Королівська дорога - Сторінка 12

Легенький нічний вітерець ніби грався вологим повітрям. Долинало якесь виття, що поволі затихало, і вовтузіння буйволів… Нарешті заснув.

Прокинувшись зі сходом сонця, Клод почував себе безмежно щасливим. Пристрасть, яка вже не один місяць штовхала його вперед, врешті-решт була задоволена. Навіть не скориставшись драбиною, він стрибнув з помосту на землю і підійшов до відра з водою, біля якого стояв бой; вертикальні тіні від гілок смугували його одяг, і він скидався на каторжанина.

— Пане, у селі візків нема, — мовив він тихо.

Клод, щоб ліпше зрозуміти, хотів був повторити його фразу, але зрозумів: все одно це нічого не дасть.

— Куди ж вони поділися?

— Поїхали вночі в джунглі.

— Свай?

— Певно, так, бо більше нікому.

"Виходить, заміни нема. Залишитись без візків — означає залишитись без каміння. Он що то був за шум уночі…" — думав він.

— А наші візки?

— Погоничі не хочуть їхати далі.

Клод миттю розбудив Перкена, який, побачивши брили, усміхнувся.

— Цієї ночі Свай утік, ще й прихопив із собою візки з погоничами. Таким чином, ми не маємо змоги перемінити наші візки. А погоничі, з якими ми приїхали сюди, хочуть повернутися назад у своє село. Та прокиньтеся нарешті!

Перкен занурив голову у воду. Вдалині галасували мавпи.

Він витерся і підійшов до Клода, який сидів на ліжку і загинав пальці:

— Перший варіант — розшукати тих утікачів…

— Ні.

— Бачите, як вам допомогло відро з водою! Тоді треба змусити наших погоничів продовжувати шлях.

— Також ні. Хіба що взяти заложника…

— Тобто?

— Пильнувати одного, а решту попередити: якщо ми залишимося самі, то він буде розстріляний.

Надійшов Ха з серйозним обличчям підстаркуватої дитини; він тримав у руці два шоломи — сонячне проміння вже падало просто на їхні голови.

— Пане, я бачив — наші погоничі пішли також.

— Що?

— Моя казав їм, що не піду, бо моя мусить дивитися за візками. Наші візки залишилися — поїхали лише візки із села. Але погоничі пішли всі.

Клод пішов до хижі, за якою вчора ввечері, повернувшись із храму, вони поставили свої візки та поприв'язували низеньких буйволів. Все було на місці. Невже Свай боявся їх розбудити?

— Ха, ти вмієш правити буйволами?

— Так, пане.

Село було порожнє. Залишилося лише декілька жінок. "Кинути коней, і кожен буде їхати на візку? Ха буде правити буйволами попереду, а їхні буйволи просто йтимуть слідом. Усього три візки. Замало. І зостатися без коней… Як же тоді боронитися, сидячи на візку?" Тепер Клодом керувало сильне збудження, воно примушувало його не зупинятись, рухатися вперед — крізь джунглі, битися з нападниками, боротися зі скрутою та з виснаженням, яке вже із самого ранку давалося взнаки.

— Ха! — гукнув Перкен. — А де провідник?

— Він утік, пане…

"Провідник також зник. Знайти самим перевал і пройти крізь гори, добратися до сіл, де живуть малярійні селяни, над якими ввечері кружляють хмари москітів, знайти погоничів і продовжити…" — подумав Клод і сказав:

— Ми маємо компас, а також Ха. Доріг тут так мало, що ми напевно їх побачимо…

— Якщо вам так нетерпеливиться перетворитись на купку м'яса, на якій кишать комахи, то я не заперечую. Одягніть краще шолом на голову замість того, щоб тримати його в руці, бо сонце вже високо…

"Облишимо це діло", — хотів відповісти Клод, але, незважаючи на бажання й собі втекти з цього села, з якого повтікали всі мешканці, та з цієї галявини, оточеної високими стовбурами, передумав. За будь-яку ціну він йтиме вперед — у цьому не було жодних сумнівів. Але як?

— У цих місцях, — обізвався Перкен, — багато хто знає дорогу через гори. Я піду разом із Ха в Таке, те маленьке село, яке ми бачили перед цим. Шукати погоничів — справа марна. Я приведу провідника, бо не думаю, щоб Свай подався туди.

Бой уже сідлав коней.

Біжучи риссю, низькорослі коні зникли в просіці, мов шахтарі в тунелі; чорні постаті вершників раз у раз показувались в освітлених сонцем місцях… "Якщо вони одразу знайдуть провідника, — подумав Клод, — і примусять його поїхати, то повинні повернутися десь опівдні… ЯКЩО ТІЛЬКИ ВОНИ ЗНАЙДУТЬ ПРОВІДНИКА… Але чи не примусив Свай жителів Таке покинути свої хижі, як він зробив тут?"

Драбини були втягнуті всередину солом'яних хиж. Разом із повітрям усе довкола тремтіло в гарячому мареві, що свідчило про початок великої спеки… Поклавши підборіддя на руки, Клод простягся на своєму польовому ліжку. "Провідник, який би провів до гір…" З усіх боків галявину, цю тремтливу пляму світла з людськими хижами, оточували джунглі: непорушні й водночас наповнені рухом. Проникаючи крізь них, світло утворювало мерехтливий саван; кожний сонячний промінь тьмянів і зникав у нетрях. Клод поринув у маячливий сон.

Його збудив далекий і швидкий стукіт копит. Була одинадцята година. Провідник повертався напрочуд швидко… Насупивши брови й затамувавши подих, Клод слухав. Земля стугоніла під копитами коней, які мчали вдалині серед зелені… "Після двох годин пішої ходи людина аж ніяк не може встигнути за кіньми, які скачуть галопом. Чому ж вони повертаються так швидко?" — міркував Клод.

Дарма він намагався вловити шум кроків — навколо панувала мертва тиша; чулося тільки бриніння комах, а вдалині — нерівномірний стукіт копит…

Клод вибіг на шлях. Тук, тук-тук, тук… — наближалися коні. Нарешті він розпізнав тіні, які гойдалися на кінських хребтах. Двоє вершників перетнули сонячну пляму, і Клод виразно побачив їхні нагнуті вперед фігури; на спинах теліпалися шоломи. З ними не було нікого. Клодові видалося, що то не просто кінець, а повільне неминуче тління… Вершники минули тінь і знову потрапили в освітлене місце. Ха все більше нахилявся вперед. На його плечах двома блідими плямами виднілися чиїсь руки — позаду сидів на коні ще один чоловік.

— Ну що?

— Кепські справи!

Перкен стрибнув з коня.

— Свай?

— Так, він добре знає свою справу. Він пішов туди і повів усіх тих, хто знає перевали, на південь.

— А що то з вами за тип?

— Він знає шлях, яким ходять меойці з навколишніх сіл.

— Які там живуть племена?

— Стієнги. Іншого виходу немає.

— Ви пропонуєте пройти через повсталу область?

— Так. Якщо далі триматися Королівської дороги, то ми пройдемо зовсім невідому її частину, а також відтинки, які пролягають у підкореній та у повсталій областях. Один Господь знає, що може придумати французька адміністрація в підкореній області!

— Рамеж розлютиться, коли довідається, що ми знайшли.

— Тому треба йти не через головний перевал, а через повсталу область. Цей провідник знає стежки, які ведуть до першого села стієнгів, де відбувається обмін. Звідти через маленькі перевали доберемося до Таїланду.

— Виходить, ми підемо на захід?

— Так.

— Але ж ви зовсім не знаєте стієнгів.

— Треба, мабуть, добратися до тих місць, де перебуває Грабо. Провідник знає лише те, що там є біла людина. Він володіє також мовою стієнгів. У селі ми візьмемо іншого провідника, бо все одно доведеться питати офіційного дозволу у вождів пройти крізь їхню територію. Побачимо, що вони скажуть… Я маю ще два повні термоси спиртного, а також дрібний скляний крам. Цього повинно вистачити… Я не знаю їх, але, гадаю, вони знають, хто я такий. Якщо Грабо не захоче, щоб ми ішли туди, де він перебуває зараз, то він пошле провідника, який поведе нас довкружним шляхом…

— Ви впевнені, що вони пропустять нас?

— У нас просто немає вибору. Все одно ми мусимо йти до нескорених племен: раніше чи пізніше… Провідник каже, що вони войовничі, але знають смак рисової горілки…

Кремезний камбоджієць з таким самим кривим носом, який мали будди, зліз із коня і, схрестивши руки, чекав. Десь було чути, як гострили об камінь мачете, щоб розрубати кокосові горіхи. Ха прислухався, і тут звук урвався. Крізь діри в тині було видно зіниці занепокоєних жінок, які стежили за білими.

— А що тут робить цей Грабо?

— Перш за все його цікавить секс, хоча жінки тут набагато гірші, ніж у Лаосі, але він має нагоду самовизначитися завдяки можливості обдурювати їх…

— Він — інтелігент?

Перкен зареготав, але відразу замовк — ніби власний регіт здивував його.

— Для того, хто знайомий з ним, питання виглядає смішним, хоча… Він завжди думав лише про себе, навіть скорше про те, що його усамітнює, але інші думають так само про гру або владу… То навіть не хтось, а, швидше, щось. Завдяки хоробрості він набагато віддаленіший од світу, ніж ви або я, бо не має навіть найменшої надії, а розум, так само ослаблений, як і плоть, знову єднає його з навколишнім світом. Одного дня, розповідаючи про "інших", тобто про тих, для кого подібні на нього люди не існують, про "покірних", він сказав: "їм можна дошкулити, лиш позбавивши розваги. Треба було б придумати щось подібне на сифіліс". Він потрапив у батальйон, сповнений ентузіазму, — так вважали солдати, які ще не знали його. На кораблі по один бік вітрила були "нові" рецидивісти, з іншого — спіймані втікачі. Вітрило мало дві чи три діри. Він хотів був подивитися і раптом відсахнувся — виставлений палець з обкусаним гострим нігтем дуже підходив для того, щоб виколоти друге око… Ця справді САМОТНЯ людина, змушена, як і всі інші самітники, примиритися зі своєю самотністю, що й він робить дуже мужньо… Як би то пояснити…

"Якщо все дійсно так, — подумав Клод, — то лише якась надзвичайна річ примушує його жити і дозволяє милуватися собою…"

Серед тиші чулося дзижчання москітів. Чорна свиня чвалала боязко, ніби їй також передалася непевність спорожнілого села.

— Ось приблизно те, — почав Перкен, — що він казав мені: "Тебе б'ють по пиці, і тобі начхати на це або ж ні. Я розпочав гру, в яку інші не грають, бо страшенно бояться врізати дуба. Тільки не я — нехай буде смерть, аби лиш не так швидко, оскільки існує одна-єдина річ, яку б я дуже хотів зробити. Відколи мені начхати на смерть, мені це навіть подобається — що буде, те буде. Якщо справи йдуть украй погано, їх завжди можна поправити з допомогою пістолета… І по всьому…" Все-таки відваги йому не позичати. У місті він почуває себе не у своїй тарілці, але тут брак манер компенсується хоробрістю, з якою він просто зрісся… Ризикуючи своїм життям, він отримує більше задоволення, ніж усі ми, разом узяті, бо це для нього необхідність. Грабо здатний піти ще далі, ніж дозволяє ризик.