Королі і капуста - Сторінка 30

Приходити дозволялось двічі на день – вранці та ввечері. Республіка давала своїм примусовим гостям воду, але годувати їх не хотіла.

Увечері вартовий вигукнув ім'я Діккі, і той підійшов до дверних ґрат. Там стояла його маленька свята. З-під чорної мантильї, яка запинала їй голову та плечі, виглядало не обличчя, а осяяна печаль; ясні очі дивились на Діккі так жадібно, наче хотіли витягти його з-за ґрат до себе. Вона принесла смажене курча, кілька апельсинів, ласощі та білу хлібину. Солдат оглянув їжу й передав її Діккі. Паса говорила, як завжди, спокійно й коротко, трепетно-ніжним, як флейта, голосом.

– Ангеле життя мого, – сказала вона, – повертайся до мене швидше. Ти ж знаєш – життя мені нестерпне, коли ти не зі мною. Скажи, чи можу я тобі чим-небудь допомогти? Коли ні, я ждатиму тебе – тільки недовго. Завтра вранці я прийду знов.

Знявши черевики, щоб не турбувати своїх товаришів по ув'язненню, Діккі півночі проходив по камері, проклинаючи своє безгрошів'я та причину його, яка б вона не була. Він дуже добре знав, що гроші відразу б визволили його з неволі.

Два дні підряд Паса приходила до нього в призначений час і приносила їжу. Щоразу він жадібно допитувався в неї, чи не прийшов який лист або пакет, і щоразу вона сумовито хитала головою.

Вранці третього дня вона принесла тільки невеличку хлібинку. Під очима в неї були темні кола. Виглядала вона спокійною, як завжди.

– Сто чортів! – сказав Діккі, що розмовляв то по-іспанськи, то по-англійськи, коли як заманеться. – Це занадто пісна їжа, muchachito[86]. Невже ти не могла роздобути для свого чоловіка чого-небудь кращого?

Паса подивилась на нього, як дивиться мати на укохану, але вередливу дитину.

– Не гнівайся, – тихо сказала вона. – Завтра не буде й цього. Я витратила останній сентаво.

І вона притулилась ближче до ґрат.

– Продай усі товари в крамниці. Візьми за них, скільки дадуть.

– Ти думаєш, я не пробувала? Я хотіла продати за десяту частину ціни, але ніхто не дає жодного песо. В цьому місті немає жодного реала для допомоги Діккі Малоні.

Діккі похмуро зціпив зуби.

– Це все comandante, – пробурчав він. – Це він підбурює всіх проти мене. Ну, почекай же, почекай, поки відкриються карти!

Паса заговорила ще тихше, майже пошепки.

– Слухай, душа душі моєї, – сказала вона. – Я намагалась бути твердою, але я не можу жити без тебе. Вже три дні...

Діккі помітив, як у складках її мантильї тьмяно блиснула сталь. Поглянувши на нього, Паса вперше побачила його обличчя без усмішки – суворе, погрозливе, рішуче. І раптом він підняв руку, і усмішка знов осяяла його, як промінь сонця. З моря долинув хрипкий гудок пароплава, що саме заходив у гавань. Діккі окликнув вартового, що походжав біля дверей:

– Що то за пароплав?

– "Катаріна".

– Компанії "Везувій"?

– Певна річ.

– Іди ж, picarilla[87], – весело сказав Діккі, – до американського консула. Скажи, що я хочу побалакати з ним. Подбай, щоб він прийшов негайно. І гляди! Не показуйся з такими очима, бо я обіцяю тобі: сьогодні ж уночі ти покладеш голову мені на руку.

Консул прийшов за годину. Під пахвою в нього була зелена парасоля, і він нетерпляче витирав лоба.

– Послухайте, Малоні, – сказав він дражливо. – Ви собі гадаєте, що можете бешкетувати скільки завгодно, а я вас визволятиму з біди. Я не воєнний департамент і не золота копальня. У цій країні є свої закони, як ви знаєте, і, між іншим, є такий, що забороняє трощити голови регулярній армії. Ви, ірландці, завжди встряєте в бучу. Не знаю, що я тут можу зробити. Тютюну хіба прислати, для розваги... або газет.

– Нечестивець! – суворо перервав його Діккі. – Ти й на йоту не змінився! Ти виголосив точнісінько таку промову, коли на хори нашої каплиці забрались гуси та осли старого Койна, а винуватці хотіли сховатись у тебе в кімнаті!

– О небо! – вигукнув консул, похапцем надіваючи окуляри. – Ви теж закінчили Ієльський університет? І ви були в тій компанії? Я не пам'ятаю жодного студента з рудим... жодного на прізвище Малоні. Ах, скільки тих студентів не скористалися своєю освітою! Один із найкращих математиків випуску дев'яносто першого року продає тепер лотерейні квитки в Белісі. А в минулому місяці сюди заїздив колишній студент Корнельського університету. Тепер він молодший стюард на судні, що перевозить гуано. Коли хочете, Малоні, я напишу в департамент. І, може, вам треба тютюну або газ...

– Мені треба, – швидко перебив його Діккі, – тільки одного: ідіть до капітана "Катаріни" і скажіть, що його хоче бачити якомога швидше Діккі Малоні. Скажіть йому, де я. Поспішіть. Це все.

Консул був радий, що відбувся такою дрібницею, й подався геть. Незабаром з'явився капітан "Катаріни", здоровенний чолов'яга родом із Сіцілії, й підійшов до дверей тюрми, безцеремонно розштовхавши вартових. Так завжди поводилась в Анчурії фруктова компанія "Везувій".

– Я дуже шкодую, дуже шкодую, – сказав капітан, – що сталась така неприємність. Я весь до ваших послуг, містере Малоні. Ви матимете все, що вам потрібно. Все, що накажете, буде зроблене.

Діккі поглянув на нього без усмішки. Його руде волосся не заважало йому бути суворим і поважним. Він стояв, високий і спокійний, зімкнувши уста в пряму горизонтальну лінію.

– Капітане де Люкко, мені здається, що в мене ще є капітали у вашій компанії, і капітали не малі, належні мені особисто. Ще па тому тижні я просив вислати мені деяку суму. Гроші не прийшли. Ви самі знаєте, що потрібно для цієї гри. Гроші, гроші і ще раз гроші. Чому їх не вислано?

– Їх вислали з "Крістобалом", – жваво відповів капітан. – Де зараз "Крістобал"? Я бачив його біля мису Антоніо з поламаним валом. Якийсь катер буксирував його в Новий Орлеан. Але я захопив гроші з пароплава, бо знаю, що вони вам край потрібні. У цьому конверті тисяча доларів. Коли не вистачить, можпа ще принести, містере Малоні.

– Поки що досить, – сказав Діккі. Він пом'якшав, коли розгорнув конверт і поглянув на півдюймової товщини пачку гладеньких, бруднуватих банкнот.

– Ех, зелененькі, – сказав він ніжно, і в погляді його засвітилась пошана. – Чи є на світі така річ, якої б не можна було купити за пих, капітане?

– У мене було троє друзів, – відповів капітан, що полюбляв іподі вдаватись у філософію, – і в них були гроші. Один спекулював цінними паперами й нажив десять мільйонів, другий – уже на небі, а третій одружився з бідною дівчиною, яку любив.

– Виходить, – сказав Діккі, – відповіді треба шукати у всевишнього, на Уолл-стріт та в Купідона. Так що питання залишається.

– А скажіть, будь ласка, – провадив капітан, охоплюючи багатозначним жестом усе оточення Діккі, – це... не має відношення до вашої крамнички? Може, вам не пощастило з вашими планами?

– Ні, ні, – відповів Діккі. – Це просто невеличка приватна справа, відхилення від мого основного заняття. Кажуть, для повноти життя треба зазнати бідності, кохання та війни. Тільки, звичайно, не за одним заходом, capitan mió[88]. Ні, з моїм ділом усе гаразд. Торгівля йде дуже добре.

Коли капітан пішов, Діккі покликав сержанта тюремної охорони й запитав:

– Яка влада мене заарештувала, військова чи цивільна?

– Закони воєнного стану зараз не діють, сеньйоре.

– Bueno. Підіть або пошліть кого-небудь до алькада, мирового судді та начальника поліції. Скажіть їм, що я готовий задовольнити вимоги правосуддя.

Згорнутий зелений папірець прослизнув у руку сержанта.

Тоді до Діккі знов повернулась весела усмішка, бо він тепер знав, що години його ув'язнення пораховані. І в такт із кроками вартового він заспівав тихенько: Всіх вішають тепер – жінок, чоловіків,

Коли немає в них зелених папірців.

Таким чином, того ж самого вечора Діккі сидів біля вікна своєї кімнати над крамничкою, а поруч сиділа маленька свята, з гарненьким шовковим гаптуванням у руках. У Діккі був замислений, серйозний вигляд. Його руде волосся було в незвичайному безладді. У Паси аж свербіли пальці – погладити та причепурити йому голову, але Діккі не дозволяв їй цього. Увесь вечір він просидів над якимись географічними картами, книжками, паперами, жужмом наваленими на столі, аж поки між бровами в нього пролягла та вертикальна риска, яка завжди засмучувала Пасу. Кінець кінцем вона вийшла й принесла його капелюх, і довго стояла з капелюхом, поки він запитливо не глянув на неї.

– Тобі невесело дома, – пояснила вона. – Піди випий білого вина. Приходь додому, коли до тебе знов повернеться твоя постійна усмішка. Мені так хочеться її побачити!

Діккі засміявся й кинув геть папери.

– Тепер мені не до білого вина. Воно відслужило своє. Правду кажучи, мені менше входило в рот, аніж думають люди, а більше у вуха. Але сьогодні не буде ні карт, ані зморшки на лобі. Обіцяю. Іди до мене!

Вони сіли на комишеве крісло біля вікна й стали дивитись на море, де мигтіли відблиски вогнів "Катаріни".

Раптом у кімнаті забринів сміх Паси. Вона сміялась уголос дуже рідко.

– Я подумала, – сказала вона, випереджаючи запитання Діккі, – про які дурниці мріють дівчата. От я, наприклад: заносилась високо тільки тому, що скінчила школу в Штатах. Заміж вийти збиралась тільки за президента. І дивись, рудий пройдисвіте, для якого безславного життя ти викрав мене!

– Не втрачай надії, – сказав Діккі, усміхаючись. – У Південній Америці було чимало президентів-ірланд-ців. У Чілі був диктатор на ймення О'Гіггінс. Чому Малоні не може бути президентом Анчурії? Скажи тільки слово, santita mia[89], і ми розпочнемо гру.

– Ні, ні, ні, ти, рудий розбишако, – зітхнула Паса. – Я задоволена, – вона поклала голову йому на плече, – і цим!

XVI. ROUGE ЕТ NOIR[90]

Ми вже згадували, що народ почав виявляти незадоволення відразу після приходу до влади нового президента. Це почуття дедалі зростало. Мовчазне, похмуре – воно помітне було всюди в Анчурії. Навіть стара ліберальна партія, якій подавали допомогу Гудвін, Савалья та інші патріоти, розчарувалась у своєму ставленику. Лосада так і не зумів зробитись народним кумиром. Нові податки та нове мито на імпорт, а головне – потурання військовим властям, які жорстоко утискували цивільне населення – зробили його найнестерпнішим президентом з часів мерзенного Альфорана. Більшість його міністрів так само була настроєна проти нього.