півгодини, проведені на станції Кленем.

У Редінгу правив жорстокий майор Айзексон. Протягом тривалої тюремної служби, яку він пройшов від найнижчих щаблів аж до посади начальника, він набув широких знань, що вимагається, аби страждання людини зробити ширшими, глибшими, тривалішими і призвести до смерті. А зі смертю він мав справу часто — йому найчастіше доручали засуджених до страти. Це був один із тих злочинців, яким дивна випадковість надала змогу щодня чинити злочини з цілковитою безкарністю і під охороною закону. Ніколи не полишаючи зубчастих мурів своєї фортеці, ніби був певен, що за ними кінчається його безпека, він нажив жовтизну обличчя, безкровні руки з синіми жилами і невиліковний ревматизм, який лише розпалював його природну злість при кожному вибуху люті.

Одного разу наглядач, прийшовши в камеру до Уайлда незвичної пори, наказав йому скинути черевики і вийти в коридор.

— Навіщо? — спитав Уайлд.

— Стояти тут,— обличчям до стіни! — гримнув наглядач.

В'язень тремтів від холоду й страху. Переступаючи з ноги на ногу на холодній кам'яній підлозі, він намагався вгадати, яке покарання чекає на нього. Та більше, ніж покарання, боявся він оглянутися назад. Коли ж нарешті, після цілої нестерпної вічності, почув ходу наглядача, він завмер у нерухомості. Наглядач пожбурив на підлогу пару черевиків.

— Назад, у камеру!

У такий спосіб майор Айзексон видав своєму арештантові нові черевики.

Щокілька годин тишу порушували раптові зойки. З усіх камер їм відповідав придушений стогін. Здавалося, ніби кількасот в'язнів, один від одного відокремлених, які нічого один про одного не знали, утворюють єди^ не тіло, що зосереджено й чутливо все сприймає. Когось карали різками, а які вони мають бути завдовжки і завгрубшки, майор Айзексон давно вже вирахував і завжди власноручно нарізав їх із свіжого березового гілля. "Один, два, три, чотири",— лічили в камерах, і всі серця калатали сильніше на кожному зламі хвилинної тиші.

Раз у півтора місяця приходив в'язничний капелан. Превелебний М.-Т. Френд, прослуживши сорок п'ять років, перестав бути другом людей. Він любив тварин: собак на ланцюгу і птахів у клітках. В'язничні правила не дозволяли тримати собак, тому він тримав чорних і простих дроздів та канарок; дві його кімнатки, завішані великими залізними клітками, були наче в'язниця у в'язниці. Ще здаля чувся в коридорі свист його астматичного дихання, а коли він заходив до камери, належало стояти струнко й відповідати "так" або "ні". Запитання стосувалися каяття, молитви. Потім ішло кілька цитат з Біблії. За кілька хвилин пастор ішов геть, лишивши трактат або брошуру, які в незліченній кількості доставлялися всілякими благочестивими товариствами. На порозі він іще обертався і нагадував в'язневі, що перший обов'язок — навчитися терпіння. Одного разу Уайлд не витримав.

— Я можу бути терплячим,— сказав він,— бо терпіння — це чеснота. Але тут від людини вимагають апатії, апатія ж є гріхом.

По неділях ходили до каплиці. Цим людям скорботи не дозволялося навіть сховати обличчя в руках. Належало стояти якомога штивніше й дивитися на вівтар, не опускаючи повік. Хто схилить голову, тому стражник піднімав її ударом кулака. У проповіді говорилося про щастя. Щастя полягало в тому, що злочинець живе в християнській країні, де турботливий уряд дбає однаковою мірою про благо його душі й про безпеку його грішного тіла, дозволяє йому захищати себе перед судом, а потім відкриває перед ним в'язницю, яка, немов чистилище, позбавляє його пороків.

Так було тут заведено, і до цього зрештою треба було звикнути. Нестерпними були всілякі несподіванки, і найгірша з них — інспекція. Приїзду якогось сановника передувало за кілька днів посилення вимог розпорядку. Били частіше й дужче, ніж завжди. Начальник в'язниці обходив камери, підлеглі, виказуючи запопадливість, сатаніли, для тих, хто провинився, не вистачало карцерів.

Уайлд щотижня одержував з в'язничної бібліотеки по книжці, інших містер Айзексон не дозволяв. Книжки були брудні, пошарпані — як і їх зміст. Спершу Оскар їх читав, потім і до цього охолов, тільки жадібно чекав кінця кварталу, коли надходив лист від Роберта Росса. Там щоразу було з десяток сторінок, цікаво й дотепно написаних,— про сучасних письменників, про літературне життя, про книжки. В'язень не мав права сам одержувати листи, його вели до начальника в'язниці, і той їх читав йому. Містер Айзексон за цілий рік не вимовив би стількох слів, скільки було в кожному Россовому листі. Одначе він виконував свій обов'язок до кінця: правда, за годину-другу Уайлда кидали в карцер або давали йому випробувати гнучкість і міцність березових різок.

Тепер Оскарові важче було змагатися з тишею, ніж колись — з шумом. Але він навчився просівати її, немов незліченну кількість однакових круглих, беззвучних зерен. Ну який може бути шум від капців з товстої м'якої повсті, що ступають по добре підігнаних кам'яних плитах? А йому все-таки щастило вловити обережну ходу наглядача, він чув, як той наближається з глибини дальнього коридора, і за кілька секунд наперед угадував, коли засвітиться ліхтар у шпарині дверей.

Він жив нині самим собою, годувався власною субстанцією, як ті тварини, що сплять в темній самотності. Коли для нього вже було втрачено все прекрасне й блискуче, чим він колись володів,— розпач, наче полум'я, швидко все це поглинув,— лишилися ще якісь крихти, жалюгідні, нікчемні у своєму убозтві. Нараз чувся йому плач немовляти, плач другого його сина, Вівіана, що в перші дні так нагадував жаб'яче кумкання; коли, бувало, вночі він чув цей звук, зуби стискала судома люті. Або згадається стукіт повозів, які проїжджали за годину до світання по Тайт-стріт,— вони колись будили його своїм гуркотом, він чув лайку візників, виляски батогів,— а тепер у горлі пересихало на думку про те, яке було б щастя знову почути ці нічні шуми і знову, як колись, відчути надійність замкнутої кімнати, ласку закритих темними шторами вікон, доброту постелі, в якій він так легко знову здобував перерваний було сон.

З настанням дня прокидався його єдиний товариш — муха, яку йому вдалося не випустити зі своєї камери. Відвідини друзів приносили звістки зі світу й чимало гіркоти. Хто мав записку з міністерства, тому дозволялася розмова в окремому приміщенні. За тим же столом сидів наглядач і пильно дивився на руки — чи не приніс гість чогось підозрілого.