Королівська аналостанка - Сторінка 4

Ще не зійшло сонце, коли вона, втомлена, позбивавши собі лапки, прослизнула крізь знайому дірку в знайомім паркані, перескочила через мур у задвірок пташиної крамниці й вернулася в ту саму коробку з-під печива, в якій народилась. О, якби тільки родина з П’ятої авеню побачила Королівську Аналостанку на її "рідному Сході"!

Добре відпочивши, кицька обережно попрямувала до підвалу Японця, де колись розживалась була харчами. Двері відчинилися, і звідти визирнув негр. Він крикнув торговцеві:

— Слухайте, хазяїне, йдіть-но сюди! Гляньте, наша Аналостанка тут!

Але коли Японець вийшов, кицька вже перескочила через мур. Вони заходилися щосили гукати, улесливо, лагідно й ніжно:

— Кнць-киць-киць! Йди-но сюди, бідна, йди-но, люба!

Та кицька не жалувала їх своєю ласкою і побігла шукати споживку по своїх улюблених закутках.

Королівська Аналостанка була негаданим щастям Японця Малі — джерелом усіляких життєвих догод і засобів для купівлі нових полонених. Ось чому спіймати її величність тепер стало справою надзвичайної ваги. Задля цього він удався до тухлого м’яса та інших чарівних приваб, аж поки зрештою кицька, змучена, як і в давні часи, голодними поневіряннями, наблизилась до великої риб’ячої голови, що лежала в перетвореному на пастку ящику. Негр одразу ж смикнув за мотузок, покришка пастки зачинилась і Королівська Аналостанка знову стала в’язнем Японця Малі.

З того часу він тільки й робив, що вичитував газетні оголошення. Але ось з’явилося й те, якого він сподівався: "25 доларів винагороди тому, хто..." і все таке інше.

Того ж вечора "дворецький" пана Малі приніс утікачку в особняк на П’ятій авеню. "Уклін пана Малі, сер. Королівська Аналостанка повертається до свого хазяїна, сер. Пан Малі дуже щасливий повернути її, сер". Ну, звичайно, пану Малі давати гроші було незручно й нетактовно, та "дворецькому" годилось усе, і він радо дав наздогад, що візьме обіцяну винагороду і не тільки її.

Тепер за кицею пильнували ще дужче, та замість того, щоб радіти спокою та ситості і розчаруватися у задвірках, вона ставала все дикішою та норовистішою.

VIII

Весна розквітала так пишно, як тільки можливо в Нью-Йорку. Замурзані маленькі горобці чубилися, зводячи свої рахунки, кішки вили цілими ночами по дворах та підвалах, а родина з П’ятої авеню вже збиралася переїздити на дачу. Вони спакували речі, замкнули дім і рушили у свою літню садибу за п’ятдесят миль від міста. І кицька, ув’язнена в кошику, поїхала з ними.

— Якраз те, чого їй бракувало. Зміна місця й повітря відвернуть її від старих хазяїв, і вона буде щаслива.

Кошик поставили до багажника коляси. Кицька чула все нові звуки та швидкоплинні запахи, які одразу витіснялися новими. Коляса змінила напрямок.

Потім кицька почула тупотіння ніг, кошик заколихався. Коротка зупинка, зміна напрямку, клацання, ляск, різкий свист, дзеленчання, наче перед велетенськими дверима; гуркіт, свист, неприємний запах, огидний запах, осоружний, задушливий, нещадний, смертельний, отруйний сморід та ревіння, що заглушило зойки бідолашної кицьки.

Гі коли вже несила було терпіти,— прийшов порятунок. Вона почула ляскіт і хряскіт. Заструменіло повітря, заструменіло світло, і чоловічий голос крикнув: "Викласти увесь багаж для Сто двадцять п’ятої вулиці". Хоч, звичайно, для кицьки то був людський крик та й годі.

Гуркіт наче стихнув — справді, вщух. Але через деякий час він поновився з торохтінням та поштовхами, хоч уже й без запаху того страшного газу. Ось щось загуло, долинув приємний запах води, і знову поштовхи, грюкіт, струси, зупинки, цокіт, ляскіт, тріск, нові запахи, великі поштовхи, малі поштовхи — газ, дим, зойк, дзвяк, рев, шум, нові запахи, цокіт, грюкіт, інші запахи — і напрямок лишався той самий.

Нарешті сонячний промінчик замерехтів на стінах кошика. Королівську кішку перенесли до багажника карети. Невдовзі колеса застукотіли й зарипіли вже в іншому напрямку.

Почулися нові жахливі згуки — гавкотнява собак, великих і малих, та ще й під самим вухом.

Кошик зняли і кицька опинилася на дачі. Всі були страшенно люб’язні. Всі силкувалися догодити їй, і нікому це не вдалося, окрім однієї тільки огрядної кухарки, котру кицька спіткала на кухні. Від цієї товстухи тхнуло чимсь таким, що нагадувало задвірки. Це й підкорило Королівську Аналостанку.

Почувши про те, що всі дуже бояться, чи не втече кицька з дачі, кухарка сказала: "Дідька лисого втече. Коли вона полиже свої лапки, то вже ж, звичайно, залишиться".

Вона спритно впіймала норовисту королівську особу у фартушину й спокійно вчинила страшне блюзнірство: змазала смальцем їй п’яти.

Зрозуміло, киця обурилась,— тут її обурювало все,— але коли, опинившись на підлозі, вона почала ревно вилизувати лапки, це завдало їй очевидної втіхи. Вона лизала свої чотири лапи цілу годину, і кухарка урочисто проголосила, що тепер уже кішка обов’язково залишиться. І вона дійсно залишилася, але продемонструвала дивовижну й обурливу схильність до кухні, кухарки та до помийних відер.

Хоча родина й була дещо збентежена тими кициними дивацтвами, та дуже раділа, що Королівська Аналостанка стала більш свійською та поступливою. Через тижнів зо два їй дали більше волі. її оберігали від найменшої небезпеки. Собак навчили ставитись до неї з належною повагою. Жоден дорослий чи хлопчисько в усій окрузі не смів і подумати про те, щоб жбурнути каменюкою в славнозвісну породисту кішку. Їжі в неї було досхочу, але вона не почувалася щасливою. Чогось їй бракувало для щастя, і вона достеменно не знала чого саме. Бона мала все, крім того, чого їй бажалося. Так, у неї було вдосталь ласих наїдків, але в молока зовсім не той смак, якщо можна підійти й напитися його досхочу з блюдечка. Інша справа викрасти його з бідона, коли тобі аж за печінку тягне з голоду та спраги,— лиш тоді воно смакує по-справжньому.

Щоправда, був тут великий двір, а за ним великий сад, таж він увесь був спаскуджений трояндами. Тут навіть коні та собаки пахли не як годиться. Все навкруги являло собою справжнісіньку пустелю: самі бридкі мертві сади та газони без жодного димаря!

Як люто вона ненавиділа все де! У цім жахливім світі був лише один більш-менш приємний кущик, який тулився в занедбанім дальнім куточку садиби.

Кицька з насолодою скубла його листячко і качалася під ним. І то була єдина для неї втіха. Єдина, бо за весь час свого перебування тут кицька не бачила ні тухлої риб’ячої голови, ані справжнього смітника. Ніколи в житті не стрічала вона такого мерзенного та гидкого місця, як ця садиба. Якби вона мала змогу, то втекла б першої ж ночі. Але воля прийшла набагато пізніше. Поки ж тільки приязнь до кухарки трохи скрашувала її життя. Проте наприкінці літа сталися події, що розбурхали смітникові інстинкти ясновельможного в’язня.

Одного дня з порту привезли великий лантух харчів, і на кицьку війнуло дражливими, принадними, любими запахами задвірків. Все минуле відродилося в її пам’яті з нездоланною силою. Наступного дня куховарку звільнили. Більше ніщо не стримувало кицю. Того ж вечора наймолодший панич, маленький шкідливий американець, позбавлений почуття належної шани до королівської крові, наважився прив’язати бляшанку до її шляхетного хвоста. Кицька захистила свою честь лапою, що мала саме на такий випадок п’ять гострих риболовних гачків. Вереск скривдженої Америки обурив американську матусю. Кицька якимсь дивом уникнула книги, пошпуреної з суто жіночою спритністю, і кинулася навтіки,— звичайно, вгору. Бо так уже ведеться: пацюк тікає вниз, собака — навпростець, а кішка — вгору. Наша кицька заховалась на горищі і там пересиділа до ночі. Потому тінню шурхнула по сходах униз і доти тикалася в усі двері, поки знайшла відімкнені і вибігла в чорну серпневу ніч. Чорна, як смола, для людського ока, ця ніч була для неї тільки сірою, і вона звично прокралася між гидкими кущами та клумбами, скубнула наостанок улюблений кущик, свою єдину втіху, і сміливо пустилася назад тією дорогою, якою її привезли сюди навесні.

Як же знайти дорогу, що її вона ніколи не бачила? У кожній тварині живе почуття напрямку. Воно слабке у людей, дуже сильне в коней. В котів воно могутнє. Ось цей таємничий керманич і повів її на захід, вказуючи головний напрям. Шлях був легкий. Вже через годину вона, подолавши дві милі, досягла річки Гудзону. І всякий раз нюх підтверджував, що курс цей правильний. Вона пригадувала запах за запахом. Людина, що проходить незнайомою вулицею, може наче й не помітити жодної з її ознак, але, пройшовши тут удруге, придивиться й пригадає: "Так, я вже був тут колись".

Отже, головним керманичем кицьки було почуття напрямку, а ніс заспокоював її: "Все гаразд, ти йдеш куди слід. Ми проїздили тут минулої весни".

Біля річки була залізниця. А що перепливти Гудзон кицька не могла, то мала вибирати, куди повернути — на південь чи на північ. І знову керманич підказав: "Йди на південь", і кицька почимчикувала між огорожею та залізничними рейками.

Життя трете

IX

Кішка вміє дуже швидко здертися на дерево чи на мур, та коли доводиться довго бігти милю за милею, годину за годиною, першість буде не за котячим скоком, а за собачим клусом.

Отож, хоча подорож була приємна, а стежина пряма, минула ціла година, поки втікачка відійшла від того трояндового пекла ще на дві милі. Вона втомилася і позбивала лапи. Але щойно їй закортіло відпочити, коли страшний собачий гавкіт пролунав по той бік паркану, біля самісіньких кициних вушей.

Пойнята жахом, вона щодуху кинулася тікати, інколи зиркаючи назад, чи не зможе собака пролізти крізь паркан. Ні, поки ще ні? Але він гнався понад самісіньким парканом, видаючи страхітливе гарчання, а кицька бігла по інший його бік. Собачий гавкіт перейшов у придушений рев, у гуркіт — у жахаючий гук. Сяйнув вогонь. Кицька глянула назад і побачила — ні не собаку,— вона побачила здоровезну чорну тварюку з одним-однісіньким палаючим оком, що неслася просто на неї з таким вереском та шипінням, наче двір повний котів. Вона зібрала останні сили і побігла так, як ще не бігала ніколи в житті, але переплигнути паркан все ж не наважувалась. Вона бігла скоріше за собаку, вона просто летіла, та велетенський переслідувач наздогнав її, проте схибив у темряві.