Королівська аналостанка - Сторінка 2

- Ернест Сетон-Томпсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Якась жінка, вихилившися з вікна, гримнула на собаку. Собака втік, а хлопці кинули бідолашному кошеняті шматочок м’яса, такої смакоти воно досі ніколи не їло. Потім кошеня сховалося під ганок і просиділо там, аж поки настала ніч, а з нею й тиша,— тоді воно тінню майнуло на своє подвір’я.

Дні спливали один по одному. Так минуло два місяці. Кошеня виросло, зміцніло й розвідало всі околиці. Воно познайомилося з Дауні-стріт, де щоранку з’являлися ряди смітникових скриньок, но яких воно творило власні уявлення про їхніх хазяїв. Скажімо, цей великий сірий будинок для нього був зовсім не Католицька місія, а місце, де в смітникових скриньках завжди багато риб’ячих голів. Воно познайомилося з годувальником і приєдналось до боязкої зграї, що супроводила тачку на віддалі. Довелося йому зустрітися й з портовим псом, а також з іншими подібними до нього страховищами. Воно вже спізнало їхню люту вдачу і навчилося їх уникати.

Незабаром кошеняті пощастило винайти новий промисел. Тисячі котів походжали, марно сподіваючися, навкруг спокусливих бідонів з молоком, котрі щоранку молочник полишав під дверима та на підвіконнях! Щасливим випадком кошеня натрапило якось на бідон з поламаною покришкою, і відтак навчилося піднімати покришки й пити молоко, скільки душа забажає.

Пляшок воно, звичайно, не навчилося відкривати, але йому попадалося чимало бідонів з неприпасованими покришками, і кошеня пильно їх розшукувало. Поступово воно обстежувало дальші й дальші околиці й скоро освоїло сусідній квартал. Сягнувши далі, одного прекрасного дня кошеня опинилося серед бочок та ящиків задвірку Японцевої крамниці.

Двір залізного складу воно ніколи не вважало своїм рідним домом, завжди почуваючи себе там' чужинцем. А тут кошеня усвідомило себе вдома і зразу ж обурилося, помітивши на рідному задвірку чуже кошеня. Прибравши загрозливого вигляду, воно рішуче наблизилося до зайди.

Обоє почали вже фуркати й шипіти одне на одного, наче дорослі коти, але цієї миті з вікна на них вилили відро води, що зразу охолодила їхній войовничий запал. Вони кинулися навтіки — зайда через стіну, а наше кошеня під ту самісіньку коробку з-під печива, де воно колись народилося. На цьому задвірку все було йому рідне й любе, і тут воно полишилося жити. Щоправда, смітники тут виявилися не з кращих, води й зовсім не було, проте сюди учащали приблудні пацюки, а інколи — пресмачні миші. Полюючи на цю живність, кошеня знайшло собі друга.

IV

На той час воно стало вже зовсім доросле й перетворилося на гарну кицьку, що вирізнялася ніжно-сірим хутром, поцяцькованим чорними Цятками, а чотири знадливих пляминочки на вухах, носі й кінчику хвоста надавали їй особливої вишуканості.

Хоч вона й чудово навчилася добувати поживу, та все ж таки випадало їй і голодувати, і марно ганятися за горобцями. Так і жила вона зовсім сатмотня, поки в її життя увійшла нова сила.

Одного серпневого дня, коли кицька грілася на сонечку, вона побачила, що до неї прямує великий чорний кіт. Вона відразу пізнала його по рваному вуху, шурхнула до своєї коробки і причаїлась. Чорний кіт, хизуючись, пройшов муром, легко стрибнув на сарай і подався через дах, коли перед ним виріс рудий кіт.

Чорний кіт люто втупився у ворога і завив. Рудий кіт завив і собі. Хвости їхні так і хвиськали з боку на бік. Горлянки виводили загрозливі рулади. Вони зійшлися, прищуливши вуха й напруживши м’язи.

— Яу-яу-ау! — сказав чорний.

— Вау-у-у! — відповів йому басистий рудий.

— Яу-вау-вау-вау! — сказав чорний, підступаючи на півдюйма.

— Яу-у-у! — відповів рудий і, випроставшися на весь свій зріст, він з почуттям власної гідності ступив на цілий дюйм уперед.— Яу-у! — і він ступив ще на один дюйм, хвиськаючи завзято хвостом.

— Яу-вау-яу-у! — верескнув чорний, узявши тоном вище, але відступився на одну восьму дюйма перед широкими непохитними грудьми ворога.

З усіх вікон повисовувались люди, залунали голоси, але котяча сварка тривала.

— Яу-яу-у! — заволав рудий відчаюга, понижуючи свій голос в міру того, як голос чорного підвищувався.— Яу! — і він ступив ще один крок.

Тепер їхні носи були за три дюйми один від одного. Вони стояли боком, ладні кинутися в бій, але кожен вичікував, сподіваючися, що його ворог заведеться перший. Хвилин зо три вони пекли один одного очима, мовчазні й непорушні, як муровані, і тільки хвости їм поторгались.

Потім рудий почав знову.

— Мяу-ау-ау! — низько-низько.

— Я-а-а-а! — нестямно заверещав чорний, силкуючися нажахати ворога своїм вереском, але водночас відступаючи на шістнадцяту дюйма. Рудий тим часом підступив на півдюйма. Тепер їхні вуса зіткнулися; ще крок — і вони мало не торкнулися носами.

— Я-у-у! — глухо простогнав рудий.

— Я-а-а-а-а-а! — верескнув чорний, але відступив ще на одну тридцять другу дюйма. І тоді рудий сміливець ринув на ворога і уп’явся в нього, мов несамовитий.

О, як вони перекидалися, кусались, дряпались і шматували один одного, а особливо рудий!

Як вони крутились, стискали і товкли один одного, особливо рудий!

Ось вони покотилися перевертом, то один угорі, то другий, але частіше рудий, аж поки обидва скотилися з даху під схвальні вигуки глядачів, що визирали з вікон. Та навіть падаючи, вони не згаяли жодної секунди, а дряпались і шарпали один одного, особливо рудий. І коли вони гупнули додолу, зверху, ясна річ, опинився рудий. І коли вони розійшлися, кожному з них таки добре перепало, а особливо чорному!

Він видерся на паркан, спливаючи кров’ю і, скиглячи, подався геть, а новина вже летіла з вікна до вікна, що нарешті рудий Біллі таки відлупцював чорного Цигана.

Чи то рудий кіт був зугарний шукач, чи то кицька ховалася не так вже й старанно, в кожному разі він знайшов її межи ящиків, і вона не зробила жодної спроби втекти, може, тому, що була свідком бойовиська. Ніщо так не привертає жіночого серця, як бойова звитяга.

Тож з того часу рудий кіт і наша кицька здружилися. Хоча разом вони не жили й поживи не ділили, бо коти не мають такого звичаю, але все ж визнавали одне за одним особливі дружні привілеї.

V

Проминув вересень. Настали короткі жовтневі дні, коли в старій коробці з-під печива сталася значна подія. Коли б сюди навідався рудий Біллі, він побачив би п’ятеро кошеняток, що горнулися до своєї матері — маленької задвірної кицьки. Яка ж вона була щаслива! Вона відчувала безмірну радість, що її відчуває кожна матір. Вона пестила своїх діточок, вона вилизувала їх з такою ніжністю, яка здивувала б її саму, коли б вона могла це усвідомити.

Її безрадісне життя сповнилось новою радістю, але водночас і ускладнилося новими турботами. Важкий тягар ліг на її плечі. Вона з ніг збилася, добуваючи їжу. А клопоти все зростали, в міру того як зростали котята. Коли маляткам минуло шість тижнів, вони навчилися вилазити з коробки і вибиралися на прогулянку щоразу, коли мати йшла добувати поживу.

На віку горя — море, а радощів і в ложку не збереш,— це добре знають в країні злиднів.

Два дні бідна киця голодувала, пережила сутички аж з трьома собаками, та ще й негр Японця Малі закидав її камінням.

Потому доля усміхнулася до кицьки. Наступного ж ранку вона натрапила на бідон без покришки, їй пощастило пограбувати одного годованця тачки, а до того ж знайти чималу риб’ячу голову — і все це за якісь там дві години. Сповнена блаженного спокою, що приходить тільки з повним шлунком, вона верталася до свого дворища, коли це побачила невеличку буру істоту. Одразу в ній прокинувся мисливський запал, пригадалися смачні миші, яких їй доводилося ловити, і вона вирішила, що цей звір теж миша, тільки з куцим хвостиком і предовгими вухами. Хижацька осторога кицьки виявилась зайвою: маленьке крольча сиділо собі, цікаво на неї позираючи. Воно й не думало тікати. Кицька схопила бідолаху і потягла до коробки. Вона не була голодна, тому кинула здобич своїм малятам. Ціле й неушкоджене, кроленя скоро оговталося й, бачачи, що втекти нема як, приткнулося між кошенятами, а коли ті взялися до вечері, то й воно вирішило приєднатися до гурту. Кицька збентежилась. Мисливський інстинкт наказував їй одне, але вона була наїдена, тож перемогли материнські почуття.

Відтепер крольча стало членом котячої родини: і жило, і їло нарівно з усіма.

Минуло два тижні. Кошенята вистрибували між ящиками у дворі, а крольча нудьгувало в коробці, бо вилізти ніяк не могло. Якось у відсутність кицьки-мами, кошенят угледів Японець Малі і наказав своєму негрові перестріляти чисто усіх, що той і зробив одного ранку. Він постріляв їх з гвинтівки і саме закидував дошками, коли на мурі з’явилася мати кішка, несучи пацюка, якого вона саме спіймала в порту. Негр одразу ж вирішив застрелити і її, та, вгледівши пацюка, змінив свій намір, бо кицька-щуролов заслуговує на те, щоб жити.

Це був перший пацюк, якого пощастило спіймати нашій кішці, проте він урятував їй життя. Кицька пробралася до своєї коробки, але, на її подив, жодне кошеня не прибігло на поклик, а крольча не бажало їсти пацюка.

Кицька вмостилася годувати крольча молоком, а сама все кликала й кликала своїх кошенят. Почувши її голос, негр підкрався до коробки, зазирнув усередину і, безмірно здивований, побачив там кішку, живе крольча і мертвого пацюка!

Мати кішка прищулила вуха і грізно забурчала. Негр відступив. Та через хвилю коробку згори закрила дошка, і котяча оселя разом із її мешканцями, живими й мертвими, була приставлена в пташину крамницю Малі.

— Гей, хазяїне, гляньте-но сюди! Ось воно це крольча, котре було загубилося. А ви нападались на мене, що я буцімто його з’їв.

Кицьку й трусика поселили у велику клітку і кілька день демонстрували як взірець щасливої родини. Та зрештою крольча захворіло й померло.

Киця почувалася дуже нещасною в клітці. Хоч її досхочу годували й поїли, проте вона всією душею жадала волі. І вона б напевно домоглася волі або смерті, але за чотири дні в полоні їй так добре пощастило вилизати своє хутро, що його незвичайний колір привернув увагу Малі, і той вирішив залишити її у себе.

Життя друге

VI

Японець Малі був найпронозуватіший з усіх лондонців, яким доводилося торгувати в підвалі дешевими канарками. Він був дуже бідний, і негр жив з ним тільки тому, що "ганглієць" охоче ділив з ним харч і квартиру, ставлячись до негрів зовсім не так, як американці.

Японець Малі був ідеально чесною людиною, зрозуміло, в міру своїх можливостей.