Королі і капуста - Сторінка 27

Тубільці зібрались позад нього широким щебетливим півколом і стежили за його роботою. Кйоу, дуже уважний до всяких дрібниць, прибрав собі особливу роль, яку й грав до самого кінця: він, бачите, друг великого художника, ділова людина й турист. За емблему його становища правив кишеньковий фотоапарат.

– Як ознака дилетанта з вищих кіл суспільства, – казав він, – тобто людини з банківським рахунком і спокійним сумлінням, фотоапарат залишає далеко позаду навіть парову яхту. Людина нічого не робить, а тільки тиняється скрізь та клацає затвором – і кожний думає, що це неабияка фігура на біржі. Взяти хоч би мільйонерів. Спочатку знімають із вас сорочку, а тоді починають знімати вас. Кодак впливає на людей сильніше, ніж титул або шпилька з діамантом на чотири карати.

Таким чином, Кйоу походжав собі по Кораліо, знімаючи краєвиди та боязких сеньйорит, а Уайт витав тим часом у вищих сферах мистецтва.

Через два тижні після їхнього приїзду задум Кйоу почав приносити плоди. До готелю під'їхав у розкішній кареті один із ад'ютантів президента. Лосада хотів би, щоб сеньйор Уайт побував у Casa Morena з неофіційним візитом.

Кйоу міцно стиснув зубами люльку.

– Десять тисяч – і ні цента менше, – сказав він художникові. – Пам'ятай свою ціну! І, будь ласка, золотом або його еквівалентом. Гляди, щоб вони не підсунули тобі отих нікчемних папірців, які тут називають валютою.

– А може, він має на увазі щось інше, – сказав Уайт.

– Помовч. – сказав Кйоу з непохитною впевненістю. – Я знаю, чого йому треба. Він хоче, щоб уславлений американський художник і флібустьєр, який нині проживав в його жалюгідній країні, намалював його портрет. Іди ж, не барись!

Розкішна карета повезла художника до палацу. Кйоу ходив по кімнаті, випускаючи з люльки цілі хмари диму, і очікував. За годину карета знов під'їхала до дверей готелю, висадила Уайта й зникла. Художник помчав нагору, перестрибуючи зразу через три східці. Кйоу покинув курити і обернувся в німий знак питання.

– Вийшло! – вигукнув Уайт. Його хлоп'яче личко палало від радості. – Біллі, ти просто геній! Він хоче мати свій портрет. Я зараз розкажу тобі все. Ій-богу, цей диктатор молодець! Диктатор з голови до п'ят. Суміш Юлія Цезаря, Люцифера та Чонсі Деп'ю[78], написаних сепією. Чемність і похмурість – ось його стиль. Кімната, де він прийняв мене, площею не менше як десять акрів, і нагадує пароплав на Міссісіпі: скрізь позолота, дзеркала та біла фарба. По-англійськи розмовляє краще за мене. Дійшло до ціни. Я кажу: десять тисяч. А сам думаю: зараз він гукне вартових, накаже схопити мене й розстріляти. Але він і бровою не повів. Тільки махнув недбало своєю каштановою рукою й сказав безтурботно: "Скільки скажете, стільки й буде". Завтра я маю з'явитись до нього й домовитись про деталі портрета.

Кйоу похнюпився. На його засмученому виду була написана самозневага.

– Я безнадійний дурень, Керрі, – сумно сказав він. – Де мені братися за такі серйозні справи! Торгувати апельсинами з возика – ото робота для мене. Коли я сказав десять тисяч, я думав, слово честі, що вичерпав можливості цього чорношкірого до одного цента. А з нього можна було б видурити й усі п'ятнадцять. Слухай, Керрі, коли твій друг Кйоу дасть такого маху ще раз, посади його в який-небудь симпатичний, затишний будинок для божевільних, добре?

Хоч президентський палац мав тільки один поверх і був побудований із коричневого каменю, всередині він вражав своєю розкішшю. Він стояв на невеличкому узвишші, в горішньому кінці міста, серед обнесеного стіною чудового тропічного саду. Другого дня президентова карета знов приїхала по художника. Кйоу пішов прогулятись на березі, де і він, і його "короб з картинками" були вже звичним явищем. Коли він повернувся до готелю, Уайт сидів на балконі в розкладному кріслі.

– Ну, – спитав Кйоу, – домовився з його бундючністю, яке малювання йому потрібне?

Уайт підвівся й кілька разів пройшовся по балкону. Потім зупинився і якось чудно засміявся. Обличчя в нього паленіло, а очі виблискували сердито й весело.

– От що, Біллі, – сказав він грубувато. – Коли ти прийшов до мене в майстерню й запропонував намалювати картину, я думав, що тобі потрібні рекламні об'яви "Вівсяна каша" або "Еліксир для волосся", намальовані на гірських хребтах або на берегах цілого материка. Так знай: то була б найвища форма живопису в порівнянні з тим, що мені пропонують тепер з твоєї ласки. Я не можу взятися за цей портрет, Біллі. Відпусти мене додому. Я спробую розповісти тобі, чого хоче від мене цей варвар. Він усе заздалегідь обміркував і навіть сам зробив ескіз. Треба сказати, що він непогано малює. Але – о музи! Ти тільки послухай, яку потворну нісенітницю він мені замовляє! Звичайно, сам він хоче бути в центрі картини. Його треба намалювати в образі Юпітера, що сидить на Олімпі, з хмарою під ногами. Збоку, поклавши президентові на плече руку, стоїть Георг Вашінгтон у повній парадній формі. Над президентом витає ангел з розгорнутими крилами и кладе йому на голову лавровий вінок, так наче він переможець на конкурсі красунь. А на задньому плані – гармати, а потім – ще ангели та солдати. Щоб узятись малювати таку картину, треба мати не людську, а собачу душу. Єдиний достойний кінець для такого художника – поринути в забуття навіть без консервної банки, прив'язаної до хвоста, яка б своїм торохтінням нагадувала про нього.

На обличчі Біллі Кйоу дрібними краплями виступив піт. Такої заковики недогризок його синього олівця не передбачав. До цього моменту всі коліщата його плану крутились із приємною плавкістю. Він витяг ще одне крісло на балкон і примусив Уайта сісти в своє. Потім з удаваною байдужістю запалив люльку.

– Ну, синку, – сказав він з ніжною твердістю, – побалакаймо тепер як художник з художником. У тебе своє мистецтво, а в мене своє. У тебе справжнє служіння музам – адже ти одвертаєш носа й від пивних вивісок, і від таких олеографій, як "Старий млин". А моє мистецтво – бізнес. Цей план – мій, і все у нас ішло, як по маслу. Малюй ти свого президента в образі старого короля Кола або в образі Венери, краєвида, фрески, букета лілій, або в якому завгодно іншому образі, що здається йому подібним до нього, тільки малюй і одержуй гроші. Ти не покинеш мене, Керрі, тепер, коли діло пішло на лад. Подумай: десять тисяч!

– Про це я не можу не думати, – сказав Уайт. – Тому й мучусь. Мені й самому кортить утоптати в багно свої ідеали і опаскудити душу цією картиною. П'ять тисяч доларів означали для мене три роки навчання в Європі, за які б я, здається, й душу продав би дияволові.

– Це не так страшно, як ти думаєш, – заспокійливо сказав Кйоу. – Це чисто ділова пропозиція. Стільки-то фарб та часу за стільки-то грошей. Я не згоден з тобою, що ця картина така вже страшна образа для мистецтва. Георг Вашінгтон у ній цілком на місці, як ти й сам знаєш, і проти ангела ніхто не заперечуватиме. По-моєму, група не така вже й погана. А коли ти даси Юпітерові еполети та меч і зробиш хмару навколо нього схожою на грядку чорної смородини, вийде чудова батальна сцена. Звісно, якби ми не домовились заздалегідь про ціну, можна було б накинути на Вашінгтона ще якусь тисячу та за ангела сот із п'ять.

– Ти не розумієш, Біллі, – сказав Уайт, нервово посміхаючись. – У декого з нас, художників, дуже високі поняття про мистецтво. Я мріяв намалювати колись таку картину, перед якою б люди стояли й не помічали, що вона написана фарбами. Щоб вона проникла їм у душу, як мелодія, і загрузла там, наче м'яка куля. І щоб вони йшли додому й запитували: "А що він намалював, крім цього?" І я хотів би, щоб вони нічого мого більше не бачили: ні портрета, ні журнальної обкладинки, ні ілюстрації, ні дівочої голівки – нічого, крім тієї картини. От чому я жив самою ковбасою й не хотів зраджувати себе. Я примусив себе погодитись намалювати цей портрет, щоб заробити грошей на студії за кордоном. Але це гидка, жахлива карикатура! Боже, боже! Невже ти не розумієш цього?

– Розумію! Чудово розумію! – сказав Кйоу так ніжно, наче розмовляв з дитиною, і поклав свій довгий вказівний палець на коліно Уайтові. – Погано так занехаювати своє мистецтво. Я знаю. Ти хотів би намалювати велику картину, на зразок панорами "Битва під Геттісбергом". Але дозволь запропонувати тобі такий умоглядний ескіз. На сьогодні справа ця обійшлась нам у триста вісімдесят п'ять доларів п'ятдесят центів. Ми вклали весь свій капітал, до останнього цента. Лишається якраз стільки, щоб доїхати до Нью-Йорка, не більше. Мені потрібні мої п'ять тисяч доларів. Я збираюсь добувати мідь в Айдахо Й заробити сто тисяч. Оце діловий бік справи. Злізай, Керрі, із свого високого мистецтва й підставмо капелюхи під доларовий дощ.

– Біллі, – сказав Уайт через силу, – Я спробую. Я не можу нічого обіцяти, але я спробую. Я візьмуся за портрет і – коли зможу – доведу його до кінця.

– Оце бізнес! – радісно сказав Кйоу. – Молодець! Тільки от що: роби картину якнайшвидше, натискай на неї з усієї сили. Коли треба, найми пару помічників, щоб розмішували тобі фарби. А то в місті ширяться погані чутки. Тутешнім людям президент починає набридати. Кажуть, він занадто щедро роздає концесії; закидають йому якусь таємну угоду з Англією й намір продати свою батьківщину. Нам треба, щоб картина була готова й оплачена ще до того, як почнеться заколот.

У просторому патіо свого Палацу президент розпорядився напнути широке полотнище. І під ним Уайт улаштував свою тимчасову студію. Великий муж позував йому щодня по дві години.

Уайт працював сумлінно. Але що далі посувалась робота, то частіше мучили його напади презирства, безмежної зневаги до себе, глибокої туги, сардонічного сміху. Кйоу з терплячістю великого полководця заспокоював його, улещав, переконував і не давав йому відступитись від картини.

В кінці місяця Уайт заявив, що картина готова – з Юпітером, Вашінгтоном, ангелами, хмарами, гарматами та всією іншою бутафорією. Обличчя художника було бліде, уста міцно стиснуті. Він сказав, що президентові картина дуже сподобалась. її мають повісити в національній галереї державних діячів та героїв. Художникові запропоновано зайти завтра до Casa Morena по гонорар. У призначений час він вийшов з готелю, ні словом не озиваючись на веселе базікання Кйоу.

За годину він увійшов до кімнати, де па нього чекав Кйоу, кинув капелюх на підлогу й сів на стіл.

– Біллі, – сказав він силуваним, здушеним голосом.